Для Наталі Філоненко «Рот Медузи», 1995 р., стала першою виставкою, на якій вона заявила про себе як куратор та організатор, а для українського постсоціалістичного суспільства — першою виставкою, котра підняла питання фемінізму та гендерної рівності.
За словами доньки Філоненко, Ксенії Гнилицької, її мама завжди керувала на Паризькій комуні, організовувала вечірки, була справжнім менеджером для свого чоловіка Олександра Гнилицького. У 1994 році Паризька комуна вже розпадалась, складними ставали стосунки між Філоненко та Гнилицьким. У цей час новостворений у Києві Центр сучасного мистецтва Сороса оголосив конкурс кураторських проектів, переможець якого отримував грант розміром у 500 доларів.
Філоненко її знайомі та друзі загітували її подати заявку й акцентували увагу на феміністичній темі, яка актуалізувалася на Паркомі та у житті самої Філоненко в останні роки сквоту. Заявка була написана ще на Михайлівській вулиці, відповідь Філоненко отримала вже після «смерті» Паризької комуни.
Філоненко зазначає, що їй було цікаво поглянути не стільки на процес емансипації, рівність жінок та чоловіків, їхні права та обов’язки та інші традиційні для Заходу феміністичні питання, скільки їй було цікаво поглянути, наскільки ця тема цікава пострадянському суспільству. Для самої кураторки тема, попри свою актуальність, не була настільки знайомою та близькою, як власне і вся кураторська справа. Філоненко проводила консультації у «письменниці, котра багато була на Заході»[1], та рекомендувала літературу для читання. Для Філоненко починається нове життя — бесіди з художниками, планування виставки, робота над кураторським текстом, постером та організацією простору.
Логотипом виставки стала жінка, що має лице Мони Лізи та волосся Медузи Горгони — такий синтез двох ікон, мистецької та міфологічної, синтез краси, божества, підлості та коварства. На цьому протистоянні Філоненко з одного боку підтримувала «міф про красу», зазначаючи, що це значна культурна цінність, з іншого — критикувала «чоловічий погляд» на жіноче мистецтво та ставлення до жінки.
Цікаво, що і Мона Ліза, і Медуза Горгора апелюють до поняття краси та сексуальності. Особливо яскравим є образ прекрасної Медузи, котра була покарана через спосусу богів. У якості покарання її волосся перетворилося на зміїне кодло, а від її очей люди кам’яніли.
Назва виставки «Рот Медузи» — це також апеляція до сексуального, орального. Програмною роботою на виставці мала стати інсталяція Олександра Гнилицького «Роди», де він створив жінку із розставленими ногами, а замість вагіни в неї було дзеркало. Ця робота по суті, мала би зібрати всю композицію навколо себе у єдину лінійну історію. А поєднувати мистецькі твори мав би дзеркальний лабіринт Філоненко, із черговою апеляцією до жіночої краси та звички роздивлятися у дзеркалі. Та, об’єкт Гнилицького не був виставлений через моральний тиск на кураторку.
Філоненко намагалася підійти до виставки, розглядаючи постсоціалістичний контекст, де жінка, окрім своїх родинних зобов’язань, була ще й емансипованою робітницею та трудівницею, героїнею праці та ін. Для ілюстрації цього минулого кураторка виставки вдається до залучення робіт соціалістичного реалізму та зображень жінок-працівниць[2]. Утім, Філоненко не ставить питання щодо реальної емансипації жінок радянського періоду, можливості займати керуючі посади. Вона підкреслює, що жінки були запрограмовані стати робітницями, а не жінками, які могли обирати своє майбутнє. Їхні тіла – сильні, незалежні, мов дерева, що вростають у землю, чи монументи, виковані з каміння.
В обидвох рецензіях, написаних до речі чоловіками, Олегом Сидором та Олександром Ляпіним, виставка різко критикується. Критики пишуть про слабку ініціацію до теми фемінізму, високий відсоток художників-чоловіків, які представили твори значно цікавіші за жіночі. Зокрема, черговий раз відзначалась спільна робота Савадова й Сенченка, яка саркастично висміює тему фемінізму та жінки у мистецтві. Утім тут би й знадобився дзеркальний лабіринт Філоненко, який у даному випадку підкреслює нарцисизм як чоловіків-художників, що самозакохано окупують місця у мистецькому середовищі, виштовхуючи із них конкурентів (розглядаючи серед них виключно чоловіків і навіть не надаючи шансу жінкам), та й критикам, котрі готові розписати всі помилки жіночого мистецтва виключно із позиції критичної, а не аналітичної. Так, за словами Ляпіна, «жодна жінка, яка брала участь у цьому проекті не змогла усвідомити цю акцію як спробу довести свою спроможність упевнено протистояти чоловічому домінуванню в мистецтві»[3]. Але чи вдалося чоловікам відмовитися від патріархальних традицій?
Так, цікавим є погляд обидвох критиків на одну й ту саму роботу — фотографію Миколи Троха із зображенням напівоголеної молодої жінки. Ляпін називає її «суто феміністичною роботою і за духом, і за формою»[4]. Він подає таку інтерпретацію: «Жінка стоїть у профіль, демонструючи округлість свого великого живота і впевнено, велично дивиться на фотографа, а зразом — і на всю чоловічу громаду. Мовляв, ви теж можете мати такі животи, але ж там, крім кишок та жиру, ніколи нічого бути не може». Натомість Олег Сидор має протилежну думку і зазначає, що це фотограф дивиться на жінку із притаманним чоловікові сексуальним бажанням. Трох, на його думку, «жононенависник і антифемініст»[5]. Сидор зазначає, що «його (Троха) фотографії жінок, як правило, — сповнені тендітним одчаєм за незбулим, рідко гостює тут абсолютна оголеність, як і абсолютна сексуальність, здавалося б — одвічна приналежність тематиці «русалчиних сновидінь». Цього разу Трох дозволив собі добрячу краплю жалю! — те єдине, що жінки не прощають ніколи — і після чого ніколи не беруть в полон (живцем)»[6].
Критики у своїх текстах виходять виключно із власного чоловічого погляду, а не аналізу постсоціалістичного суспільства та індивідуальних досвідів художників та художниць. Текст Олександра Ляпіна не дарма називається «Чи виростуть зуби в «Роті Медузи»? Робота Савадова й Сенченка, де вони вдягають на свої голови жіночу білизну й танцюють під музику Боба Ділана[7], звісно може розглядатися виключно як сміх над жінками (як власне це і робить Олег Сидор), утім абсолютно колоніальний та пригнічуючий. Металева витончена сукня Ірини Ластовкіної, справжній жіночий обладунок, створив «смішному відео» Савадова та Сенченка войовничу візуальну опозицію. Чи програє вона їй, чи просто «чоловіче око» не спроможне розгледіти її істовання?
[1] Ймовірно мова йдеться про Соломію Павличко, яка за допомогою видавництва «Основи» започаткувала в Україні видання феміністичної літератури, просувала ідею партнерської сім’ї, та емансипованої, активної жінки. Після смерті Павличко видавництво «Основи» видасть її праці «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського» (2000, 2001) та «Фемінізм: статті, дослідження, бесіди та інтерв’ю» (2002).
[2] Із особистої розмови з Наталею Філоненко та Олександром Соловйовим
[3] Ляпін О. Чи виростуть зуби в «Роті Медузи» / УНІАН-суспільство: огляди, коментарі, прогнози. – №9 (92). – (Роздруківка)
[4] Ляпін О. Чи виростуть зуби в «Роті Медузи» / УНІАН-суспільство: огляди, коментарі, прогнози. – №9 (92). – (Роздруківка)
[5] Сидор-Гібелінда О. Проект феміністичної революції в Києві [Рукопис]. – 1993. – 3 с.
[6] Сидор-Гібелінда О. Проект феміністичної революції в Києві [Рукопис]. – 1993. – 3 с.
[7] З особистої розмови Катерини Блудової із Георгієм (Юрієм) Сенченком