Пов'язані профайли художників
Савадов Арсен Володимирович та Сенченко Георгій Миколайович народилися в 1962 році в м. Києві, УРСР, в обох батьки були художниками. Перше знайомство художників (а тоді ще школярів), відбулося в 1973 році, під час екзаменів на вступ до Республіканської художньої школи (нині Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка), Київ, УРСР, яку обидва закінчили в 1979 році та поступили до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), де навчалися на різних факультетах – Савадов на відділені монументального живопису, а Сенченко – на сценографії. Закінчили академію в 1986 році.
Про перші сумісні мистецькі досліди, відомо небагато. За словами Сенченка, вони були пов’язані з фотографією. Деякі з фотографій художники навіть друкували на полотні за допомогою фотоемульсії. Але це швидко їм набридло.
В 1987 році вони створюють одну з найвідоміших робіт «Печаль Клеопатри», яку визнають «точкою відліку в новому українському мистецтві». Вперше вона була представлена на виставці «Молодость страны» («Молодість країни») в Москві, де викликала фурор. Реакція критиків була різною – від обурення до захвату, але ніхто не лишився байдужим. Вона одразу ж була придбана паризькою «Galerie de France [Галері де Франс]». Того ж року в рамках презентації колекції галереї, робота була показана на FIAC (Foire Internationale d’Art Contemporain) / Міжнародний ярмарок сучасного мистецтва, де була придбана до приватного зібрання художника та колекціонера Армана, після чого ніхто її не бачив. Ця робота стала візитівкою українського трансавангарду та постмодернізму в цілому. Вона сповнена іронії та абсурдності. Окрім того, надзвичайно важливу роль «Клеопатра» також зіграла в житті та творчості багатьох інших художників – після такого приголомшливого успіху, «у нового українського мистецтва, здавалося б, виросли крила».
Наступного, 1988, року, Савадов та Сенченко вирішують до Всесоюзної молодіжної виставки створити роботи не в співавторстві, а окремо один від одного. Так народжується, мабуть, єдина відома самостійна робота Георгія Сенченка «Сакральний пейзаж Пітера Брейгеля», яка є містичним роздумом на тему життя після техногенної катастрофи, а також робота Арсена Савадова «Меланхолія», що є алюзією на твір Пабло Пікассо «Жінки, що біжать по пляжу».
В 1991 – 1992 роках художники почали поступово відходити від мови трансавангарду. Їхні роботи втрачають свою експресивнійсть та переймають більш графічні риси. Вони стають «концептуальними», в тому сенсі що різні знаки та елементи вони комбінують в традиції сюрреалістичного монтажу.
Експерименти Сенченка та Савадова в 1991-1992 роках виходять за межі живопису, занурюючи його в мультимедійний контекст. Вони не тільки інтегрують картину в особливий простір, але й замінюють традиційне полотно на лайт-бокс (серія «Загублений рай», 1991) або брезент (серія «Без назви» (серія з урнами), 1991, серія «Заспокой своє серце», 1991), а також розширюють звичну двомірність живопису за допомогою тримірних об’єктів (серія «Без назви» (серія з мавпами), 1991).
Наприкінці 1992 року Сенченко разом з Савадовим та іншими художниками (Олександром Гнилицьким, Олегом Голосієм, Павлом Керестеєм, Олександром Ройтбурдом, Дмитром Дульфаном та Олександром Другановим) беруть участь у чотирьохмісячній резиденції, в Мюнхені, що отримала назву «Postanaestesia».
Знаковою подією для всіх художників, що брали участь у резиденції, став виїзд на дев’яту «Документу», де майже не було більш звичного для всіх живопису. Це, частково, вплинуло на зосередженість Сенченка та Савадова, передусім, на альтернативних художніх медіа, таких як фотографії, відео та інсталяції. Під час резиденції вони створили людиноподібні скульптури з пап’є-маше, модель церкви, зроблену з взуттєвої коробки та перетягнуту скетчем, тунель, зроблений з дитячої залізниці і книг. Для демонстрації фотографій на виставці вони використовували лайтбокси, повторивши в цьому досвід роботи «Загублений рай».
В 1994 році, Сенченко та Савадов починають активно працювати з відео та перформансом. Так народилися роботи «На смерть Голосія» (1993), «Різдвяна акція» або «Чеченська ялинка» (1994), «Голоси кохання» (1994) та «Ніякого дресирування» (1995). Твір «Голоси кохання» був створений для виставки «Алхемічна капітуляція», що проходила на військовому кораблі «Славутич» в Севастополі. Для того, щоб здійснити цей проект, Савадов і Сенченко протягом тижня жили на кораблі та знімали його команду. На відкритті художники представили цю роботу як мультимедійну інсталяцію, що включала в себе відео-проекцію та величезному екрані та знайдені об’єкти, встановлені прямо на палубі корабля. В даному відео художники вперше використовують образи чоловіків в балетних пачках. Поєднання підкресленої маскулінності з елементами травесті стало ключовим кодом в численних подальших роботах художників (в тому числі вже згаданому вище відео-перформансі «Ніякого дресирування» (1995), а також живописній серії «Злочин та кара» (1996)), а пізніше й Савадова (наприклад, серія фотографій «Донбас – Шоколад» (1997)) окремо. Подальші роботи Савадова зводять тему чоловічих товариств, з їхніми специфічними правилами та звичками, до одного з центральних мотивів його творчості, при цьому ідеї ці зароджуються ще під час сумісної співпраці двох художників.
В 1996 році Георгій Сенченко завершує свою співпрацю з Арсеном Савадовим та йде в сферу дизайну. Останнім сумісним проектом художників є проект на першій «Маніфесті». Як зізнається сам художник, йому стало нудно, він зрозумів, що все дуже різко змінилося. Але, можливо, найближчим часом повернеться до мистецтва.