Пов'язані профайли художників
Ім’я Леоніда Войцехова певною мірою пов’язує старше покоління одеських художників-нонконформістів (1960–1980-ті) і молодше покоління, чия творчість увійшла в історію як «одеське концептуальне мистецтво». Старший за віком (майже на десять років), ніж більшість його друзів-художників, Леонід Войцехов по праву вважається «батьком» одеського концептуалізму. Навчався він в Одеському державному художньому училищі ім. М. Б. Грекова, Одеському педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського (художньо-графічний факультет), Одеському інженерно-будівельному інституті (архітектурний факультет), але жодного вишу не закінчив. Своїм учителем уважає Валентина Хруща (1943–2005), відомого андеграундного одеського художника, учасника квартирних і вуличних виставок, зокрема й легендарної «Парканної виставки» 1967 року (виставку влаштували Хрущ і Станіслав Сичов біля оперного театру, тривала вона кілька годин, далі її розігнала міліція).
Свої перші проекти й експерименти Войцехов здійснив у 1972–1973 роках. Це були іронічні абсурдистські об’єкти, як-от ковдра, накручена на бігуді, чи «заводна каструля» (в каструлю було вмонтовано механізм заводного зайчика, який ляскає тарілками). Низку ідей було задумано спільно з Валентином Хрущем, але більшість тогочасних проектів, на жаль, реалізувати не вдалося і вони існують тільки в переказах.
Переламним став 1982 рік, коли Войцехов познайомився із Сергієм Ануфрієвим, а згодом з Юрієм Лейдерманом, групою «Перці» (Олег Петренко і Людмила Скріпкіна), Ігорем Чацкіним. Так в Одесі сформувався потужний кістяк однодумців, які ввійшли в історію під назвою одеської концептуальної групи. Першим їхнім спільним проектом стала виставка-акція «Рідня» (1983). Ідея й організація виставки повністю належали Леоніду Войцехову, відбувалася вона у квартирі Сергія Ануфрієва на вул. Сонячній. Суть акції полягала в «екскурсіях» по «експозиції», сформованій із сімейних фотографій її учасників. Глядача, який приходив на виставку, миттєво підхоплював хтось із художників-«екскурсоводів» і починав довгу розповідь про те, кого зображено на знімках. За словами учасників[1], відвідувачі залишали виставку з «квадратною» головою. У контексті одеського живописного андеграунду, представників якого спеціально запросили на акцію, виставка здавалася профанацією, абсурдним спотворенням цілей і завдань мистецтва. Цей проект багато в чому окреслив специфіку одеського мистецтва і, зокрема, творчості Войцехова, для якого іронія, абсурд, гра стали визначальними складниками.
Творчість Войцехова загалом близька до ідей дадаїзму — авангардистського руху початку ХХ століття. Несприйняття загальних правил, навіть їхнє руйнування, заперечення, створення ситуації абсурду, несерйозність і гра як стратегія — усе це близьке одеському мистецтву 1970–1980-х років. Багато робіт Войцехова, особливо раннього періоду, побудовано на проблемах «мовних досліджень», мовній грі. Парадоксальне зіставлення означення з численними означуваними можна спостерігати в проектах «Язики», «Надулися губи» тощо.
Більшість проектів і квартирних виставок того часу відбувалися в помешканні Леоніда Войцехова на вул. Асташкіна, 14, бо у нього одного була окрема квартира. Серед них і перформанс «Між іншим» («Между прочим»), протягом якого Войцехов сидів на пеньку, а навколо було розкладено аркуші паперу з написом «Між іншим». Так митець у буквальному сенсі опинявся між «іншим», під яким малися на увазі вербальні тексти. Крім того, по колу за аркушами ходили люди, які теж позиціонувалися як «інше» нарівні з вербальними текстами.
Важлива в практиці Войцехова акція «Вони нам за це відплатять» (1984), проведена в період стихійного лиха в Одесі, коли місто цілий тиждень було позбавлено електроенергії і водопостачання. Учасники акції пронесли центральними вулицями плакат із написом «Вони нам за це відплатять». Невдовзі після цієї акції Войцехова засудили до примусових робіт, офіційно — за нібито підробку документів. Покарання художник відбував з 1984 по 1986 рік у Харкові, Миколаєві, в Київській області.
Повернувшись із примусових робіт, Войцехов поринув в активне творче життя, курсуючи між Одесою й Москвою. Це було звичайне життя більшості одеських художників, котрі працювали в другій половині 1980-х років і сприймали Москву як культурний центр. Із 1987 року Войцехов займав майстерню в знаменитому московському сквоті на Фурманному провулку (разом з групами «Мухомори» і «Чемпіони світу»). Після закриття Фурманного восени 1989-го переселився у сквот на Чистопрудному бульварі. У цей час Войцехова повністю захопили ідеї проекту «Діаспора» і Єврейського музею СНД, на які він витратив більше як п’ять років. Проект передбачав створення колекції і музею художників-євреїв, які працювали в колишньому Радянському Союзі, а на початку 1990-х опинилися в різних країнах СНД, Америки, Європи, в Ізраїлі та ін. Було реалізовано, хоч і не з тим розмахом, як планувалося, лише проміжний етап проекту — виставка «Діаспора» в Центральному будинку художника в Москві під кураторством Леоніда Войцехова.
Розповідь художника про цей амбітний нереалізований виставковий проект на «284 живих і 182 мертвих»[2] митців є в книжці «Проекти» (за редакцією Юрія Лейдермана). Книжку присвячено численним проектам Войцехова, яким так і не судилося здійснитися з різних причин: несприятливі обставини, надмірна масштабність проектів, нерозуміння з боку інвесторів тощо. Чого вартий, наприклад, ранній проект «Ніагарський фонтан», який передбачав розвернути води Ніагарського водоспаду на 180 ° і підняти на таку саму висоту, з якої він падає. Неможливість його реалізації закладено вже в самій ідеї проекту.
Нереалізованим залишився і масштабний проект «Махно», присвячений непересічній особі Нестора Махна, яким з дитинства захоплювався художник. Проект передбачав участь більше як сотні авторів з усього світу. За словами Войцехова, «жоден проект не забрав стільки сил, часу, грошей, нервів і всього, що можна ще забрати»[3]. Крім виставки, Войцехов задумав створити нову релігію, для якої розроблялася нова іконографічна база, архітектура храму «Нестор на крові» і писалося нове «Євангеліє від Махна», від якого до нас дійшла перша фраза: «Придите, люди, ко мне, а убогие — на хуй идите, там место ваше»[4].
«Если говорить о его [Войцехова] собственных проектах, пожалуй, почти ни один из них в самом деле не был осуществлен… Однако именно это парадоксально позволило им выйти из скудной конвенции “современного искусства” и стать литературой, поэзией, линиями ухода, странствия, ярости, пророчества, вбирающими в себя и трансформирующими искусство, историю с географией, саму жизнь»[5], — писав Юрій Лейдерман у передмові до книжки «Проекти». Ці слова чи не найкраще розкривають суть творчості й особистості Леоніда Войцехова, яка полягає у його вітальному світосприйнятті, незмірній творчій енергії, стихійному репродукуванні ідей і такому самому нехтуванні ними, превалюванні процесу над завершенням робіт, масштабності мислення.
[1] Беспрозванный, Вадим. Интервью с Леонидом Войцеховым [Електронний ресурс] / Вадим Беспрозванный. — Режим доступу до ресурсу: http://kiev.guelman.ru/odessa/voicehov/interview.html.
[2] Войцехов, Леонид. Проекты / Сост. Юрий Лейдерман. — К.: Vozdvizhenka Arts House, 2016. — С. 91.
[3] Там само. — С. 156.
[4] Там само. — С. 165.
[5] Там само. — С. VI.