Марина Скугарєва. Резюме. Дослідниця – Катерина Яковленко

Автор: Катерина Яковленко
Резюме

Пов'язані профайли художників

Марина Скугарєва

Марина Скугарєва походить із родини київських інтелігентів: її мати, Ольга Леонідівна Гарицька, працювала журналісткою, а батько, Вадим Костянтинович Скугарєв, — архітектором. У 1974 році дівчинка вступила до Республіканської художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка. Перед тим вона відвідувала курси живописця Давида Мірецького (нар. 1939, Київ, український живописець, згодом представник української діаспори у США). Скугарєва вчилася в одному класі з дітьми відомих радянських художників — Арсеном Савадовим, Георгієм Сенченком та іншими. Роботи Савадова вже тоді вразили художницю: «Ви знаєте, Арсен Савадов, мій однокласник, так малював, що я в його присутності малювати не могла, бо мені було соромно. Та це, мабуть, єдиний такий приклад. Ви не уявляєте, як він малював у 6-му класі, краще було не можна, так малюють в академіях»[1].

Навчання Скугарєва продовжила в Дагестанському художньому училищі ім. М. А. Джемала, де почала працювати з гобеленом. У 1982 вона вступила до Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв) на кафедру художнього текстилю[2].

Життя і навчання у Львові не надихали Скугарєву до творчості. Свій перший твір вона експонувала вже по закінченні інституту. Це була виставка «Київ—Таллінн», організована 1987 року в рамках музичного фестивалю «Молодіжне перехрестя» (організатор — Сергій Святченко, журнал «Ранок»). Скугарєва показала гобелен «Портрет художника Анатоля Степаненка», створений за ескізом її тодішнього хлопця, молодого митця Олега Тістола, який саме працював над проектом «Українські гроші». На портреті-ескізі Тістола, виконаному на папері, зображено шифр «номінал» СЛ, що його Скугарєва теж перенесла на гобелен. «Портрет художника Анатоля Степаненка» — перша й остання робота художниці в техніці гобелена.

Перші живописні роботи Скугарєва створила в Москві 1988 року, коли разом з Олегом Тістолом і друзями-художниками Костянтином Рєуновим та Яною Бистровою мешкала і працювала у сквотах на Фурманному, а згодом на Трьохпрудному провулках. Атмосферу у сквоті художниця згадує як активну і творчу, що надихало кожного творити і займатися мистецтвом: «Усі навколо малювали, я теж хотіла малювати. Там були Аня Щетиніна та Яна Бистрова — дві довершені красуні. І я попросила Аню позувати. Потім Яну»[3].

Уже на початку кар’єри у Скугарєвої формуються власна впізнавана манера, зокрема декоративне рішення робіт (використання вишивки), сфера інтересів і проблематика (малює переважно оголених жінок), що їх вона розроблятиме надалі в художній практиці.

У картинах вона зображує своє близьке середовище. Оголена натура стає метафорою відкритості й довіри між художницею і натурницями, які оповідають їй свої історії. Її жінок зображено в побутовому інтер’єрі, декого намальовано зі спини. Такі «Московські новини», «Київ вечірній», «Зі спини» «Соловей і троянда» та ін.

У 1990 році Скугарєва створила одну з найвідоміших своїх картин — «Соловей і троянда» — теж про інтимні переживання й особисте життя своїх друзів. Як завважила Олена Мартинюк, «Метафора “Соловей і троянда” важлива для її (Скугарєвої. — К. Я.) творчого доробку, як втілення цієї двоїстості світу, який розділено на чоловіків і жінок, а також на художників і моделей. Ця всеохопність жіночого універсуму, здатного віднайти свою камерну величність у найменшому і найближчому, робота Марини Скугарєвої перетворює мистецтво на нагальну потребу відчувати та проявляти це через себе»[4].

Марина Скугарєва на відкритті спільної із Олегом Тістолом виставки у галереї Klingental, 1992

Живописні картини Скугарєва доповнює декоративними вишитими елементами, переважно квітами і птахами, які виступають своєрідними «геральдичними» елементами. Вишивка стала характерною рисою її живописної практики.

Мистецтвознавиця Галина Скляренко вбачає у творчості Скугарєвої певний барочний елемент: «У поєднанні вільного живопису оголених фігур, орнаментальності фону та об’ємності вишитого фрагмента розгортається особлива модель барокової картини — одночасно і способу репрезентації, і способу прикраси простору» (Цит.за: Скляренко Галина. Навколо сузір’я Міхаеліса: Марина Скугарєва / Сучасне мистецтво України. Портрети художників. — К.: 2016. — С.137-149).

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашати одяг та інтер’єрно-обрядові тканини, проте в українській культурі вишивка має також велике символічне значення і відбиває вірування, звичаї, обряди, духовні прагнення українців. Вишивка, зокрема, правила за оберіг. Скугарєва, яка вчилася декорування в технікумі в Дагестані, а потім у Львівському інституті, не могла не знати про особливості народних вишивок та про традиції декоративного мистецтва. Наприклад, що соловей, якого вона зображує, найчастіше трапляється на дівочих рушниках: він часто сидить на гілці калини, що символізувало продовження роду. А от зображення троянди викликає суперечки: мотив ружі вважається не дуже давнім, дехто з дослідників стверджує, що зображення цієї квітки митці запозичили з фабричного виробництва. Скугарєва зазначає, що кожна вишивка підбиралася інтуїтивно, образи і малюнки вона знаходила в тодішніх книжках.

Цікаво, що чоловічі образи (портрети чоловіка і друзів) у Скугарєвої з’являються здебільшого на другому плані: їхні обличчя мисткиня вишиває на полотнах обабіч головної композиції. Портрети — ніби фамільні герби, які засвідчують справжність живопису та його оригінальність.

Марина Скугарєва, Костянтин Реунов та Олег Голосій у Москві, 1990.

Розвиток вишивки у творчості Скугарєвої припав на 1996 рік. Проект «Мені добре» було реалізовано за підтримки Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві (кураторка — Марта Кузьма). У цьому проекті мисткиня створила щось на зразок інсталяції: вишиті наволочки з портретами близьких людей (Олега Тістола, Костянтина Реунова, Ольги Свіблової, Миколи Маценка й Анатоля Степаненка) було натягнуто на подушки і розставлені по різних кутках — у шафах, на квадратному металевому ліжку тощо[5].

Через традиційне сакральне ставлення до виставки портрети коханих і близьких людей можна розглядати як спробу увіковічнити, уберегти людину, чий портрет закарбовано на тканині. У цьому можна знайти і спорідненість з іконою і святими образами, вишитими народними майстринями. Назва проекту «Мені добре» засвідчувала особливі теплі стосунки художниці та її оточення.

У дальшій практиці художниця знову звертається до вишивки, але від середини 2000-х вона робить це вже не самостійно, а довіряє роботу досвідченим майстриням.

Життя з відомим художником Олегом Тістолом не могло не позначитися на творчості Марини Скугарєвої. На її полотнах бачимо елементи, які, ніби гіперлінки, відсилають до творчості чоловіка. У картинах «Севастопольський вальс» і «Гуантанамера» такий елемент — імітація кахлю як живописного тла.

Олег Тістол та Марина Скугарєва. Скрін-шот з відео

Ці роботи Скугарєвої мають плакатний характер. Образи, які вона створює, великою мірою позбавлено світлотіні. Тінь, якщо й з’являється у її живописних творах, то як доповнення (декорація) до живописного тла, а не як відтворення об’єму. Наприклад, на картині «Гуантанамера» тінь від ноги намальовано не повністю — вона є лише на білій частині умовної стіни, але не падає на кахлі; тінь є окремим елементом роботи.

Жіноче тіло і «жіноча» тематика стануть основним напрямом роздумів художниці. За десять років (1997–2007) художниця створила найзнаковішу для себе серію графічних творів — «Сузір’я Міхаеліса, або Добрі домогосподарки». Назва твору відповідає медичному терміну на позначення ямочок на спині біля попереку у жінок. Міхаеліс — німецький лікар, який уперше спостеріг цю жіночу особливість. Традиційно для неї Скугарєва звертається до образу оголеного жіночого тіла та зображує предмети побуту — кухню, сантехніку тощо.

Експозиція робіт Марини Скугарєвої у Галереї Карась

Художниця розповідає, що серія з’явилася під час її декретної відпустки як спосіб врятуватися від щоденної рутини. Невеликий формат і техніка — графічні твори, виконані ручкою або фломастером на папері А4, — створюють враження щоденника художниці, її інтимних самотніх нотаток, які вона робила час від часу, коли була нагода відволіктися від дитини.Жінок за побутовими справами Скугарєва малювала на роздруківках з інтернет-чатів домогосподарок, які обговорювали різні життєві питання — побут, стосунки з чоловіками, особисті переживання тощо. Такі тексти, за влучним порівнянням критика Андрія Текіли, ніби лягають на тіло героїнь Скугарєвої і створюють враження татуювань.

Як і весь живопис Скугарєвої, ця серія має дуже інтимний характер, виражений не лише в оголеній натурі, а й у запозиченнях/підгляданнях художниці за розмовами жінок в інтернет-спільноті. Усі моделі, яких зображує художниця, — це її «рідні» люди, котрих вона поважає і шанує. Попри те, що «своєю серією кулькових замальовок на папері невеликого формату Скугарєва підкреслює гендерні і соціальні обмеження, з якими стикається жінка-художниця» (Червоник), сама художниця наполягає, що її серія не феміністична. Крім того, за словами Скугарєвої, у серії не йдеться про «сексуальність домогосподарок, їхню незалежність» (Текіла), навпаки, їй «хотілося показати прекрасне в побутовому, показати красу рутинних справ і ситуацій».

Скугарєва малює жінок — пишних, худорлявих, красивих, ніжних, жіночних, агресивних, досконалих і ні. Як точно відзначила Олена Мартинюк, «творчість Марини Скугарєвої жіноча, але без мучеництва, підкреслення своєї статі, а через природне прийняття неминучості і незбагненності цього розділення світу, прийняття статі як долі тіла. Для Скугарєвої її стать не є “другою”, як для Сімони де Бовуар, і вона не відчуває потреби боротися. Вона радше використовує її для того, щоб якомога точніше передати те, що вона відчуває».

Інтимний світ художниці, її побут став темою для інших її серій — «Натюрморти», «Фрагменти», «Пейзажі». Хоча мисткиня звертається до свого особистого простору, вона не готова його показати повністю, а подає фрагментарно, виокремлюючи хіба певні деталі, як-то стіл, окуляри, годинник, цигарка, рука, кіт та ін.

Протягом 2014–2015 років Скугарєва створила лише три живописні картини — натюрморти з квітами, виконані у розпал війни на Донбасі під впливом воєнних дій. Емоційно сприйняті художницею події, загибель людей відтворено на полотні темними фарбами, які формують живописне тло полотна.

 

[1] Полянскова, Лера. Марина Скугарева: «…я думаю, есть и Небесный Киев» / Лера Полянскова // ARTUkraine. — 28.11.2012 —Режим доступа: http://artukraine.com.ua/a/marina-skugareva—–ya-dumayu-est-i-nebesnyy-kiev/#.WP8kOvnyg2w

[2] На цьому відділенні раніше навчалися Іван і Марія Литовченки, Володимир Прядка та інші відомі художники, котрі реалізувалися в декоративному і монументальному мистецтві — гігантських мозаїках-панно на житлових масивах, державних закладах, інституціях, у громадському просторі. Скугарєва не була особисто знайома з митцями і знала про них дуже мало.

[3] Полянскова, Лера. Марина Скугарева: «…я думаю, есть и Небесный Киев» / Лера Полянскова // ARTUkraine. — 28.11.2012 —Режим доступа: http://artukraine.com.ua/a/marina-skugareva—–ya-dumayu-est-i-nebesnyy-kiev/#.WP8kOvnyg2w

[4] Мартинюк, Олена. Соловей і троянда / Олена Мартинюк // Марина Скугарєва: [Каталог]. — К.: Art-agent Igor Abramovych., 2009. — C. 5–6.

[5] На жаль, документація виставки вважається втраченою. Нині свідчення про експозицію й оформлення творів зберігаються лише у спогадах учасників виставки та очевидців.

Джерела