Гліб Катчук. Резюме. Дослідниця — Ксенія Малих

Автор: Ксенія Малих

Резюме

Пов'язані профайли художників

Біографія художника Гліба Катчука доводить, що часто пристрасть до своєї справи s талант опинятися в потрібний час у потрібному місці важливіші за профільну художню освіту.

Гліб Катчук народився 1973 року в Одесі. У школі навчався тільки до дев’ятого класу. Підлітком Катчук був затятим меломаном і підробляв у друга в керамічній майстерні.

«Між іншим, Катчук є унікальним прикладом “чистого” відеомитця, адже він, на відміну від своїх колег, не має художньої освіти», — слушно зауважила дослідниця українського медіа-арту Яніна Пруденко[1].

Через захоплення музикою Катчук увійшов в одеську культурну тусовку, яка у ранніх дев’яностих була доволі тісною, тож, потрапивши в одне із двох кафе, де збиралися її представники, можна було поспілкуватися з будь-ким із тусовки. Десь там в одній з неформальних тусовок познайомилися майбутні художники — шістнадцятирічний Гліб Катчук і дев’ятнадцятирічний Андрій Казанджій.

У 1992 році Катчук з приятелем із притаманною тінейджерам хоробрістю й зухвалістю прийшли на муніципальний одеський телеканал і запропонували себе як авторів програми про музику, а саме про інді-музику. На диво, головна редакторка погодилася дати їм на один день апаратуру і оператора для запису пілотного випуску. На щастя, оператор, Борис Гаджулов, виявився їхнім знайомцем і програма під назвою «Гра в чотири руки», на моторошну заставку до якої взяли картинку з посібника першої медичної допомоги, вийшла в ефір. Згодом програма перекочувала на інший регіональний канал під назвою «Індіго». Загалом програма існувала два роки. Так Катчук здобув навички знімального процесу й монтажу. Дрейфуючи  в неформальних культурних колах: у кафе, в підвалі Будинку вчених, у рок-лабораторіях, у майстерні художника Дмитра Дульфана, де на зворотному боці радянських транспарантів чи на краденому полотні — залишках розкоші Худфонду — створювали  живопис максимального формату, — Катчук переходить у статус напівтусовщика-напівхудожника (означення Михайла Рашковецького)[2] та знайомиться з важливим діячем одеської неформальної музичної сцени Станіславом Підлипським і не менш важливим діячем, ідеологом сучасного мистецтва Сергієм Ануфрієвим.

У 1995 році за результатами відбору робіт (прототип сучасного open call) Катчук став учасником виставки «Синдром Кандинського»[3], організованої асоціацією «Нове мистецтво», а згодом виставки «Кабінет Франкенштейна. Неохимеризм»[4].

Раннім роботам Катчука притаманна психоделічність: засоби створення відео-арту якнайбільше пасували для передачі ірраціонального боку повсякденності. Ці ознаки цілком вписувалися в контекст кураторських виставок в Одесі 1990-х. Скажімо, на виставці «Синдром Кандинського» (один із різновидів галюцинаторно-параноїдного синдрому в психіатрії) Катчук інсталював роботу «Насолоджуйся»[5], у якій звичайні речі — рекламний надувний м’ячик або голова мавпи на малюнку Дарвіна — в певних обставинах нагадують знак радіації. Робота Катчука, експонована на виставці «Кабінет Франкенштейна. Неохимеризм», викликала ще моторошніше враження. «Побачимося пізніше, Маріє»[6] — інсталяція, присвячена авторці книги «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі та її трагічній долі. Один з елементів роботи — зациклена фінальна сцена фільму «Франкенштейн» з тілом мертвого немовляти, яке спливає в озері.

У 1996 році за підтримки Центру сучасного мистецтва Сороса в Одесі Катчук реалізував гепенінг у просторі дванадцятиповерхової недобудови в центрі Одеси. Гепенінг проходив у формі квесту: інсценувалася комп’ютерна гра DOOM у реальному житті — з ритуалами вибору зброї, проходженням завдань, основне з яких було — вибратися назовні. Цей гепенінг у CV художника вказано як першу персональну виставку, що суперечить усталеному уявленню про персональну виставку, яка в художній спільноті асоціюється з традиційним розвішуванням станкових робіт. Це свідчить, що Катчук із самого початку не прагнув вбудуватися в систему українського сучасного мистецтва з її ієрархічністю, сталими формами, цеховою замкненістю і неготовністю до інституціоналізації.

У 1996 році Катчук створив кілька робіт у співпраці з одеським художником Ігорем Гусєвим, серед них «Вбити Ван Дама»[7] і «Вбити Крішну»[8] — короткі відео, зроблені як елементи декорацій для вечірок. Ці роботи характерніші для творчості Гусєва: в них автори з іронією апелюють до образів маскультури.

У 1997-му Катчук отримав грант, на який, крім нього, подавалися лише кілька інших претендентів, від ЦСМ Сороса на створення телевізійної програми про сучасне мистецтво Одеси. Програма з постмодерністською іронічною назвою «Без назви» виходила з 1997-го до 2000 року включно і тільки перший рік завдяки гранту, а далі як контент локального телеканалу, та висвітлювала одеські події сучасного мистецтва і погляди експертів. Програму було оформлено за допомогою примітивних психоделічних відео- й аудіоефектів, які органічно поєднувалися з її змістом.

Під час зйомок першої програми Гліб Катчук зустрів Ольгу Кашимбекову, яку знав раніше і яка щойно повернулася в Одесу по закінченні режисерського факультету Всеросійського державного інституту кінематографії в Москві. Так почалася їхня колаборація як співавторів програми «Без назви» і художнього дуету.

Роботи Гліба Катчука середини 1990-х, як і в інших одеських художників цього періоду, котрі працювали з відео, спрямовані на дезорієнтацію глядача в просторі і часі.

Образ ідеального глядача споживача медіа-продукту   Гліб Катчук створив у роботі «Апокаліпсо»[9]. Герой відео уважно, майже не кліпаючи, вдивляється в екран телевізораи і поступово наближається до його поверхні. Це бажання потрапити у яскравий чарівний світ призводить до того, що у героя видовжується ніс, як у Буратіно, і за допомогою подовженого носу він фізично занурюється в анімацію. Цим довгим носом, як шприцом, Буратіно набирає трохи таємничої рідини безпосередньо з екрана телевізора і робить ін’єкцію в руку — на манер героїнозалежних наркоманів.

У 1997 році Катчук узяв участь у виставці Михайла Рашковецького «Неприродний відбір»[10] з роботою «Мистецтво для мене»[11] : у ній художник виконує завдання куратора висловити свою позицію і розмірковує над вічним питанням, митець існує задля мистецтва чи навпаки.

У 2000 році Катчук переїхав до Києва і почав працювати в різних агенціях, які спеціалізуються на відеопродакшені, як режисер монтажу: знімав рекламні ролики, музичні кліпи тощо. Художня активність Катчука природно знизилася.

В інсталяції «Training» (2002) Катчук поєднав мультимедійний складник з іграшковою залізницею[12]. Героєм відео виступив сам автор. Іграшковий потяг їздить по колу перед стіною, на яку проектується відео. Щоразу, коли потяг наближається до голови героя, той кладе голову на рейки, але трагедії не стається. Від контрасту масштабів об’єктів і співставлення реалістичного зображення з іграшковим поїздом нівелюється драматичність сюжету. Ця робота відрізняється від ранніх робіт Катчука тим, що в ній уже зовсім немає ознак відео-арту. Для втілення ідеї автор не заграє з відеоефектами, як раніше, а будує складнішу комунікацію з глядачем на контрасті цифрових і аналогових, механічних технологій.

У доробку Катчука є твори зі знайденим відеоматеріалом, це «Флеш рояль»[13] — своєрідний омаж відеороботам Олександра Ройтбурда — та «Індустріальний фонтан»[14]. Вони використовують традиційну схему — надання узапозиченому матеріалу нового змісту коштом монтажу.

У 2003 році у співпраці з Ігорем Чацкіним було створено «Трамвай»[15] — відео, зняте з вікна одеського трамвая з позиції глядача. Трамвай їде як звичайно: розганяється, гальмує, зупиняється, випускає пасажирів, набирає нових. За вікном тягнуться довгі одеські вулиці і спочатку нічого незвичного не відбувається, згодом, коли глядач упевнився, що зображення реалістичне, художники акуратно вводять у картину звичної одеської дійсності альтернативну реальність — з елементами сюрреалізму і психоделіки. У цій роботі художники наче повертаються до витоків одеського відео-арту, але вже в новій якості — більш стримано і вишукано.

З часом Катчук повністю поринає у світ комерційного відео, 2008 року він перебазувався до Москви і майже припинив художню діяльність. У 2013 році він представив роботу «Книжкова шафа, що говорить»[16] у рамках сімейного фестивалю, влаштованого в бібліотеці в Москві[17], — задля заохочення широкої аудиторії відвідувачів. Катчук використав мультимедійні технології, щоб «оживити» книжкову шафу. За допомогою проекції в книжковій шафі по черзі висвітлювалися книжки, кожній відповідав звуковий рядок — аудіокнижка, разом вони утворювали багатоголосся. Так художник показав, як багато різноманітних вражень може ховати в собі звичайна книжкова шафа.

Для історії сучасного українського мистецтва Катчук важливий тим, що він до новітнього медіа-арту прийшов не з живопису, графіки чи монументального мистецтва, а з неформальної культурної тусовки, й одразу почав працювати з художньою інституцією західного зразка (ЦСМ Сороса в Одесі). Цей досвід дав художнику свободу використовувати всі доступні йому медіа для роботи з ідеєю твору й усунув з його шляху головну проблему в розвитку українського медіа-арту — відсутність технічних засобів. Основні теми, з якими працював Катчук у найактивніший період творчості (1995–2000), диктували куратори відповідних виставок в Одесі — Михайло Рашковецький, Олександр Ройтбурд, Олена Михайловська, Мирослав Кульчицький, Вадим Чекорський та ін. Ці кураторські стратегії, своєю чергою, було зумовлено діяльністю ЦСМ Сороса в Одесі, який спонукав художників працювати з актуальними проблемами суспільства.

[1] Пруденко, Яніна. Рабле українського відео-арту. Олександр Ройтбурд [Електронний ресурс] / Яніна Пруденко // Korydor. — 2010. — Режим доступу до ресурсу: http://old.korydor.in.ua/texts/176-Rable-ukrainskogo-video-artu-Oleksandr-Roytburd

[2] Див.: Рашковецкий, Михаил. Ройтбурд в Одессе [Електронний ресурс] / Михаил Рашковецкий // Мигдаль. — Режим доступу до ресурсу: http://www.migdal.org.ua/times/100/17852/

[3] Виставка «Синдром Кандинського» (1995, Одеський історико-краєзнавчий музей, Одеса, Україна).

[4] Виставка «Кабінет Франкенштейна. Неохимеризм» (1995, Будинок учених, Одеса, Україна).

[5] Гліб Катчук. Насолоджуйся. 1995. Інсталяція, відео. Розміри невідомі.

[6] Гліб Катчук. Побачимося пізніше, Маріє. 1995. Інсталяція, відео. Розміри невідомі.

[7] Гліб Катчук, Ігор Гусєв. Вбити Ван Дама. 1996. Відео. 1′ 43″.

[8] Гліб Катчук, Ігор Гусєв. Вбити Крішну. 1996. Відео. 1′ 31″.

[9] Гліб Катчук. Апокаліпсо. 1997. Відео. 6′ 09″.

[10] Виставка «Неприродний відбір» (1997, Державний центр Української культури, Одеса, Україна).

[11] Гліб Катчук. Мистецтво для мене. 1997. Відеоінсталяція.

[12] Гліб Катчук. Training. 2002. Відеоінсталяція. Розміри невідомі.

[13] Гліб Катчук. Флеш рояль. 2000. Відео. 9′ 26″.

[14] Гліб Катчук. Індустріальний фонтан. 2002. Відео. 0′ 59″.

[15] Гліб Катчук. Ігор Чацкін. Трамвай. 2002. Відео-арт. 8′ 18″.

[16] Гліб Катчук. Книжкова шафа, яка розмовляє. 2013. Відеоінсталяція. 4′ 00″.

[17] Фестиваль «Збірка творів» (2013, Російська державна бібліотека, Москва, Російська Федерація).