В першій половині 1993 року акції В. Цаголова стали таким звичним явищем, як зміна пір року. Почалось все з «Світу без ідей», якому щоправда, передував ще один пункт творчої біографії автора – традиційно-картинна «Гума почуттів». Дозволю собі послатися на себе ж – навесні я знаходила зв’язок між «консервативною «Гумою…» й дуже сміливим для тодішнього Києва «Світом…» у спроах інтерпретувати поняття тексту й прагнення вирватись з його тісних рамок, й прагнення це все більше зростало. Мені пригадується, що в цю теорію гарно вписалась тоді й акція «Можна їсти те, що можна їсти», про яку зараз йде мова.
Посилаючись на себе, я наважусь себе ж й спростувати. Навряд чи можна говорити, що Цаголов постійно вивільнюється з текстового полону, якщо з моєї точки зору, очевидно інше – його акції спрямовані радше на створення тих «авторських текстів», якими вони обов’язково супроводжуються, ніж на, власне, факт проведення дійства-акції. Акція стає лише приводом до створення повноцінного тексту, своєрідного маніфесту художника. Мабуть, тут криється одна з причин відходу від малярської практики – адже текст, що доповнює картини, є не більше, ніж автоінтерпретацією, ситуацією, коли художник стає «сам-собі критиком».
В акції поїдання торту цей момент є особливо важливим – адже, по суті, сама акція, що полягала в колективному з’їденні великого торту у вигляді Вавілонської башти, не могла б стати значним культурним явищем в будь-якій іншій країні, що є менш цнотливою в царині акціонізму, ніж Україна.
Прикро, що текст, який додавався до акції й який був написаний в апофатичній традиції (що автор не хотів сказати чи що він не схвалює в сучасній культурній ситуації), був, насправді, цілком туманним й поминув досить цікаву тему: що він хотів сказати й в чому полягає суть маніфесту. Спроба утвердження на уламках фрейдизму, структуралізму, постструктуралізму й навіть самої реальності: деякої хисткої й неструктурованої субстанції – «тіла», так і залишилась лише спробою.
Який же наслідок цього? Винесення процесу їди з контексту кухні чи ресторну в середовище привілейованої виставочної зали, принесення деякою мірою концептуально обумовленого культурного контексту (форма Вавілонської башти – чи це натяк на хаос та множинність мов сучасної культури, проти чого й повстає автор; чи ущипливість щодо київської ситуації, що прагне зрівнятися з загальносвітовими «небесами» – невідомо); ще один привід для збирання мистецької тусовки – перелік, здається, є досить повним. Для Києва – загадково й весело, як і все, що робить Цаголов; для нього самого – ще один штрих до образу людини, що розхитує вутлий човен нового українського мистецтва для того, щоб заставити його плисти, для глядачів – ще один вечір без турбот про хліб насущний. Сподіваюсь, я була достатньо об’єктивною?
