Іван Лисенко (http://ukrainian-naive.com/artist/ivan_lysenko) – дуже типовий український наївний художник. На мою думку, фундаментальна відмінність між професійним мистецтвом і наївним приблизно така ж, як між молитвою і психотерапією. Це два різних шляхи досягнення душевного балансу. Тобто, можна вчинити просто, а можна через психотерапевта, який знає, на які кнопки натискати, які маніпуляції здійснити. Але результат однаковий. Те саме я можу сказати і про мистецтво. Люди з народу, які створюють це мистецтво, роблять його, бо не можуть не робити, вони творять його від душі. І ось є результат. Професіонали намагаються досягти того ж результату, щоби він впливав на серце глядача так само, але діють згідно з певною професійною формулою. Це як, наприклад, кобзар, лірник, який, складав пісні, хоч, можливо, і писати не вмів, а професійний поет знає, де кому ставити, знає, як те чи інше слово правильно пишеться. А в результаті і Тарас Григорович Шевченко у нас – Кобзар, і звичайний кобзар – також кобзар.
Професійне мистецтво вибудовується за допомогою певних прийомів. Наївний художник, народний, не знає цієї професійної “кухні”, він робить, як велить серце. Результату я, як професійний художник, хочу досягти того ж самого, але не завжди вдається.
Відносно українського народного мистецтва, наївного – в українському мистецтві це дуже великий пласт.
Що стосується цього автора: я розумію, що він малював, бо не міг не малювати, малював те, що бачив, і робив це з любов’ю. Це справжнє мистецтво.
Про фонди музею Гончара: Це істинне мистецтво, щире. Зараз, зайшовши до фондів будь-якого українського обласного музею, знайдеш там масу радянського “сміття” – назвемо це відверто – і щоб там знайти перлини, їх потрібно вибирати, скажімо так, із проса. А тут, на що не подивишся… Це скарбниця.
Про народну ікону: Заняття мистецтвом – це все-таки справа духовна. І наївна ікона для художника може слугувати певним духовним орієнтиром, як камертон для музиканта. Є на що рівнятися. І не лише в суто професійному розумінні, іконографічному, але і в етичному, моральному, духовному. У будь-якому разі ікона – це певний ключ.
Я гадаю, що поділ на наїв, самоучок та професіоналів досить умовний. Тут дуже важко провести чітку межу, бо між цим завжди є певне накладення. Ми розуміємо, що кожного художника, який почав малювати, щось колись до цього спонукало. Це був якийсь естетичний шок, який підірвав його зсередини і він теж так захотів. Тобто, ми розуміємо, що культура – це ланцюг, ланка до ланки, яку неможливо розірвати.
У художників-самоучок, які орієнтуються на професіоналів, немає шансів стати професіоналами, це неможливо. Це виходить професійне мистецтво другого сорту. Тому я в захваті, наприклад, від Катерини Білокур, Марії Примаченко. Я розумію, що це банальність, що всі в захваті від них, але я маю на увазі, що саме в цьому ключі, коли людина просто робить так, як їй подобається, а не намагається наслідувати і робити імітацію чогось, саме тут і криється істина.
Середа, 26 лютого 2014