Пов'язані профайли художників
«Жити без чому й навіщо, в самозабутній щиросердності експресії»[1] — ці слова Олега Голосія чи не найкраще характеризують його особистість. Для нього живопис був стихією, яка поглинала його цілком, повністю. Голосій писав свої полотна дуже швидко: твір 2 × 3 метри поставав за ніч. Він кріпив полотна на стіни майстерні і міг писати по кілька одночасно. Про творчість Голосія без перебільшення можна говорити як про живописну стихію, експресію, міць. У характері його роботи, здається, криється передчуття ранньої смерті і бажання встигнути все. За своє коротке життя (помер у 27 років) він створив біля 300 великоформатних картин. Він міг писати віником чи будь-якими іншими підручними засобами, малярними фарбами, не дотримуючись технічних правил, головне для нього було — тут і зараз.
Народився Олег Голосій 31 травня 1965 року у м. Дніпропетровську (нині — Дніпро) в сім’ї робітників. Здібності до малювання виявляв з дитинства, і 1980 року батьки віддали його в Дніпропетровське художнє училище (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж), де живопис викладав Леонід Антонюк. Голосій завжди вважав Антонюка своїм головним учителем і підтримував з ним зв’язок навіть після переїзду з Дніпропетровська. У 1984 році Голосій вступив до Київського державного художнього інституту на факультет монументального мистецтва. Через рік його забрали в армію, він служив спочатку в Житомирській області, а після катастрофи на Чорнобильській АЕС його перевели в м. Томськ у Сибіру. Повернувшись з армії 1987 року, він продовжив навчання в інституті, де познайомився з Олександром Гнилицьким, Валерією Трубіною (з якою пізніше у нього зав’язалися романтичні стосунки), Юрієм Соломком та іншими однодумцями, для яких стіни інституту були затісними, а соцреалістичний метод викладання — застарілим. Провчившись ще два роки, Голосій узяв академвідпустку, з якої не повернувся і так і не закінчив інститут.
З 1989 року в мистецькому житті Києва починається період сквотів, що їх влаштовували в старих будинках, які чекали на капітальний ремонт. Група художників-однодумців, серед яких Олег Голосій, Валерія Трубіна, Олександр Гнилицький, Юрій Соломко, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко, отримали приміщення на вулиці Леніна, де влаштували свої майстерні. Цей період чи не найпродуктивніший у їхній творчості. Високі стелі старого будинку диктували митцям великі полотна. Живопис Голосія цього часу експресивний, з пастозним густим мазком і яскравим, дещо навіть агресивним колоритом. Полотна сповнено цитатами з історії мистецтва, глибокими напруженими образами, алюзіями на релігійні сюжети («Сон у Гетсиманському саду», «Страта»). Ці образи, очевидно, давали художнику можливість говорити про власні страхи й тривоги, пов’язані зі швидкими змінами, турбулентністю.
Його вчитель Леонід Антонюк згадує, як Голосій раптом приїхав у Дніпропетровськ і сказав, що просто втомився від Києва. Це було типовим для нього — зірватися й приїхати, і так само поїхати без слів. Через кілька місяців він залишив місто з великим рулоном робіт. Там-таки було створено його знамените полотно «Жовта кімната» (1989), ця тема мала згодом багато реплік. На картині зображено незрозумілий, можливо, вигаданий, замкнений простір із шаховою підлогою і трьома дверима: двоє відчинені на передньому плані й одні зачинені в глибині зображеного приміщення. Дві групи дивних персонажів з’являються з відчинених дверей і ніби застигають, не зважуючись до наступних дій. Домінантний жовтий колір, сполучаючись із чорним і червоним, створює напружену атмосферу. Ці образи важко інтерпретувати, здається, вони з’являються з глибин підсвідомості. «Людина відчуває, що у світі є непізнаване… Ніщо переймає»[2], — записав художник у щоденнику.
Переосмислення класики, яке було бажанням вписати себе в історію світового мистецтва, виразилося в цитуванні образів з цієї історії. У творчості Голосія чимало прямих цитат із картин різних періодів: «Ті, хто тікають від грози» відсилає нас до роботи Костянтина Маковського «Діти, які тікають від грози», знаменита «Психоделічна атака блакитних кроликів»[3] — до роботи Кузьми Петрова-Водкіна «На лінії вогню» (1916). Створена у притаманній Голосію нон-фінітній манері картина апелює до психоделічних експериментів. Вона стала певним символом, який репрезентує ціле покоління художників, котрі досліджували пограничні стани, шукали способів розширити свідомість, змінити сприйняття.
У 1990 році будинок на Леніна остаточно зачинили на ремонт, і художники переселилися в будинок на вул. Паризької Комуни, де вони могли не тільки працювати (на відміну від сквоту на Леніна, де не було води й електроенергії, на Паркомуні працював навіть ліфт), а й постійно мешкати. Тут влаштовувалися вечірки, відбувалися стихійні виставки і постійний обмін думками. Паркомуна — місце, де сформувалася потужна спільнота художників зі схожим колом пошуків і тем. Сюди іноземні куратори приїздили подивитися, що відбувається в сучасному мистецтві України.
Від початку 1990-х почалося активне виставкове життя не тільки в Україні, — московський галерист Марат Гельман влаштував у Палаці молоді в Москві виставку «Вавилон», на якій було представлено українське мистецтво. У жовтні 1991 року нова московська галерея «Ріджина» запросила Голосія провести персональну виставку. Проект під назвою «Само-стійне мистецтво» відбувся в Центральному будинку художника в Москві і мав величезний успіх. Експозиційна ідея належала художнику Олегу Кулику. Великоформатні живописні полотна Голосія встановили на рухомі конструкції на коліщатах, якими керували хлопчики-підлітки, одягнені в білі сорочки з метеликами. Вони рухали їх по величезній залі Центрального будинку художника, час від часу ненароком штовхаючись. На роботах було прикріплено маленькі дзвіночки. Завдяки цьому експозиційному ходу традиційна виставка живописних картин перетворилася на масштабну інсталяцію-перформанс, яку публіка могла спостерігати лише з боку, стоячи попід стінами, а не розглядаючи непорушний живопис. Для «концептуальної» Москви початку 1990-х живопис здавався рудиментом, тому такий спосіб демонстрації наче виправдовував і актуалізував «застарілий» традиційний вид мистецтва.
Не менш важливо й те, що галерея «Ріджина» підписала з Олегом Голосієм контракт. Він одинокий художник на Паркомуні, у кого був контракт із галереєю. Це, безперечно, виділяло його серед інших. Після трагічної загибелі Олега Голосія 1993 року більшість творів, написаних художником, потрапили до колекції Володимира Овчаренка.
На початку 1990-х років живописна мова Голосія дещо змінилася, колорит став стриманішим, зник «бароковий» експресивний мазок. На зміну складним сюжетам, насиченим цитатами з історії мистецтва, прийшли теми з кіно, літератури, з’явилися дитячі образи, полотна наповнили пальми і слони.
Образ слона слід виділити окремо, він часто трапляється у творчості Голосія: «Шість слонів», «Слони № 1», «Ной і слони». Слон — це багатозначний символ, який відсилає до тлумачення снів (з’являлися в галюцинаторних пейзажах художника) і так само може бути виразом потойбічного, грайливості чи карнавальності (слони у вигляді масок). Голосій і сам себе називав слоном, а до підпису часто домальовував хвіст. «Слон» — прізвисько Голосія на Паркомуні.
У багатьох роботах Голосія звучить тема смерті — трагічної, насильницької, невідворотної («Інтер’єр з повішеним», «Третій зайвий», «Постріл»). Смерть і страждання — як усвідомлення власного «я», як безправність «маленької людини».
Наприкінці 1992 року на запрошення німецького куратора Кристофа Відеманна Голосій разом з іншими художниками Паркомуни поїхав на резиденцію в Мюнхен. У рамках програми резиденцій було влаштовано дві виставки: першу — з роботами, створеними в Україні, другу — після перебування в Мюнхені. На першій виставці був лише живопис, привезений з України, а на другій художники сміливо експериментували, створюючи інсталяції, відео-арт. Голосій як завжди залишився вірним живопису, хоча створив із своїх полотен просторову інсталяцію, яка, здавалося, витала в повітрі.
«Ніщо переймає», — писав Голосій у щоденнику. В останніх роботах художник часто звертається до ідеї «ніщо» — чогось невідомого і незвіданого, невивченого, містичного, магнетичного. У його роботах «Летючий човен», «Чарівний ліхтар», «Над айсбергами», «Хлопчик і комета» більшу частину полотна забирає зображення безкінечного простору, герой на цих полотнах мізерно маленький перед Всесвітом. Ці роботи викликають почуття тривоги, яке охоплює людину, коли вона опиняється перед невідомим.
«Його скрізь переслідувала безодня, у кожній картині — її портрет. Якось Олег сказав мені, що вона всюди ходить за ним, проявляється на шляху, навіть забирається всередину і клубочиться там, намагаючись запанувати»[4], — так згадував Голосія Олександр Ляпін. Здається, в останній, можливо, незавершеній роботі митця «Очі» ця безодня просто дивиться на нас.
Трагічна загибель Олега Голосія у 27 років тільки закріпила героїчний образ художника. Обставини його смерті не з’ясовано до сьогодні і не можуть не хвилювати. Тіло Олега Голосія пролежало в київському морзі більше як десять днів із означенням «невідомий іноземець». Ця подія символізувала і загибель Паркомуни взагалі (хоча фактично вона проіснувала ще до 1994 року). Здається, сконструйований, вигаданий, замкнутий світ, яким був Парком, зіткнувся з реальністю — жорстокою і несправедливою, яку він не міг просто ігнорувати. З Паркомуною завершилася ціла епоха, яка виникла на зламі політичних систем, епоха змін, непевності, експериментів, пошуків. Олег Голосій став символом цього непростого, але потужного часу.
[1] Олег Голосий. Каталог/ Вступ. ст. Александра Соловьева. — М.: Галерея «Риджина Арт», 1991. — 63 с.
[2] Голосій, Олег. Запис із щоденника // Артанія. — 2008. — № 12. — С. 44–45.
[3] Зберігається в колекції Музею сучасного мистецтва в м. Глазго (Великобританія).
[4] Ляпін О. «Психоделическая атака голубых кроликов» Олега Голосия [Електронний ресурс] / Олександр Ляпін // Bird in Flight. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://birdinflight.com/ru/pochemu_eto_shedevr/20160721-psihodelicheskaya-ataka-golubyh-krolikov-olega-golosiya.html.