Микола Маценко. Резюме. Дослідниця – Катерина Яковленко

Пов'язані профайли художників

Микола Маценко

Микола Маценко

Микола Маценко належить до покоління художників, які сформувалися у кінці 1980-х років, у період гласності й перебудови. Народився він 1960 року в селищі Прутівка на Івано-Франківщині. Навчався в Республіканській художній школі ім. Тараса Шевченка, після чого вступив у Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв), який закінчив 1984 року. Ще в школі Маценко потоваришував з художником Олегом Тістолом, з яким навчався і співпрацював з 1992 року. Саме в тандемі Тістолом Маценко почав брати активну участь у виставковій діяльності. Творчий дует Тістола—Маценка уклав ідеологічну програму «Нацпром», у якій митці проголосили боротьбу за красу національного стереотипу.

Маценко закінчив інститут у переламний для країни момент: то був час максимальної відвертості й відкритості в діяльності різних установ, свободи інформації. А початок його творчості припав на період становлення національної держави та її інститутів. Відтак дискусійні питання ролі культури й історії, національної ідентичності стали основою для роздумів у художній практиці Маценка. Художник чутливо реагував на політичні, соціальні і насамперед культурні зміни в суспільстві.

Перші індивідуальні художні роботи Маценко виконав 1993 року, їх було представлено, зокрема, на виставках «Косий капонір» і «Києво-Могилянська академія». Це були інсталяції, створені спеціально для заданого простору. Митець використовував у них тендітні, крихкі, легкі й нестабільні матеріали, як-от крейда, повітря, поліетилен, будівельне сміття, котрі підкреслювали політичну нестабільність, ефемерність суспільних «підвалин», на яких розбудовувалася українська державність.

Уже на початку кар’єри Маценкові була притаманна перформативність: це проявлялося і у власне перформансах із залученням глядача (наприклад, під час «Таємної вечері» на виставці «Алхімічна капітуляція», 1994), і в самому методі створення живописних робіт. Скажімо, станкову картину «Автопортрет» було намальовано яко декорацію, своєрідний театральний задник для перформансу «Середина життя» (1995). У той самий час Маценко створив станкові плакатні картини з використанням трафарету (наприклад, «Дари ланів», 1994). Відтоді він «живе й працює», не покидаючи станковий живопис.

Обґрунтовуючи свою живописну стратегію, Маценко в «Декреті про землю» завважив: «Із давніх-давен наші предки, керуючись аграрною традицією, реагували на природні й соціальні катаклізми стереотипною поведінкою — ховалися в землю. Тобто що більшим був тиск зовнішніх обставин, то інтенсивніше вони займалися сільським господарством, прибираючи при цьому характерні, надзвичайно вразливі пози. Унаслідок цього наші земляки завжди ставали легкою здобиччю для сусідських менеджерів, які, дивлячись із-за тину між глечиків на наш український город і бачачи повну стратегічну безпорадність і фатальну бездержавність, приходили на багаті чорноземи нашої мальовничої Батьківщини і вибудовували тут химерні структурні утворення державного типу по “своему разумению”»¹. Висновок його простий — пора вилазити з колиски.

Тема культури в широкому сенсі (вона охоплює історію, культурну спадщину, стосунки міста й села, образи Дніпра та інші символи України, до яких він долучає ще й зброю) стала формотворчою в мистецьких пошуках Маценка.

Тему народної культури, фольклору і традиції яскраво втілено у його проекті «Неофольк» — серії (близько 500) невеликих за розміром орнаментальних живописних робіт, у яких художник за рахунок варіативних кольорових рішень демонструє багатство і розмаїття традиційної народної творчості. Над цим проектом художник працював з 2004 року. «Це, можна сказати, абстракції, які йдуть не з голови, а від серця. Рефлексії чи то на гуцульські, чи то на бессарабські народні килими, знайомі мені з дитинства. У них немає цитат: це спогади в чистому вигляді», — пояснив митець².

Важливий елемент у цій серії — саме колір, який створює динаміку твору. «Щоразу в ньому повторюється одна й та сама графічна схема, як речитатив у коломийках, але щоразу — різне кольорове наповнення, до безкінечності. Звичайно, цьому не може бути кінця і краю, це безперервний процес, як, власне, сама народна творчість», — додає Маценко³.

Розвиваючи тему неофольку, Маценко у 2011–2012 році реалізував у PinchukArtCentre однойменну тотальну інсталяцію, до якої ввійшло близько 40 творів із цієї серії.

Народна тематика і побутова культура постають і в його фотографічному циклі «Чурек та сакля», у якому Маценко разом із художницею Мариною Скугарєвою створювали і знімали міжетнічні сімейні пари, поєднуючи, зокрема, чеченців, українців, чеченок і українок. Проект було реалізовано під час Другої російсько-чеченської війни. За спогадами Марини Скугарєвої, доля чеченського народу дуже хвилювала українське культурне середовище, адже на місці чеченців могли бути українці⁴.

У 2004 році Маценко реалізував проект перформативного характеру «В кожну хату — по квадрату», над якими працював більше як десять років. Акцію «В кожну хату — по квадрату» Маценко розпочав у «базарному форматі»⁵, продаючи на ринках виготовлені власноруч «копії» «Чорного квадрата»: у Києві по 199 гривень, на Івано-Франківщині — по 99 грн. Користуючись стереотипним уявленням, нібито Казимир Малевич малював лише «чорні квадрати», Маценко популяризував відомого авангардиста для пересічних людей. Щоб убезпечитися від обвинувачень у плагіаті, митець малював «квадрати», менші від оригінального зображення за розміром. Після того як акція набрала розголосу, художник продовжив роботу над цією темою і виготовив спеціальні сувеніри з України — «чорні квадрати», які згодом трансформувалися в «Український сувенір» в Мистецькому Арсеналі.

Темі культури присвячено і живописний цикл так званих «геральдичних» картин, у якому художник іронізує над питаннями національної ідентичності, історії й культури. Геральдичні картини, за його словами, намальовано імпровізованим способом: він просто ішов за лінією, яка ним керувала. Створюючи симетричні роботи, Маценко співставляє і протиставляє старі культурні стереотипи з новими, з державними символами і культурними кодами, які тільки формуються або щойно сформувалися. Наприклад, в одній площині картини він розміщує несумісні або неспівставні речі — радянські політичні символи і козацьку атрибутику, знаряддя ручної праці і технологічні надбання, овочі й фрукти тощо. Маценко відтворює власну культуру на основі традиції бароко ті прийомів поп-арту. За словами фотографа Олександра Ляпіна, «Маценко створив герби чистої країни. Тут багато символів чистоти, як-от швабра або віничок. Це герби ситої країни, всілякі продукти падають на голови глядачам»⁶.

Розробляючи свої «герби», художник часто користувався (й експлуатував) надбання народної, радянської й української масових культур. Проте Маценкова культура — це не тільки пишна культурна спадщина (історія), а передусім щоденна побутова рутина українського села. За приклад може правити його твір «Троянди й виноград» із яскравим колоритом. Назва його відсилає до однойменної поезії Максима Рильського, написаної в Києві 1955 року:

В саду колгоспному допитливий юнак

Опилення тонкі досліджує закони, —

А так же хороше над чорним ґрунтом мак

Переливається, мов полум’я червоне!

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

Ліричний твір Рильського пояснює одночасно і колорит роботи, і художню стратегію Маценка — малювати «красиве й корисне».

Мистецтво Миколи Маценка має яскравий іронічний характер, заснований на українській культурній традиції. Як відзначив сам художник, його творчість не можна поділити на ранній і пізній періоди⁷. Увесь час він розвивав одну й ту саму тематику, яку відтворював за допомогою різних медіа. І хоча художник починав свою мистецьку практику, працюючи з навколишнім середовищем, нині він зосередився головно на живописі.

Підсумувати творчість Маценка можна його ж таки фразою: «Я — художник, який займається актуальним мистецтвом у розумінні того, що є актуальним для нашої держави».