Пов'язані профайли художників
Син художника-сімдесятника Владислава Мамсікова[1], Максим Мамсіков 1988 року вступив на графічний факультет Київського державного художнього інституту. Навчання перервала строкова служба в армії, яка завершилася 1991 року. Як зазначає сам художник, він повернувся в час великих змін, коли все вже було іншим — суспільство, погляди, мистецтво: «все, що було заборонено раніше, можна було спокійно пробувати»[2].
У цей час він познайомився і потоваришував з однокурсником Кирилом Проценком, з живописцями Олександром Гнилицьким, Олегом Голосієм, Валерією Трубіною та ін. Разом із Проценком та іншими друзями вони заселили квартиру на вул. Ірининській, де Мамсіков уперше почав займатися живописом і створювати дивні психоделічні роботи. Незабаром Мамсіков перебрався до сквоту по вул. Паризької Комуни, де мешкали Голосій, Гнилицький, Клименко, Трубіна, Вартиванов, Кавсан і ін. Він став неодмінною частиною сквоту, де відбувалися психоделічна і сексуальна революції.
Критик Олександр Соловйов відзначає, що в той час на Мамсікова дуже вплинув Олег Голосій, який учив студента-графіка живопису. Саме тоді живопис стає для Мамсікова засобом комунікації з іншими митцями. Так, наприклад, він створює велику живописну роботу «Смерть Буратіно» як відгук на твір «Народження Буратіно» Гнилицького.
Гнилицький став для Мамсікова не просто другом, до якого він апелює чи наслідує його. У співавторстві з Наталею Філоненко вони втрьох створюють відео «Приз за відео — Real camera», у якому Мамсіков «фільмує» фіктивною камерою міський простір Києва; згодом відео «Криві дзеркала. Живі картини», де в полі експерименту виступає тіло. Цікаво, що кадри з останнього відео Мамсіков використав у своїй дипломній роботі з графіки, яку було допущено до захисту.
Тогочасним роботам Мамсікова притаманна акварельність — його живопис розтікається по полотну, контури рисунка розмиті і недбалі. Якоюсь мірою це пов’язано з тим, що фарбу тоді розводили оліфою, яка додавала олії прозорості і водянистості.
Цей період творчості Мамсікова Вікторія Бурлака назвала «етапом “великих картин” із похмурими інтер’єрами і пейзажами, оповитими сонливістю й меланхолією повсякдення»[3]. Сюжети Мамсікова періоду «Паризької комуни» нагадують сновидіння, образи з іншої реальності. Для картин художник обирає спокійні темні кольори; градація сіро-коричневих і синіх відтінків створює на його полотнах ілюзію марева, серпанку, туману. Звідси й сонливість, про яку згадує Вікторія Бурлака.
Одна з важливих прикмет творчості художника — його лаконічність. Він сам відзначає, як для нього важливо «мінімальними, скупими засобами досягнути результату»[4].
Саме в період Паркомуни Мамсіков починає експонувати свої твори. Уже перша виставка «Художники Паризької комуни» вписує його в художній контекст, стверджує його як живописця нарівні з іншими художниками цієї спільноти.
В останні роки «Паризької комуни» живопис Мамсікова стає ще ліричнішим, ще меланхолійнішим. Смерть Голосія, кінець Паркомуни спричиняють «емоційний занепад» спільноти. Картина Мамсікова «Ліхтар», на якій зображено машину, що в’їхала у стовп, яскраво ілюструє цей «крах».
Соціальні й емоційні потрясіння змусили Мамсікова на кілька років відмовитися від живопису. У цей час він займався візуальною рекламою, дизайном, відео, знімав кліпи для українських музикантів. Зовсім випадково, працюючи в рекламі, він створив серію фотографій «Цвинтар Берковці і його мешканці». «Київське кладовище Берковці з його дивовижними пострадянськими надгробками героям злочинного світу й іншим “новим господарям життя” — одне з тих місць, де живописець, представник “візіонерської” школи, яким є Мамсіков, потребує тверезого документального реалізму і фотографічної техніки»[5].
Пізні 1990-ті стали переломними у творчості художника. У цей час Мамсіков повертається до живопису і починає мислити серійно, створюючи різні сюжетні варіації на одну й ту саму тему. Мамсіков часто плутає точну кількість робіт у серіях, назви, тому виникає невідповідність у матеріалах, а одні й ті самі серії можуть називатися по-різному.
Десь тоді Мамсіков звертається і до зовсім невеликого формату — «кишенькового», його роботи зовні нагадують цигаркові пачки, а робота «Біломор» напряму відсилає до популярних радянських цигарок. Невеликий формат Мамсікова пов’язаний передусім із вимогами ринку: люди більше не могли дозволити собі купувати великі роботи й інвестувати в мистецтво, тому виходом став живопис малого формату, доступніший і дешевший, який одразу можна продати і прогодувати родину.
Сюжети цього періоду дуже часто повторюються, поки історія сама собою його не вичерпає, а живописні полотна мають соціально-побутовий і урбаністичний характер. Мамсіков відкрито заявляє про свою аполітичність і конформізм, проте йому вдається створювати роботи, які в українському контексті набирають гострого соціального значення. Зокрема, серії «Багатоповерхівки», «Проліски», «Машинки під снігом», «Білборди» іронічно критикують українські ЖКГ і міську владу, яка погано виконує свої обов’язки; капіталістичний лад, який забиває місто непотрібною рекламою; критикує ставлення до жінок як до товару тощо. Ці роботи виконано у стриманому колориті, завдяки чому виникає образ спокою, рівноваги і самотності. Твори із серії «Щоденник» («Коляска», «Жовте авто», ін.) протиставляють міському спокою і самотності стрімкі урбаністичні пейзажі, де автомобілі, дитячі коляски й інші речі несуться на великій швидкості вперед, а глядач встигає зафіксувати лише одну мить.
Новий етап живопису Мамсікова — початок 2000-х, коли визначальною для нього стає розробка не проблематики, а яскравого колориту. Художник малює цілі цикли життєствердних «зелених робіт» і не менш насичених «синіх», назви яких так і формуються — за кольором. «Зелені» пов’язані насамперед із футболом, «сині» — з враженнями від морського відпочинку, що його Мамсіков провів в Індії. Роботи так званого «синього циклу» стали своєрідною візитівкою художника у кінці 2000-х — на початку 2010-х років, на них виник великий попит серед колекціонерів. Водночас повітряні кульки, морські пейзажі і непривабливі купальниці митця стилістично дещо нагадують роботи його батька Владислава Мамсікова.
Свого часу Мамсіков експериментував також із медіа, але ці експерименти були ситуативними і несистемними. Сьогодні можна впевнено стверджувати, що художник віддає перевагу живопису.
[1] Мамсіков Владислав Олександрович (нар. 1940, Омськ, СРСР) — український художник-сімдесятник. У 1963 році закінчив Київський державний художній інститут, навчався у Карпа Трохименка, Володимира Костецького, Юрія Садиленка. Тривалий час проживав у США.
[2] З особистої розмови художника з Катериною Яковленко.
[3] Бурлака, Виктория. Многозначная оптика искусства 2000-х // Современное украинское искусство. 100 художников: [Каталог]. — К., 2008. — С. 73–74.
[4] Коментар Максима Мамсікова // Bloomsday’08. Ідеальний вік. — К., 2008. — С. 16–17.
[5] Якщо / Если / If: Украинское искусство на переломе: [Каталог] / Куратор выставки и авт.-сост. Екатерина Дёготь. — Пермь, Музей современного искусства PERMM, 2010. — С. 56-57.