Інсталяція Валентина Раєвського “Три слони” була піддана всеспаленню 17 квітня, й цим взяла на себе ще й жанрові функції перформансу.
“Три слони” – це. перша частина багатоступінчастого проекту, цілої низки акцій. Проект був задуманий ще п’ять років тому, але його реалізація викладалась з “технічних” причин. Але в тому, що вона відбулась саме в 1993 році, було щось симптоматичне, бо цей проект відкрив сезон активної роботи київських художників у формах, що не пов’язані із звичними координатами експозиційного простору. Саме цієї весни остаточно визначився вихід з київського трансаван-гарду. Після героїчно-ідилічного вибуху (що тривав роки) настав час зупинитися, озирнутися на себе з позиції нових формотворчих засобів.
У Раєвського ця лінія проявилась особливо виразно хоч би тому, що ідея інсталяції-перформанса так і визначилась – “Ініціація”. Герой (автор, його мистецтво, світовідчуття тощо) через символічну смерть, спалення свого минулого (гірок-слонів дитинства, власних фотографій п’ятнадцятирічної давності) отримує нову якість.
Учасники дійства – Лариса Звєздочотова, Руф Макленан, Василь Цаголов й сам автор – в присутності “втаємничених” й просто випадкових спостерігачів встановили, оздобили, а потім й спалили інсталяцію з трьох фанерних копій дитячої гірки-слоника, розмістивши цю тріаду в формі солярного знаку, поставивши в центрі неї дзеркало – чашу з водою – й кинувши в жертовний вогонь свої послання.
Колективність жесту, його квазіритуальний характер підкреслювали позаособистісність акції й, водночас, потрібний автору ефект космізму. В серці Києва, на горі Дитинка відбувалось свято оновлення життя в малому космічному колі, нанизування часів (за допомогою дзеркала) на Велику Вертикаль. Щоправда, саме в такому вигляді проект за грожу вав перетворитися в гарно проілюстровану мелодраму, якби не та тонка нитка іронії, на якій й балансує сентиментально-індивідуальне (внутрішнє) й зовнішнє – результативно-дане, суспільне.
Проект ніс у собі виразні риси модної нині археологізації-символічно піднімались глибинні пласти багатьох й багатьох культур, які зберігає в собі Дитинка. Але для Раєвського – це не данина моді. Він давно занурений в солодку романтику древніх культур. Й, створюючи свою “культурологічну” напівдрімоту, він лише перекладає хисткі видіння “дитячих” архетипів на мову інтригуючого детективу, перформансу.
Проект безпосередньо пов’язаний з авторською концепцією “київського” простору, який він сприймає як любу серцю рекреацію, що вимагає до себе дбайливого ставлення й точної спів масштабності. Й тому його проекти навіть у здійсненому вигляді – це радше макети, моделі, для реалізації яких потрібні простори Пальміри й масштаби Ля Саграда Фамілія.
“Три слони” – це лише перша частина багатоскладового проекту. Весь проект в сукупності, що зветься “Притулок для бога” або “Утопія, утопії, утопії”, існує поки переважно на ідеальному рівні, у вигляді численних вербальних версій, що чекають часу й місця* для реалізації.
Ось і “Рожевий кенотаф”, що був здійснений у Варшаві в жовтні 1993 року – є лише одним з можливих авторських варіантів. Але таке “органічне” буття проекту всередині себе якраз й дозволяє йому реалізовуватись нехай часом й несподівано, але адекватно, як апофатичне дослідження простору, що береться поза його реальними межами. Де “сюжет – лише симуляція, привід для енергетичних самовивержень”. Або удаване поховання (кенотаф) Пам’яті.
Микола Костюченко
* Таким чином, на топо- картї Раєвського визначилась нова координата – МІСЦЕ, що має принципове значення в контексті будь-якого наступного жесту
