Пов'язані профайли художників
Я зібрав свою невелику колекцію народного примітиву. Давно хотів, щоб дома в мене були народні ікони. Шукав, купував їх на антикварному ринку — роздивляйся на землі, а тоді вибирав свої, справжні. Око мистця мені допомагало, адже я міг легко визначити, де річ справжня, а де підробка. Та й думаю, що серед непідробок міг вибрати найкращі, найцікавіші. Народне мистецтво мене давно цікавило.
Насправді, це мій вихідний матеріал. Народна ікона із залишками барока — це моє малярство 1980–90-х років. Тобто, мої праці були основані на такому іконописному матеріалі (ілюстрація великої ікони). Ці барочні елементи орнаменту, рук — я просто продовжував. Не брав ці елементи, а створював своє, продовжуючи їх, і думаю, що заповнював свою малу нішу в мистецтві.
У мене в майстерні є одна-єдина наївна картина — пейзаж «Лебеді» — така мила і смішна. Коли я був зовсім молодим, років 16, то поїхав додому, на південь України. Тоді ще в багатьох хатах висіло таке наївне селянське малярство — зворушливі, красиві пейзажі, квіти, натюрморти. Вони мені страшенно подобалися, але я був бідним студентом, та й в голову не приходило, що можна купувати картини. Вже пізніше, років через тридцять, шукав їх там спеціально, просив знайомих подивитися. Але вони «вийшли з моди» і ніхто їх більше не тримав в хаті. Тільки на подвір’ї моєї двоюрідної сестри, на літній кухні, прямо на цвяху на вулиці висіли «Лебеді» того самого художника, картини якого були раніше в багатьох хатах. І це було полотно, олія і в рамі! Я зняв її, трохи сам відреставрував і тепер вона в моїй колекції! Імені художника не вдалося напитати, ніхто вже не пам’ятає, але це примірно 1950-ті роки. Такий собі пізній радянський кіч. Я, до речі, також займаюся кітчем, в принципі.
Для мене це дуже природнє. Не дивлячись на свої освіти і професіоналізм, відчуваю себе аутентичним, те, що називають «автохтоном». Мені добре зрозуміла мотивація, ясно, як це робилося і для чого. Тобто, я ще встиг це спробувати. Термін «кітч» я вживаю із певною долею професійного снобізму, та й треба якось позначити цей стиль. Але ніяких негативних емоцій я туди не вкладаю — навпаки. Під час моєї виставки в Лондоні в 2011 році говорив з місцевим критиком. Дивлячись на мої «Гори» він запитав: а що це? Це православний кітч — відповів я. Так, як художник, я інтегрований в європейське західне мистецтво. Я вчився на ньому, виріс на ньому, але коли я створюю свої праці, то хочу бути екзотикою. Не нав’язливою, але екзотикою.
Що стосується екзотики, разом з Вінні (Костянтином) Реуновим і Миколою Маценком ми завжди займалися національними стереотипами, тобто українськими. Тому що це цікаво і тому що ми автохтони. Це не спеціально придумана програма і не пропагандистська піар-акція. Це те єдине, що я добре знаю.