Віктор Кочетов. Резюме. Дослідниця – Дар’я Шевцова

Автор: Дар’я Шевцова
Резюме

Пов'язані профайли художників

Віктор та Сергій Кочетови
Сергій Кочетов

«…можно сказать, что остановленное на фотографии переводит увиденное в вечность. Мне кажется, что не нужно специально останавливать прекрасное, — пусть оно идет дальше и пусть остается прекрасным то, что уже остановлено».

Віктор Кочетов

 

Віктор Кочетов народився 1947 року в Харкові. З фотографією художник познайомився ще в дитинстві: батько-військовий багато фотографував, і маленький Віктор завжди брав участь у процесі проявляння знімків у них вдома. Сам же він узяв фотоапарат до рук у 17 років, але довго сприймав це як захоплення, а не як професію. У цей час він навчався в Харківському музичному училищі імені Б. М. Лятошинського і підробляв грою на ударних у ресторані. Зрозумівши, що єдиний шлях, який на нього чекає, — це вступ до Інституту культури і «подальша праця завідувачем сільського клубу», Кочетов покинув училище з твердим наміром стати фотографом (так само він не закінчив Харківський політехнічний інститут, до якого вступив 1978 року). Проте саме музичній школі художник, за його словами, зобов’язаний звичкою займатися щодня, без перерв і навіть одноденних пауз.

Кочетов, як і багато представників «харківської школи», обрав собі для заробітку шлях журналіста-репортера і змінив більше як десяток посад у фотоагентствах, друкованих виданнях і рекламних конторах. Серед них були майстер навчання в кінофотолабораторії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, інструктор фотостудії Будинку художньої самодіяльності, лаборант в «Облфото», газетний фотокореспондент тощо. Найдовше — 11 років — художник працював в управлінні Південної залізниці, згодом цей досвід вилився в серіях «Навколо ЖД» і «Wrong die».

Початок свідомого захоплення фотографією як художньою практикою Кочетов датує 1968 роком. Саме тоді митець почав брати участь у фотографічних конкурсах і виставках. За його словами, на його розуміння суті фотографії вплинуло знайомство і спілкування з харківським фотографом Борисом Михайловим: Кочетов утратив інтерес до інституціональної активності і дійшов висновку, що вона має радше спортивний характер, а це суперечить справжній природі художньої практики. Звідси й абсолютно стримане ставлення художника до власних нагород: паперові дипломи він згодом викинув як непотріб, а про походження кришталевої вази зі справжнім срібним краєм не пам’ятає нічого, крім того, що вона стала призом за перемогу у якомусь конкурсі в Польщі. Часом бували й грошові нагороди: сума в лірах за успіх у конкурсі в Італії дозволила художнику придбати меблі у квартиру.

Розчарувавшись у системі конкурсів і виставок, Кочетов з 1980 року переходить до «іншої системи координат, у якій і сильні, і слабші роботи оцінюють не професійні судді, а інтелігенція і сам автор» (Вирізка з каталогу «Місячник фотографії в Братиславі» // Приватний архів ВК). Така практика звична для Харкова кінця 1970-х — 1980-х років, де тоді активно розвивалася фотографія. Той час умовно назвали «клубним періодом». Осередками спілкування харківських фотографів (здебільшого це були молоді інженери без спеціальної фотографічної освіти) стали фотоклуби, які замінили офіційні спілки. На зустрічах учасники презентували свої роботи колегам, розбирали технічні аспекти роботи з фотографією, обговорювали зарубіжні фотографічні видання тощо.

Занурення у фотографічне оточення і знайомство Кочетова з харківськими фотографами відбулося передусім через Юрія Рупіна, котрий згадує його у своєму «Щоденнику фотографа»: «Виктор Кочетов жил недалеко от цирка, и я часто бывал у него в доме, где он показывал мне свои фотографии, неизменно отличавшиеся юмором и ироничным взглядом на жизнь». Саме Рупін познайомив Кочетова з Борисом Михайловим, який справив на нього як на фотографа найбільший вплив. Між митцями виникли доволі близькі стосунки, які ґрунтувалися в основному на інтересі до фотографії і схожому ставленні до навколишньої реальності. Сам Михайлов говорить про Кочетова: «Мені він найближчий з усіх, хто тут був, щодо фотографії, ставлення до реальності. Він іде поряд, він має своє обличчя, грає у свою гру. Що важливо — він постійно працює, і він накопичує щось дуже важливе. Час добре відпрацьовується ним у місті (Харкові. — Авт.)… На мою думку, він колись зможе зробити якийсь фотоальбом, який відбиватиме цей час із певної авторської позиції».

Саме у співавторстві з Михайловим реалізовано єдний спільний (крім співпраці із сином Сергієм) проект Віктора Кочетова: 1992 року художники відкрили виставку «Замальована реальність». Ініціатором події виступив Борис Михайлов, а «режисером-постановником» — Сергій Братков. Урочисте відкриття супроводжували прохід вулицею духового оркестру і щедрий фуршет, під час якого в центрі одного із залів Братков особисто розливав ополоником розбавлений спирт в алюмінієві кухлі.

 

* * *

Кочетова найчастіше означують як фотографа другої генерації «харківської школи» фотографії, проте він як ніхто інший близький ідеям і духу групи «Время» («Час») (не в останню чергу тому, що він одноліток із її учасниками). З діяльністю групи пов’язано розробку харківськими фотографами нової візуальної мови та пошук засобів її формального вираження. Юрій Рупін у тому ж таки «Щоденнику фотографа» зазначає: «…я не могу зачислять Виктора Кочетова в состав нашей группы, хотя по тем признакам, на основе которых она создавалась, он, несомненно, мог бы входить в ее состав». Сам же Кочетов окреслює свою участь у діяльності об’єднання як людини «на правах співчувальника», тобто він безпосередньо не був задіяний у розробці концепції і діяльності групи.

Перша персональна виставка художника відбулася 1983 року в Будинку вчених з ініціативи Віктора Зільбельберга, який свого часу доклав багато зусиль для організації фотовиставок і фестивалів у Харкові. Перед від’їздом до Німеччини, Зільбельберг так охарактеризував творчість Кочетова: «Дивно, голих немає, а цікаво».

Майже всі фотографії Віктора Кочетова підписано із співавтором — його сином, фотографом Сергієм Кочетовим. Художнику важко згадати точно, коли вони почали знімати разом, — Сергій ріс і проявляв інтерес до фотографії, поступово всі серії, які з’являлися на світ, стали результатом їхніх спільних зусиль. Уникаючи точних розмежувань і не маючи бажання розбиратися в тонкощах авторства, художники за взаємною згодою підписують усі матеріали подвійним іменем — Віктор і Сергій Кочетови, назавжди залишаючи таємницею міру участі кожного в конкретній роботі.

На початку 1980-х Кочетов почав знімати вуличні хроніки, які він видозмінював через використання фільтрів, розфарбовування знімка, залучення текстових елементів тощо. «Такі собі образотворчі мутанти», — каже Кочетов про свої роботи, які поєднують документалістику, журналістику і художність. Творчість Кочетова загалом органічно вписується в практики художників «харківської школи» фотографії: іронічність і кітч, тема «середньої людини», використання техніки розфарбовування і панорамної зйомки, соціальний репортаж тощо характерні для багатьох їхніх серій.

Роботи Віктора та Сергія Кочетових — це переважно віддзеркалення довколишньої реальності. В одному інтерв’ю Віктор Кочетов зазначав, що, за винятком спеціально запланованих зйомок, його знімки тематично дублюють його життя і зображують той соціум, частиною якого є сам митець. Це й визначає головну тему у творчості митців — життя «середньої людини». Вони транслюють життя міста, уникаючи різких контрастів — хорошого й поганого, бідності й багатства. Герої фотографій — працівники залізниці, випадкові перехожі, знайомі, друзі, родичі, колеги. Така героїзація «середньої людини» стала альтернативним поглядом на ідеологічно сформований ідеальний образ радянської людини, поширюваний у ті часи журналами, книжками, кінематографом. У Кочетових ця «середня людина» набирає інших якостей: це вихоплений із «сірої маси» образ, переважно бувалий, пригнічений і ніби «пожований» життям. Саме ці люди найбільше цікавлять художників, хоча найчастіше вони дотримуються певної дистанції і спостерігають за своїми героями дещо здалеку. Однак така неупередженість нічого спільного не має з байдужістю: Кочетови з ніжною відстороненістю слідкують за життям міста і його жителів, і навіть у найбільш провокативних чи депресивних фотографіях однаково проступає своєрідна зачарованість особливою ментальністю їхніх героїв. Вони не захищають їх, але завдяки особливостям авторської оптики і «не дають скривдити». Відтак глядач сприймає картинку як вона є — не йдучи сліпо за авторською позицією (серії «Wrong die», «Україна не Голландія», «Крим 2002»).

Кочетови багато працюють із розфарбовуванням зображень. Практика, яка виникла задовго до «харківської школи» фотографії, здобула популярність у 1970-х роках. Через технічну складність кольорова фотографія була доступна небагатьом фотографам, а більшість намагалася досягти аналогічного ефекту завдяки нанесенню барвників поверх чорно-білих знімків. Харківські фотографи, постійно шукаючи нові техніки й експериментуючи, виробляли кожен свій індивідуальний стиль розфарбовування. Фотограф Андрій Авдєєнко відзначав, що робота Кочетових із кольором дещо вирізняла їх на тлі інших харківських митців. Зазвичай вони використовували фарби, які повторювали справжній колір зображуваного, але були в кілька разів яскравішими. Так художники «робили кітч із повсякденності» (Смолянинов, Константин. Харьковская школа фотографии [Электронный ресурс] / Костянтин Смолянінов // Livejournal. — Запись действительна 14 августа 2010 года), доповнювали реальність відтінком гіпертрофованості і легкого абсурду. Втручання Кочетових у фотографію часто додавало їй відчуття сюрреальності, вона нагадувала кадри з мультфільмів або сторінки коміксів. Найвиразніше ці риси простежуються в проекті «Wrong Die» (1992–2001). Спершу він називався «Анілінова меланхолія» (у зв’язку з аніліновими барвниками, якими фарбували фотографії), його було показано в харківській галереї Андрія Авдєєнка «Палітра». Техніка розфарбовування в серії «Портрет» (2005) більше перегукується з «Луриками» Бориса Михайлова і традицією розфарбовування побутових фотографій (зокрема портретів).

Кочетови поділяють і захоплення фотографів «харківської школи» панорамними знімками (серії «Wrong Die», «Take two», «Крим 2002»). Така техніка стала для харків’ян можливістю захопити більше простору і зафіксувати якомога більше неприкрашеної реальності (Харьковская школа фотографии // 5,6: журнал о фотографии. — 2007). Юрій Рупін відзначає, що звичайно панорамні камери фотографи використовували для передачі неосяжності простору, але у Кочетових це допоміжний інструмент для того, щоб додати роботам властивості зовсім іншого порядку — камерності. У їхніх панорамних знімках немає місця для розгортання простору, навпаки, він замикається сам на собі і викликає відчуття задушливості.

В окремих серіях фотографи супроводжують знімки текстом, який наносять на фотографічне тло. Такі коментарі найчастіше виконано в стилістиці примітивних шрифтів графічного редактора. Художники підтримують поділ людей на «текстовиків», які спочатку читають текст, і «візуалів», які насамперед звертають увагу на картинку, і відносять себе до другої групи. Для них зображення першорядне, а текст існує лише як доповнення, він невилучний засіб художньої виразності, який сприяє цілісному сприйняттю мистецького твору. Використані в серіях тексти — це найчастіше почуті художниками випадкові розмови, авторські цитати й діалоги невідомого походження. Найбільш цілісно робота Кочетових з текстом простежується в арт-буку «Книга» та в серії «Мої бігборди».

Віктор Кочетов надзвичайно педантично і водночас без надмірного фанатизму ставиться до своєї творчості: для нього вона важлива рівно настільки, наскільки займає його в конкретний момент. Для нього сенс творчості криється в ній самій, без прив’язки до власної персони, контексту, гучних імен чи подій. Художник дуже обережно ставиться до того, як його фотографії сприймає глядач. З одного боку, вони з Сергієм здебільшого уникають чітких експлікацій і трактувань, а проте для них дуже важливо з повною серйозністю заявити про те, що все це несерйозно і їхні фотографії — лише відбиток реальності, пропущений крізь авторське сприйняття.

[1] – Можейко, Інна. Наш Палич / Інна Можейко // Слобідський край. — 2013. — 6 червня.

Джерела