Текст Оксани Баршинової до каталогу виставки “Міф “Українське бароко”


Опублікований коментар

…новим «об’єктом спілкування» стає, наприклад, іконопис ХVІІІ століття, який зазвичай сприймається як набір мовчазних шедеврів вітчизняного сакрального мистецтва. Поміщений в інший контекст, поєднаний з творами сучасного мистецтва або відомими творами першої половини ХХ століття, він розкриває свою здатність до зміни смислів. Ікона, будучи, за словами Єжи Новосєльського, «вже спасенною реальністю», «простором людської свідомості, який цілком звільнений, захищений від дії зла», в епоху бароко переживає зміни: тривога і занепокоєння буквально вриваються в зображення, ставлячи під сумнів саму відділеність світу божественного від катаклізмів людського буття. Тому логічним розгортанням теми виглядають, зокрема, поруч з іконою «Всіх скорботних Радість» (1786), де барокова схвильованість межує з екзальтацією, полотно Юрія Луцкевича «Свята земля» (1999) з його «неспокійним» київським краєвидом та особливо диптих Сергія Панича із серії «Острів св. Єлени» (2000–2002), пронизаний трагічним відчуттям остаточного краху ідеального й врівноваженого світу[1]

[1] Міф “Українське бароко” / О. Баршинова, Г. Скляренко// Каталог виставки – Київ, 2012. –192 с.: іл.