Група швидкого реагування. Резюме. Дослідниця — Олександра Осадча

Автор: Олександра Осадча
Резюме

Пов'язані профайли художників

Група швидкого реагування

Колектив художників створений 1994 р. харків’янами Сергієм Братковим, Борисом Михайловим, Сергієм Солонським та Вітою Михайловою. «Група швидкого реагування» була сформована після того, як куратор Марта Кузьма запросила Б. Михайлова та С. Браткова взяти участь у виставці «Алхімічна капітуляція» у Севастополі, АР Крим, 1994 р.[1] Під час виставки художники зробили дві роботи («Жертвоприношення богу війни» та «Ящик для трьох літер»), в яких означились програмна гостросоціальність та епатажність, що будуть властиві всім подальшим проектам групи. Знаковим в цьому сенсі вбачається навіть саме місце проведення виставки – військовий корабель «Славутич», що незадовго до цього був в центрі конфлікту навколо поділу Чорноморського флоту між Росією та Україною.

Назва «Група швидкого реагування» походить від усталеного словосполучення, яке позначає невеликий озброєний мобільний підрозділ із 2-4 людей (часто в охоронних агенціях), призначений для допомоги в кризових ситуаціях. Таке самоототожнення митців вказує на концепцію, яка їх об’єднала — ідея миттєвої реакції на соціально-політичну ситуацію в країні. Вона визначила основний напрямок роботи групи, а саме — провокативні дії у публічному просторі. Цей творчий вектор органічно пов’язаний із традиціями нонконформістської фотографії в Харкові, що зародились в 1970-ті рр., та, зокрема, із діяльністю групи «Час». Ідейним підґрунтям, на яке спирались учасники останньої, була «теорія удару», висунута Юрієм Рупіним: згідно із нею, фотографи вбачали головною метою своїх робіт — приголомшити глядача через потужний емоційний меседж, що ігнорував будь-які конформістські табу в мистецтві[2].

Однак, «теорія удару» стала також тим фактором, що призвів до розпаду групи «Час» на початку 1980-х, коли її учасники розділились на два «табори» — орієнтованих на естетичний аспект фотомистецтва та тих, хто тяжів до соціальної проблематики. Серед останніх був Борис Михайлов, який одним із перших запропонував зміщення акцентів в бік концептуальної фотографії та альтернативного репортажу. Його творча кооперація з новим поколінням харківських фотографів — С. Братковим та С. Солонським — стала органічним продовженням реалізації принципу «соціальної антиангажованості»[3], ключового для харківської школи фотографії.

Специфіка творчого мислення учасників «Групи швидкого реагування» виявилась у синтетичному характері їх проектів: звертаючись до інсталяції, перформативних та акціоністських форм, вони, як фотографи, не опускали зі свого поля зору й «матеріальний слід», документуючи усі роботи на фото та відео. Єдиною їх суто фотографічною роботою стала серія «Якби я був німцем», яка, тим не менш, цілком суголосна загальній спрямованості діяльності групи — ідентифікація та унаочнення «больових точок» суспільства через дію, жест.

За словами Барта де Бара, ідея «Групи швидкого реагування» полягає у тому, щоб «поставити себе на лінії вогню, долучитись до ситуацій, які можуть провокувати та викликати агресивну реакцію, а потім надати негайну художню відповідь»[4]. Ця художня відповідь вибудовувалась за двома стратегіями: іронізація над соціальними шаблонами, що набули  форми ритуалу («Караул»), або створення власних «альтернативних ритуалів», які б висвітлювали нагальні, в більшості своїй політизовані, проблеми сьогодення («Плюємо на Москву»). Кінцевою метою в обох випадках є деавтоматизація сприйняття та суспільної поведінки. Їх мистецькій позиції властива підкреслена суб’єктивність, адже в своїх проектах «Група швидкого реагування» артикулює дуже особистісне ставлення до деяких аспектів перехідного періоду, зокрема російсько-українських відносин та політики українізації («Ящик для трьох літер»).

Своєрідним творчим «бастіоном» колективу стала галерея Up/Down, що знаходилась в майстерні Сергія Браткова на вул. Шота Руставелі[5]. За час свого існування (1992–1997) вона стала місцем демонстрації таких знакових проектів «Групи швидкого реагування» як «Рафаель» та «Вибори», а також виставок інших художників-однодумців. Як некомерційна структура, галерея не мала змоги підтримувати власне існування й закрилась в 1997 р., майже одночасно із розпадом самого об’єднання.

Творчість «Групи швидкого реагування» уособлює ту художню ситуацію, що склалась в середині 1990-х рр. та стимулювала розвиток акціонізму на пострадянському просторі (зокрема, паралельно розгортався т. зв. «московський акціонізм»). Витоки цього явища пов’язані із супротивом культури цінностям споживацького соціуму. Борис Михайлов, Сергій Братков, Сергій Солонський та Віта Михайлова вдавались до інтервенційної тактики, пропонуючи глядачеві «шокову терапію» та розсуваючи старі рамки сприйняття. Через критичні, достатньо жорсткі рефлексії художники підштовхують публіку повернутись до дійсності, відчуття якої зникає в «суспільстві спектаклю» та замінюється псевдо-реальністю. Щоправда, цікавим видається, той факт, що в контексті сьогодення різноманітні інституції зуміли подолати цю антагоністичність, «комерціалізувавши» та вписавши протестність у власні ринкові схеми.

[1] Бояринов Д. (n.i.) Что такое постсоветский человек? Сергей Братков о роли художника до и после распада СССР, приметах эпохи, провокациях и духовности [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.colta.ru/articles/specials/3685?page=2

[2] Павлова Т. (02.10.2009) Харьковская фотография: [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://photospilka.com/stati/harkovskaya-fotografiya.html

[3] Социальный репортаж // Жунрал о фотографии «5,6» / К.: Школа Фотографии Виктора Марущенко, 2012. –  №7. – 14 с.

 [4] Sergey Bratkov: Glory Days / Fotomuseum Winterthur. Essays by Thomas Seelig and others. Verlag Scheidegger&Spiess, Zurich, Switzerland, p. 140.

 

[5] Олейник С. Сергей Братков покажет Украину в максимуме [Электронный ресурс] / Светлана Олейник // Галерея. – 2008. – № 3-4. – Режим доступа: http://artzebs.com.ua/?go=news&nomid=761&news_id=116

 

Джерела