Сергій Панич. Резюме. Дослідниця — Тетяна Жмурко

Автор: Тетяна Жмурко
Резюме

Пов'язані профайли художників

Сергій Панич

 

«Человек и человек.

Человек как универсальная модель мира.

Человек — жест, человек — знак.

В истоках — трагизм, страсти, мятежность.

Через них — к оптимизму и вере»[1].

Сергій Панич, 1989 рік

У цих коротких рядках Сергія Панича, написаних для виставки «7+7» 1990 року, чи не найкраще розкрито суть його творчості, його ставлення до людини, світу, живопису. Панич за характером небагатослівний художник, який уникає коментувати власні роботи.

Сергій Панич належить до покоління художників, яке творчо сформувалося в другій половині 1980-х років. Він родом із Луганська, спочатку навчався у Ворошиловградському художньому училищі, потім у Київському державному художньому інституті. У той час в інституті ще існувала потужна реалістична школа, здобутками якої Панич користується усе своє творче життя. Виставкову діяльність почав 1984 року з участі в республіканських виставках.

Переломним моментом у творчості Панича стала участь у Седневських пленерах 1988 і 1989 років, що їх організували Тіберій Сільваші й Олександр Соловйов. За рік до того він узяв участь у республіканській виставці «Молодість країни» (1987), яка стала проривом на тлі заідеологізованого і нудного реалістичного мистецтва. Там він показав твір «Гра» (1987), у якому вже починає формуватися його власна пластична мова: однофігурні монументальні композиції з низькою лінією горизонту та схиляння до експресивного живопису. У роботах «Поранений птах» (із колекції Національного художнього музею України), «Ми», «Треба йти, або Ходіння по воді» Панич рухається «в бік гіпертрофованої соціальності, що дозволило Олександру Соловйову зарахувати його полотна до вітчизняного різновиду соц-арту. Критик не помітив головного — відсутність іронії, властивої цьому напрямку»[2].

Відсутність іронії або, за влучним висловом Костянтина Акінші, «гріх серйозності»[3] — чи не найголовніша риса творчості Сергія Панича. Навіть там, де іронія здається очевидною, її немає, як немає і політичних конотацій у його роботах. Натомість у них прочитуються релігійні і біблійні ремінісценції, філософські роздуми про світ.

Панич мислить серіями і циклами. Навіть якщо він не задумує серію заздалегідь, його роботи однаково вибудовуються в цикл, бо для нього характерна одержимість ідеєю. Важливий у цьому сенсі його цикл, виконаний на пленері в Седневі 1989 року: роботи «Благання», «Брутальна пісня», «Поранена людина» та ін. У цьому циклі живопис Панича за своєю суттю наближається до експресивного мистецтва. Яскравий «кричущий» колорит, викривлені форми, умовність — усе покликане підкреслити відчуття тривоги, внутрішнього трагізму, страху, болі — почуттів, доведених до крайньої межі. Людина перетворюється на жест, знак, символічне виходить на поверхню. У використанні активного червоного кольору проявляється вплив іконопису[4].

Тоді ж таки, на початку 1990-х, у творчості Панича оприявнюється ще одна важлива риса — бароковість. Художник захоплюється зразками українського бароко: пам’ятниками Києво-Печерської іконописної школи — різними панегіриками, тезами, символіко-алегоричними композиціями[5]. У цей період він часто використовує у роботах тексти, які відіграють важливу декоративну роль і водночас правлять за пояснення до творів.

Важливий етап творчості — серія «Лебедине озеро» (1990–1992), написана під час і після пленеру в Сенежі[6]. Живопис утрачає яскравий колір, поступається графічності, а композиції набирають символічного значення.

Окремою лінією у творчості Панича з’являються «Проекти монументів». Цикл починається з окремих робіт ще в ранніх 1990-х і поступово переростає в масштабну однойменну серію, презентовану 2004 року в «Карась Галереї». У цьому циклі художник намагається осягнути загальнолюдські цінності — життя, смерть, любов — через ідею монумента, спогаду, пам’ятника, які є частиною колективної пам’яті. Сам він пояснює: «Пам’ятники чи меморіали не є архітектурними проектами як такими, однак вони зображувальні проекції таких понять як життя, смерть, любов, журба тощо. У кожному разі глобальність і багатогранність цих понять дає одиноку можливість ніби реально побачити (роздивитися) їх крізь “замкову щілину” — образотворче мистецтво. Проект так і залишиться проектом. Він розвивається і закінчується разом з автором і тому природного гармонійного завершення мати не здатен. Це спроба осягнути ці поняття в образі міфічного пам’ятника або монумента»[7].

У творах Сергія Панича відчувається меланхолійність, трагічне і навіть травматичне екзистенційне переживання дійсності. Ілюзорність світу, неможливість досягнути гармонії, пошуки втраченого раю — ці теми хвилюють його й надалі. Серія «Острів святої Єлени» — чи не найвищий злет його творчості. У роботах прочитуються алюзії на романтичні пейзажі Клода Лоррена з їхньою світлонасиченістю і монументальністю. Панич уникає зображувати людину, показує лише її слід, відбиток, що його зберігають руїни класичної архітектури. Вони символізують людську могутність і водночас хиткість світу. Ілюзорні пейзажі, де природа й руїни тануть у променях сонця на сході, спонукають до роздумів про місце людини у світі, її прагнення і поразки.

Активний період діяльності Сергія Панича закінчився його виставкою 2004 року, після чого митець через серйозну хворобу відійшов від творчості. У творчості Панича є цитування і обігрування традиції, типові для постмодерністського мистецтва, але це радше інтуїтивний рух. Відсутність іронії, серйозне переосмислення стилістики бароко, послідовний розвиток живописної мови — риси, завдяки яким йому належить своє окреме місце в мистецтві «української нової хвилі». Перелік виставок художника невеликий, проте він учасник такого важливого і до кінця ще не осягнутого проекту як «Інтервали» (2000, куратор Валентин Раєвський) та «Перший український проект» на 49-й Венеційській бієнале (2001).

[1] 7×7. 1-е совместное предприятие Украинско-Фюнская художественная выставка. — Оденсе, 1990.

[2] Сахарук, Валерий. [Текст] // Становления: Каталог. — К., 2015. — С. 8, 10.

[3] Акинша, Константин. Венок на могилу украинского постмодернизма: Портфолио. Искусство Одессы 1990-х: Сборн. текстов / Сост. Елена Михайловская, Александр Ройтбурд, Михаил Рашковецкий. — Одесса, 1999. — С. 12–15.

[4] З розмови з дружиною художника Іриною Панич 30 березня 2016 року.

[5] Там само.

[6] Там само.

[7] Панич, Сергій. Мистецькі імпресії: Малярство, графіка, скульптура, інсталяція / Ред. Ірина Блюміна. — К.: Центр «Український дім», галерея «Аліпій», 1994. — С. 75.

Джерела