Пов'язані профайли художників
Пов'язані виставки
(повний текст статті)
Як ми вже повідомляли, наприкінці минулого року в Мюнхені відбулася художня акція «Діалог з Києвом». Докладно про мету цього проекту кореспондент «К. М.» Олена Романенко попросила розповісти одного з учасників акції імистецтвознавця Олександра Соловйова.
— Проект первісно замислювався як некомерційний. Втім, у його підтексті, звичайно, відчувався мотив першовідкриття німецькою публікою нового мистецтва нової держави. Вперше Україна репрезентувала себе самостійно, без Москви. Хоча, чесно кажучи, в Німеччині вже доводилося чути побоювання щодо перенасиченості ринку «суверенно-республіканськими мистецтвами» екс-Союзу.
— Чи мала виставка на Вілла Штук успіх? Чи виявила інтерес до неї публіка, преса?
— Важко сподіватися на надзвичайний успіх у «перегодованої» публіки. Незважаючи на розмови про рецесію арт-бізнесу, падіння інтересу до мистецтва, публіка перебуває в ситуації перевиробництва не лише пива і сосисок. Аксіоматично, що мистецтва ніколи не буває занадто, але ряснота, скажімо так, художніх методологій і формоутворень — безперечна. В Мюнхені, крім музеїв класичного і сучасного, підкреслюю, світового мистецтва (Стара та Нова пінакотеки, Ленбах Хауз), сила-силенна галерей, де протягом сезону під соусом різноманітних концепцій пропонуються твори авторів «планети всієї», причому й таких, хто формує саме поняття «сучасне мистецтво». Тож спроба здивувати в такій ситуації була б в гіршому випадку — смішна, в кращому — розцінена як жест «варварський». Певна цікавість публіки до виставки, правда, спостерігалася, але естетична еліта залишилася до неї індиферентною. Статті про виставку з’явилися доброзичливі, хоч здебільшого популярного характеру. Однак, ризикну передбачити, що, якщо б виставка й при вернула увагу досвідчених фахівців, то напевно була б оцінена як архаїчна, така, що запізнилася принаймні років на п’ять, коли згасав трансавангардний живопис. Притаманні цьому стилю фігуративізм, цитатність, важка картинність були вельми помітні з нашій експозиції на Вілла Штук. Втім, критично оцінили експозицію й самі учасники виставки, багато з яких в момент здійснення цього проекту знаходилися в стані внутрішньої ревізії, перегляду колишніх установок. Зважте й ситуацію безпосереднього знайомства з мистецтвом, що продукується поза стінами «Паризької комуни». Одна лише поїздка в Кассель на «Документу-ІХ» дала безліч поживи для творчих емоцій — захвату, сумнівів, розчарувань тощо.
— Чи можна, спираючись на кассельські враження, хоча б пунктирно окреслити тенденції і проблеми сучасного мистецтва?
— Я волів би говорити саме про проблеми. Як влучно висловився Г. Сенченко, «зараз час нещадного плюралізму». І не лише в аспекті знаходження ілюзій творчої свободи, скільки ситуації нульового циклу, «зміни парадигм». Постулати філософії мистецтва, що недавно здавалися оригінальними, живили його розвиток, нині застаріли, перетворилися на загальник, а нові глобальні ідеї постеклектичної ери, що настає, — ще не визріли. Важко робити достеменні узагальнення, бо ситуація багато в чому провокується суб’єктивно, волею кураторів і мистецтвознавців. І суб’єктивізм цей досить жорсткий. Скажімо, в Касселі ними свідомо відтинається фігуративний живопис, а культивується безпредметний і мінімалістський. Це мусить нібито засвідчити остаточну смерть живопису як релікту чуттєвого мистецтва і відтінити домінанту мистецтва «холодного», репрезентованого здебільшого об’єктами та інсталяціями, тобто насамперед просторовими, а не площинними композиціями. Та всі ці, перепрошую за жаргон, «примочки», ошелешивши спочатку, згодом починають пригнічувати. Раптом, навіть усвідомлюючи умовність сьогодні межі між «мистецтвом» і «не мистецтвом», відчуваєш себе не на художній виставці, а на грандіозному огляді раціоналізаторів і винахідників. Цей технокрен і є, на мій погляд, головною проблемою нинішнього західногомистецтва. Та все одно, перебуваючи в Касселі, відчуваєш, що ти здійснюєш хадж в Мекку сучасного мистецтва.
— Як реагували наші художники на побачене в Касселі!?
— Мабуть, найточніше сформулював це А. Гнилицький: «Таке відчуття, що присутній на Олімпійських іграх, до програми яких твій вид спорту не включено». Така проблема нашого «непопадання» в загальносвітовий ритм, точніше, традиційного відставання, справді, існує, та абсолютизувати її не варто. Гольф, скажімо, теж не має олімпійського статусу, але не стає від того менш привабливим і престижним. Мистецтво ж — не спорт і ціннісні проблеми тут набагато складніші, тонші і відносні. Пограничні, маргінальні, якщо хочете, аномальні явища тут іноді приховують в собі потенціал саме через свою «невмонтованість» в загальний стрій. Отже, відчувати комплекс неповноцінності через те, що ти ще довго не зможеш собі дозволити образних маніпуляцій з лазером або маєш утруднення у виборі простору (або позбавлений його зовсім) і тому нібито приречений робити вічне «бідне мистецтво» (не плутати з art povera), мабуть, не має сенсу. Бо потрапиш, зрештою, у глухий кут.
— Сьогодні багато говорять про інтегрування українського мистецтва в західний культурний простір. Наскільки реальний цей процес? І чи не має в ньому згубних аспектів?
— Такого процесу, на мій погляд, ще немає. Є тільки наміри, претензії на нього, окремі спроби, як, приміром, наш «мюнхенський проект». Процес цей, безперечно, необхідний, хоч, гадаю, ймовірно художники екс- радянського ареалу, які зорієнтувалися нині на «західну модель» і встали в чергу до тамтешнього арт-ринку, не зустрінуть там гостинного прийому. Скоріше навпаки — діятиме «реакція відторгнення». З іншого боку, слідування, умовно кажучи, ортодоксальній «слов’янофільській» ідеї не гарантує сприйняття на Заході цих творів як оригінального явища Beликого Мистецтва, підкреслюю, саме Великого, в якому національне завжди непоказне, існує як глибинний внутрішній фактор-фантом. Про стилізації в національному дусі, мавпування під етнографізм годі й говорити: ці підробки цікавлять там зовсім обмежену групу, як правило, «своїх» людей.
— То чим все-таки можуть зацікавити наші художники Захід?
— Побоююсь бути звинуваченим в банальності, старомодності, відданості «нафталінному» стереотипу пpo «таємничу слов’янську душу», та все ж таки гадаю, що саме щось пов’язане з душею, з «ірраціональним залишком» (Ф. Достоєвський) було б плідною противагою надмірній технологізації сучасного західного мистецтва. І ще про інтегрування… Мистецтво не створюється спеціально заради якихось утилітарних цілей. Штучно прагнути «інтегруватися» (таке віяння є і викликано комерційними, але не творчими інтересами) — це безглуздя. Інтегрування — природний підсумок розвитку місцевої художньої ситуації, а ніяк не самоціль. Тому мене, як критика, цікавить насамперед стан київської (і ширше — української) художньої ситуації, і лише згодом все інше.
— І якщо коротко на завершення розмови охарактеризувати цей стан…
— Це зробити легко, я б визначив його: Велика Нудьга.