Седнівські пленери. Резюме. Дослідниця – Валерія Шиллер

Резюме

Пов'язані виставки

Виставка «СНОВ»
Звітна виставка молодих художників України «Седнів 88»
Звітна виставка молодих художників України «Седнів 89»

Седнівські пленери — двомісячні творчі резиденції, які організовувала Спілка художників УРСР у Будинку творчості і відпочинку Художнього фонду Української РСР «Седнів» у містечку Седнів на річці Снов на Чернігівщині.

У сучасній українській художній критиці під седнівськими пленерами зазвичай мають на увазі пленери 1988, 1989 і 1991 років, які проходили під керівництвом тодішнього голови молодіжної секції Спілки художників Тіберія Сільваші та мистецтвознавця Олександра Соловйова. Саме ці пленери сприяли формуванню спільноти художників і визначили вектори розвитку українського мистецтва періоду розпаду СРСР.

Седнівські пленери постали в загальному пленерному русі, який існував у СРСР. У Седневі перший пленер відбувся навесні 1964 року.

Завсідниками седнівської творчої бази у 1960-х — 1980-х роках були художники Тетяна Яблонська, Віктор Шаталін, Микола Глущенко, Михайло Дерегус, Віра Баринова-Кулеба. Багато з них викладали в Київському державному художньому інституті, а дехто навіть навчав митців так званої «Нової хвилі», що дозволяє встановити спадкоємність традиції.

 

У лютому 1987 року молодіжну секцію Спілки художників УРСР очолив Тіберій Сільваші. Того ж таки року на Закарпатті в гірському пансіонаті відбувся плановий пленер, який організувала Закарпатське відділення Спілки художників УРСР і куди Тіберій Сільваші спробував вписати свою групу художників. Із київських митців, яких запросив Сільваші, в цьому пленері брали участь Гліб Вишеславський, Сергій Панич, Костянтин Ляшев.

Надалі пленери в Седневі організовували керівник молодіжної секції Спілки художників Тіберій Сільваші і мистецтвознавець Олександр Соловйов. Відбирати учасників на пленер 1988 року тодішні керівники почали на плановій молодіжній виставці, яка проходила в республіканському Будинку художника. Організатори створили базу молодих художників із цікавою, на їхній погляд, художньою мовою і персонально запросили їх до участі в резиденції.

 

Молодим художникам виділили кімнати-майстерні в Седнівському будинку відпочинку й організували для них освітню програму, у рамках якої запрошені фахівці прочитали кілька лекцій. Зокрема, голова Спілки художників Андрій Чебикін розповів про свою поїздку до Нью-Йорка з демонстрацією світлин з останніх виставок актуального американського мистецтва, лекцію про кераміку й гобелени львівських і талліннських художників прочитав художник Олександр Міловзоров, а лекторка з Таллінна Сирьє Хельмі виголосила доповідь про постмодернізм у контексті сучасного мистецтва Естонії.

Пленер 1988 року відвідувала група студентів-мистецтвознавців під керівництвом професорки Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури) Ірини Михайлівни Блюміної.

На пленері 1988 року мистецтвознавиця Ірина Панич, дружина художника Сергія Панича, проводила опитування серед учасників пленеру. Вона запропонувала респондентам назвати улюблений період в історії мистецтва, найперспективніші шляхи розвитку сучасного мистецтва або «визначити джерело своєї творчості». Художники Олександр Ройтбурд і Павло Маков у своїх анкетах указали бароко як близький для них період в історії мистецтва, але більшість учасників пленеру в цій графі вписали «сучасне мистецтво». Серед улюблених митців часто фігурували Моранді, Рембрандт, Джотто. Питання для анкет Ірина Панич сформулювала разом із керівником групи Тіберієм Сільваші.

 

Про пленер 1988 року мистецтвознавці написали кілька текстів: Олеся Авраменко написала статтю для журналу «Ранок», Ірина Панич (Комарова) — для «Образотворчого мистецтва», пізніше вийшла критична стаття Ольги Петрової в «Зеркале недели».

Як стверджує Тіберій Сільваші, головною метою пленеру, зокрема 1988 року, було сформувати середовище нового покоління художників, адже на пленерах у колективі з’являється можливість обговорити й отримати об’єктивнішу критичну оцінку власної роботи. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років українське художнє середовище переживало кризу самототожності (identity crisis) й особливо потребувало об’єднання та підтримки не тільки задля протистояння радянській системі і відходу від консервативної радянської академічної живописної школи, а й для вироблення нового незалежного сучасного українського мистецтва. Седнівський пленер 1988 року став однією із перших помітних спроб сформувати нове коло митців.

 

Після першого пленеру в Республіканському Будинку художника в Києві пройшла позапланова звітна виставка «Седнів 88». У її завершальний день відбулося обговорення виставки, яке набрало гострої дискусійної форми. У серпневому номері газети «Культура і життя» з’явилося повідомлення про намір опублікувати в наступних числах газети думки про представлені живописні роботи всіх, хто побував на виставці «Седнів 88»: і експертів, і відвідувачів виставки.

 

У наступних випусках газети з’явилася стаття Олександра Соловйова «Простір — толерантності». Автор її наголошував, що на пленерах було розроблено нову методологічну ідею — ідею плюралізму, яка тоді була у всіх на вустах. Далі було опубліковано статті Олексія Журавля «Простір толерантності чи монополія модернізму?» та В. Афанасьєва «Пошуки індивідуальності». Журавель у своїй статті іронічно використовував терміни з тексту Соловйова, взявши їх у лапки, як-от «нова метафоричність», «ідея плюралізму», «інтелектуальна гра».

 

У 1989 році в седнівському пленері брали участь майбутні учасники сквоту «Паризька комуна» Валерія Трубіна, Олег Голосій, Олександр Гнилицький. Того року звітна виставка проходила в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині — Національний художній музей України).

 

Наступні седнівські пленери 1989 і 1991 років вже не отримали такої потужної зворотної реакції, як «прорив» 1988 року, і не зазнали шаленого опору з боку громадськості та мистецтвознавців старшого покоління.

 

Як зазначає Олександр Соловйов, «результатом першого пленеру стала імпровізована виставка в залах Спілки художників, сприйнята арт-офіціозом як диверсія, що підриває академічні підвалини, а результатом другого — вже статусна експозиція в залах Державного музею українського образотворчого мистецтва (нині — Національний художній музей України)».

У 1990 році у Спілки художників не було ресурсів для організації молодіжного пленеру, тому кошти на пленер 1991 року збирали за допомогою спонсорів. У 1991 році до участі дозволили запросити студентів–п’ятикурсників. Того року в Седнів потрапили Василь Цаголов, Петро Бевза, Олександр і Сергій Животкови, Едуард Бєльський, Дмитро Дульфан, Анатолій Криволап, Сергій Звягінцев та інші. Звітну виставку 1991 року не проводили, може, тому що «в цей період атмосфера була зовсім інша, таке відчуття, що сам формат вичерпав себе».

У середині 1990-х також у Седневі проходили пленери «Снов», які були ініційовані самими художниками, аби продовжити традицію седнівських пленерів. Ці пленери відбувались на тому ж самому місці, а назва «Снов» походить від річки, на якій розташований Седнів. Організовував їх Дмитро Фіщенко — художник, староста другого і третього заїзду до Седнева. Однак у цих пленерах, на відміну від 1988 і 1989 років, уже не було серйозної освітньої програми. У них брали участь Олександр і Сергій Животкови, Микола Кривенко, Павло Керестей, Олександр Сухоліт та інші.

 

На седнівських пленерах уперше змінився концепт співпраці художників. Якщо раніше пленери передбачали етюди на природі, то седнівські пленери мали ознаки сучасної арт-резиденції: освітня програма, свобода творчої реалізації, звітна виставка і, що важливо, художники були забезпечені майстернями, місцем проживання, матеріалами тощо. Седнівські пленери створили унікальний прецедент і позначили збій у системі радянського художнього апарату, адже вивели неофіційне мистецтво на офіційний рівень, використовуючи при цьому державні ресурси — кошти Спілки художників.

Перебування багатьох представників обдарованої молоді в одному місці буквально допомогло налагодити зв’язки, дало поштовх новому етапу в українському мистецтві та сприяло створенню художніх об’єднань. Як зазначає куратор пленерів Тіберій Сільваші, «залишався крок до остаточного оформлення двох груп — “Живописного заповідника” і “Паризької комуни”».

Джерела