Олег Сидор-Гібелінда про «Проект феміністичної революції в Києві» (з рукопису)

Автор: Олег Сидор-Гібелінда

Опублікований коментар

Розглядаючи саму назву виставки «Рот Медузи» – не чекаємо продовження міфологічного ряду, завершеного помахом меча: альтернативи подвигу Персея не передбачається; вишуканий натяк на оралізм (що вільно перетікає у власну протилежність М/ОРАЛІЗМ: совітська влада плюс оралізація всієї країни) загрожує раз і назавжди лишитися вмістом наших збуджених черепних коробок (хоча в «Кривих дзеркалах» 1993 р. троє учасників цієї акції встановили вирішальну віху в розвитку вітчизняного оралізму, якій передували зі значним розривом у часі […]

Суперечливість виставки підкреслює активна участь чоловіків, яких більше третини і трохи-трохи менше половини (за списком 7 з 18, один – Гнилицький, був не допущений з цензурних міркувань, зі своєю Venus with penis). І деякі з них настроєні помітно анти-фемінно, як випад на адресу «міста Жінок» – глузливий спів Савадова і Сенченка, в жіночій білизні вдягненій на голову (перед відеокамерою). Це крайній полюс впевненого антифемінізму, вирішений в специфічному ключі – «нате!» (Самі б жінки мали б визначити це як ексгібі-фашистський […] псевдопараноїдальними наслідками. Та ми їх не слухатимемо). Близькою йому є фотографа Троха, […] в чорно-жовтих тонах –  вагітна жінка […], будь ласка, звільніть місце дамі. Та Трох – скоріш жононенависник, та й то за настрожм, але ніяк – не антифемініст. Його фотографії жінок, як правило, – сповнені тендітним одчаєм за незбулим, рідко гостює тут абсолютна оголеність, як і абсолютна сексуальність, здавалося б – одвічна приналежність тематиці «русалчиних сновидінь». Цього разу Трох дозволив собі добрячу краплю жалю! – те єдине, що жінки не прощають ніколи – і після чого ніколи не беруть в полон (живцем).

Але, схоже на те, що «дорогі товарищі жіночки» час од часу виступають 5-ю колоною у власному ж таборі. Знемагають од сумнівів, яко ангели пропащі. М.Скугарєва в своєму «Лондон-Брідж» на фоні різноколірних смуг виткала – лишенько! – портрет мужеський, Констянтина Реунова, за стилем, звісно – це легкий [?] в бік одного з засновників (разом із її чоловіком О.Тістолом) «вольової грані». В Трубіна спромоглась на «ідилію в рожевому», без назви – цього разу той самий зневажений феміністками куточок міщанського затишку, жінка в шезлонгу, інтер’єр з вазонами, дог на 1-му плані (Помітно частіше жінки пишуть собак, а чоловіки – котів, ігноруючи, що саме собаками заведено було опікуватись їм за станом і статтю).  У Трубіної безліч ликів, завжди артистичних – завжди без тіні усмішки, сповнених металевої жорстокості і жорсткою рафінованістю. Зате в «Галатеї» З.Сокол повісили за торс ляльку, обмотавши ганчіркою личко – мабуть суто номіналістично кинувши виклик фаллократичному міфу про сотвореність жінки чоловіком – якщо не Саваоф, то і не Пігмаліон.

І силкуються наші жінки здаватись злішими, ніж є вони насправді. Зразкова феміністська утопія […] триптих В.Пархоменко «Один день з життя Фанні Каплан» (до речі, уродженки західної губернії). Каплан, як ми знаємо, була сліпою, зсутуленою і не без кокетування глухою як тетеря – і взагалі, до чого тут Каплан? в обрамленні цитат з Агати Крісті, Йонеско, Керолла.

Деякі жінки не могуть обійтись без нарцисизму (три фотороботи Т.Гершуні стилізовані водночас і під автопортрет, і під канадську поштову марку зі […] короною – «Я не хочу, щоб ти був королем»). Деякі жінки нарцисизмом живуть, як дихають.

Дзеркальний лабіринт Філоненко – втім, люб’язно віддзеркалює віж будь-кого, хто наблизиться до нього. Для свого міні-каталогу зменшувала вона колаж з 2-х репродукцій Леонардо та Караваджо, Мікеланджело […] з волоссям Горгони, обігравши власну несподівану схожість з Єлизаветою Герардіні.

Деякі жінки вміло приховують свій нарцисизм і спрямовують його в інше русло […] вернувшись до пам’яті пенат і предків (триптих А.Юрковської, з овальними дагерротипами татка-мами, з колонами, амурами, – і з піруетом в медитативне царства «семидесятників» – у сучасність).

І лише у Т.Галочкіної в «Данаї» – вихід з фактичної автопортретності, з самотності глухого кутня (раю? – «самотність»… міцно тримай злочені двері: там, за ними, пекло жадань» М.Рільке) […]

В творах інших авторів (фото К.Мате Бюренд, з грінвеєвськими болітцями і камінцями; фази місяця Філоненко; фантастична інсталяція І.Чичкана з плюшевим серцем і оксамитовим килимом) – оформилось бажання відсторонитися від основної теми виставки, сховатися в своєму «солов’їному садку», незалежному від всіх цих фемі- і анти-фемі-… регламентувань, ніде, щоправда, відверто і не прокламованих.