Пов'язані профайли художників
В епоху «фундаментальної ідентиферентності», за визначенням Б.Гройса, не виключена поява потреби якиїось адекватних її пасивних мов, м’яких та полегшених, суто приватних психоделічних жестів, якогось розслабленого, млявовиявленого ставлення до всього. Коли спить бажання щось будувати в ім’я та на благо гіпотетичної Загальної Справи, якою благородною і важливої її не проголошували б. Коли не хочеться ні з ким і ні з чим боротися, не хочеться обслуговувати якусь ідеологію, а лише «логію ідей» самого мистецтва, яке однак, все наполегливіше прагне бути тим, «наказуючим довго жити» мистецтвом, якому вочевидь, «судилося», як вважає Дж.Райхман, «стати частиною більш загального кінця самої Реальності і кітчевому світі безкінечної симуляції».
Сьогодні посилюється тенденція не тільки «одивнення» автора, не тільки його часткової, скажімо так, клінічної естетичної смерті (засвідченної, до речі, французьким структуралістом Р.Бартом ще у 1968 році і його відомій статті «Смерть автора»), але й спостерігається повний летальний вихід з естетики, з мистецтва, інакше його чекає антидуховне, словом – на «не-мистецтво». Максим Мамсіков зовсім не радикал і цьому загальному русі «від естетики». Але притаманне йому балансування між необхіднястю бути сучасним та генетичною «консервативною» потребою не перетворювати «зону естетичну» в «зображену зону» – надає цьому художнику привабливих своєю химерністю і все ж певною несміливістю рис.