Пов'язані профайли художників
Третя персональна виставка Валерії Трубіної в Bottega Galery демонструє її останні роботи, де художниця знову звертається до природи, як до джерела земної ідилії. Її безлюдні пейзажі написані легко й вільно, вони відображають різні стани неба та світла, води та лісу, зрідка може з’явитися крихітна людська фігурка в небі, або величезна бабка на гілці дерева. Представлені на виставці полотна не складаються в серію на одну тему і в одній мальовничій манері. Назва виставки відображає не тільки метод відбору сюжетів, а й загальне ставлення художниці до процесу творення. Як психологічний феномен флешбеки означає мимовільний спогад, при якому у людини раптово виникають сильні повторні переживання минулого досвіду. Переживання може бути настільки інтенсивним, що людина не в змозі визначити його як власне враження, а не що-небудь, що відбувається в дійсності. При такій неконтрольованої активації пам’яті переживання, хоч і не належать до того, що відбувається, але впливають на поточний момент, викликаючи сильні емоції. Валерія використовує подібні емоційні стани як творчий імпульс — якийсь образ з фотографії, зробленої нею раніше, раптом нестримно проситься на полотно. Фотографії для художниці є доступною системою пам’яті, вони ж служать тригерами для переживання. Художниця, втілюючи в творі миттєве натхнення, оголює, виводить назовні свої підсвідомі прагнення. Її роботи представляють якийсь «потік свідомості», їх виконання балансує на межі завершеності та ескізної, прозорості та щільності, динамізму та статиці. У кінематографії флешбеки є прийомом, який означає відхилення від хронології оповідання в минуле — сюжетна лінія переривається, й глядач спостерігає те, що відбувалося раніше. Часто для виділення зворотного кадру використовують тонування під сепію. Валерія, подорожуючи у власне минуле, також часто йде від «природного» кольору, зміщуючи гаму в сторону холодних тонів — складних градацій синьо-зеленого або рожевого. У цих пейзажах уяву художниці виходить за межі реальної дійсності з її конкретністю, речовинністю та висловлює її містичну, трансцендентну й ірраціональну сутність.
Ми можемо відчути переживання автора в якомусь особливому місці й часу, але часові та просторові ознаки цієї події загублені. Валерія у своїх картинах свідомо намагається усунути час, адже ніхто ніколи не бачив прямого доказу існування часу, ніхто не відчував час як такий. Час — це ментальна конструкція, необхідна для чуттєвого сприйняття. Психологічний час являє нескінченну заклопотаність розуму минулого і майбутнього. Час — це горизонтальний вимір життя, поверхневий шар реальності. Але існує і вертикальний вимір життя, доступ до глибині якого пролягає через зараз – через мить. Художниця хоче проявити силу скороминущої миті. Вона намагається опанувати минулим, щоб перетворити його на вічне, адже вічність незбагненна без миті, а мить — без вічності.