Передусім про елементи, з яких складалася інсталяція В. Цаголова “Світ без ідей”. Це низка великих кольорових фотографій, відеомонітори із зупиненими кадрами, запозиченими з типово американської кінопродукції, чорна стіна (в київській версії – цегляна, а в московській – дерев’яна), записане на відео авторське виконання деякої «покаянної сповіді».
Незважаючи на присутність в назві інсталяції прийменника «без», в ній самій не було заявленої якоїсь критичної спрямованості, в тому числі якщо приймати до уваги, здавалось би, природню історико-філософську проекцію (Платон, Арістотель, Гегель…). Втім, філософський момент якщо все таки й проступав, то лише в якості саме моменту – моменту необхідності, а не софіяфілії як такої.
Глядачеві був запропонований не об’єкт онто-, гносео-, аксіологічних амбіцій, а не обтяжений зайвими змістами об’єктам візуальний ряд, котрий можна трактувати як спробу репрезентації локальної СВІТової історії, що триває і змінюється виключно згідно з лінійним змістом. Саме цей останній очищає нововідкриту реальність від ідеї як логосу, символу і, в перспективі, змісту. Точніше, навмисне збережена «текстовість», можлво, і допускає певний зміст, та не в метафоричних, а в оповідальних межах – метафора не запитується і торжествують данність та суто подія.
Добряче вже набридлі езотеричні посилання, всілякі приховування, одержимість таємними змістам і т.п. поступаються в «Світові без ідей» місцем екзотериці… Наліт попсової містики свідомо залишається, але лише як прийом маніпуляції з мас-медіа – прийом, безсумнівно, поширений, та тут вельми доречно покликаний підкреслити основний задум: фіксацію горизонтального, безідейного, плоского світу – низки візуальностей.
Актуалізація «лінійного змісту» після «розкритого віяла» постмодерністської епохи і забуття нею «лінеарного дарвінізму» – сприймається сьогодні симптоматично з точки зору еволюції мистецтва, проте, навряд чи зумовлена вона тут загальними факторами і логікою: «після цього – внаслідок цього», а викликана радше іманентними причинами творчої проблематики самого автора. Хоч, згадуючи «стару» лінгвістичну кальку – «парадигма», для аналізу «Світу без ідей» виявилась цілком прийнятливою лінгвістична калька «нова» – «синтагма», тобто розгляд «збирання твору» в простій послідовності його сюжету. Та можна вжити і більш придатне визначення – ілюстрація лінійного змісту.
Основою такої інстальованої ілюстрації є балансуючий на грані самодостатності різновид «сконструйованої фотографії», втім спонукальним імпульсом якої стало якось побачене і відчуте. Цей ніби парадокс, що вимагає, до речі, застереження моменту саме сенсуального парадоксалізму, а не раціональної абсурдистики, і виступає однією з головних інтриг даного візуального жесту. Точніше, вже не жесту, а холостого вчинку, хоч і зверненого автором до якоїсь трансплантованої, павільйонної реальності, але такої, що переживається щиро. Тому в ньому немає гри, незважаючи на використання іграшок (вони тут лише засоби, за допомогою яких контруюються макети дії), немає іронії, немає симуляційності. Тому в цьому вчинку є принциповими – міметичність, художність, що довго ганились (зрозуміло, що сама фотоякість тут величина радше довільна, ніж задана), оповідання, жанр.
Частково такий вчинок може пояснюватися і компенсацією підсвідомого відчуття соціальної пасивності. Хтось угледить в цьому банальність, неповноцінність чи, навпаки – пихату штучність оперування «злобою дня». Хтось нічого не відчує. І, мабуть, не випадково.
Як не дивно, але буквальне тлумачення категорії idea підштовхує до висновку, що в «сенсуалограмах» В. Цаголова проглядує не «світ без ідей, а навпаки – «світ ідей», світ «того, що видно», того, що відбувається. Не більше, але і не менше того, як сказав би сам В. Цаголов.
