Пов'язані профайли художників
Олександр Замковський є українським архітектором, художником та одним із активних учасників андеґраундних процесів львівської художньої сцени кінця 1980-х — початку 1990-х років. Відомий у тісному колі львівських митців під прізвиськами «Замок» та «Шурік». Брав участь у гучних андеґраундних мистецьких акціях радянського Львова, серед яких у 1987 році «Запрошення до дискусії» у Музеї фотографії (нині Костел Марії Сніжної), а також у 1990 році виставка «Дефлорація» у музеї Леніна (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). У своїх роботах автор досліджував тему тілесності, а також простих форм й символіки, що призводять до осмислення та переосмислення базових біологічних потреб та їх місця у житті людей.
Народився 1956 року у Львові, де живе й працює донині. Коло митця почало формуватися задовго до початку безпосередньо художньої практики, у дитинстві художник жив у сусідніх будинках з Платоном Сільвестровим. У 1974 році Замковський вступів на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту [Національний університет «Львівська політехніка»], де навчався у паралельних групах з Андрієм Сагайдаківським, Сергієм Братковським та Михайлом Французовим. При архітектурному факультеті діяло Бюро естетики, у якому в той час працювали молоді випускники-аспіранти архітектурного факультету Станіслав Горський та Орест Макота. Протягом 1979−1990-х років Олександр Замковський працював у проектному відділі Художнього комбінату Львівської Спілки художників. Це давало змогу художнику поєднувати архітектурну складову діяльності з монументальною та діяльністю з оформлення архітектурних об’єктів. Таким чином Замковський мав змогу поєднувати добрий заробіток із художньою практикою. Тоді відбулося оновлення фахівців худкобінату, разом із Замковським також працював фотограф Михайло Французов та художник Платон Сільвестров. Так почало формуватися середовище мистецької комунікації 1980-х років, що складалося із вищеназваних товаришів, а також виникаючого у Львові неофіційного музичного кола та представників гіппі-культури й кола митця Олександра Аксініна. У 1987 році Замковський познайомився із художником Ігорем Шульєвим. Вражений живописоцентричністю та експресивністю практики Шульєва, з цього моменту Замковський відраховує початок своєї авторської художньої практики. На запрошення Юрія Соколова у 1987 році Олександр Замковський вперше як художник бере участь у виставці «Запрошення до дискусії». У 1990-му році разом із Ігорем Шульєвим, Платоном Сільвестровим та Андрієм Сагайдаківським художники першої у Львові приватної галереї «∙∙∙», , зорганізовані Георгієм Касованом проводять виставку «Дефлорація» у тодішньому музеї Леніна. Виставка викликала неоднозначну реакцію зі сторони влади та резонанс серед художньої спільноти.
Попри те, що основна специфіка завдань Замковського на худкомбінаті полягала у роботі з об’єктами й простором, його художня практика має строго живописний напрям. Отримавши базові художні знання на архітектурному факультеті, Замковський розпочинає свою практику із формальних студій. Ними є живописні полотна із геометризованими формами, що тяжіють до модерністських та авангардних пошуків простору, композиційної заповненості площини та візуальних і декоративних ритмів. Замковський мислить свою практику циклами, кожен із яких має певний ідейний та формальний фокус. Більш осмисленим живописним етапом художника стає наступний цикл, що опрацьовує тему символічних базових форм на прикладі найпростіших мікроорганізмів – амеб. За словами художника, у мистецтві традиційно зображають знакові сюжети, біблійні теми, а він пише найпростіші форми [із технічного інтерв’ю для роботи над профайлом з Галиною Глебою]. «Амеби» Замковського візуально уподібнюються масштабованим бактеріям під мікроскопом. Від картини до картини вони збільшуються у розмірі, кількості та конфігурації, набувають від округлих до фалосоподібних форм. Утворюють колонії, заповнюють простір картини та буквально видозмінюються до самодостатніх складних символічних зображень. Роботи саме цього циклу автор представив на виставці «Дефлорація». Серед залів музею Леніна художник обрав найскладніший для експонування [каталог Союзників, спогад Сільвестров]. У контексті виставки амеби Замковського набули буквальної фалічної конотації. Серед ідейних і символічних інструментів, що за задумом виставки мали на меті «дефлорування» пізньорадянської свідомості та простору музею Леніна зокрема, роботи Замковського окрім біологічної інтерпретації набули також й анатомічну. Серед знакових робіт цього циклу є картина «Комікс Дефлорації», в якій художник вже не тільки зображає прості форми, але й додає сюжет та оповідальну складову. Однойменно назві картини, автор у жанрі коміксу в червоній гамі змальовує процес анатомічної дефлорації із стилізованими елементами зображення у виді пенісу та вагіни.
Від простих й фалічних форм, Замковських переходить до антропоморфних і стилізованих жіночих образів. Перехідною роботою між зображенням простої форми і візуалізацією символу як знаку є диптих, що уподібнений пандану (парному портрету) із зображенням фалічної амеби у лівій частині диптиху та безликої жіночої фігури у правій. Наступний, так званий жіночий цикл автора складав близько 27 живописних сериографій. Автор почав експериментувати із матеріалом, писати без підрамника на цупкому полотні, нашаровувати живописне письмо та імітувати пергамент. Зокрема у роботі, що у 2018 році була передана колекції Національного художнього музею України, вбачається подібність із стилем письма Андрія Сагайдаківського на старих килимах. Змальовуючи жіноче тіло, Замковський деперсоналізує його та зводить до символу, що як солярна чи інша древня символіка, є базисом людського наочно-образного мислення. Цей семіотичний знак вкладається у декоративні фризи й орнаменти, що їх на полотні компонує художник. Таким чином потреба зведення людської фігури, що в піздньорадянський час найперше асоціюється із каноном соціалістичного реалізму, до базової знакової форми є процесом переосмислення символу як такого, від його первісних і примітивних форм.
Сам автор себе художником не позиціонував та не сприймав, вважав, що художник повинен жити тим і з того, що робить. Власний потяг до мистецтва Замковський описує як інтерес до процесу, як до гри. На думку митця: «…витвір не має задовольняти естетичні потреби, він — аби напружувати думку, нести новаторство» [технічне інтерв’ю]. Тому й довіра до власного експерименту зникала тоді, коли комерсанти і потенційні покупці виявляли бажання придбати роботи. Бо вочевидь, якщо матрос міг зрозуміти те, що було інтелектуальним експериментом, значить художній пошук завів автора не туди [із технічного інтерв’ю для роботи над профайлом з Галиною Глебою].
Експериментальна художня практика Олександра Замковського обмежилась майже десятиліттям активної живописної й виставкової діяльності протягом 1987—1996. У середині 1990-х Замковський полишає художню практику та зосереджується на власній архітектурній кар’єрі. В середовищі митців-випускників архітектурного факультету нині він єдиний працює за спеціальністю.