Лариса Резун-Звездочетова. Резюме. Дослідниця — Катерина Яковленко

Пов'язані профайли художників

Лариса Резун-Звездочетова

Художниця Лариса Резун (Резун-Звездочетова) належить до митців, чия творчість розвивалася у 1980-х роках, зокрема, під виразним впливом московського концептуалізму. Художниця народилася 1958 року в Одесі, вчилася на графічному відділенні Одеського педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського, працювала в Будинку творчості в Одесі, де займалася організацією мистецької праці. Досвід роботи з народним декоративно-прикладним мистецтвом, особливо з вишивкою і графікою, позначився на дальшій практиці самої художниці, яка в багатьох своїх творах зверталася до декоративності (часто надмірної) і «ручної праці».

На формування Резун-Звездочетової великий вплив справили митці Маргарита Жаркова¹ і Сергій Ануфрієв², які на початку 1980-х років познайомили її із сучасним мистецтвом.

Згідно з версією, яку озвучила в одному інтерв’ю Звездочетова, саме Жаркова показала молодій художниці альтернативне мистецтво. «Почалося з того, що мене Юрій Закордонець³ привів до Рити [Жаркової] на якийсь черговий вівторок, і ми познайомилися з Ритою. Мені Рита показала якісь ідіотські роботи Сергія [Ануфрієва], де волосся було приклеєно пластиліном. І вона сказала: “Ось це зразок сучасного мистецтва!” І я подумала: “Боже, який ідіот це зробив!”»⁴.

Іншу версію дав Ендрю Соломон⁵: за його словами, до кола одеських концептуалістів Лариса Резун потрапила через свого учня, друга Ануфрієва. Ануфрієв на той час вже бував у Москві і привіз звідти примірники журналу «А—Я». У журналі друкувалися твори Еріка Булатова, Олега Васильєва, Івана Чуйкова, Ігоря Макаревича, Римми й Валерія Герловіних, Франсиско Інфанте, Іллі Кабакова, Комара & Меламіда, Ігоря й Світлани Копистянських, Дмитра Олександровича Прігова, Олександра Косолапова, Леоніда Сокова, Вагріча Бахчаняна, Володимира Сорокіна, В’ячеслава Сисоєва та багатьох інших. Серед них був і Костянтин Звездочетов, майбутній чоловік Лариси. Художниця зізнається, що для неї представлене в тому журналі мистецтво зіграло важливу роль: воно абсолютно змінило її бачення того, яким має бути мистецтво в нові часи. «Коли ми вперше побачили “А—Я”, ніхто з нас нічого не зрозумів, — згадувала Лариса. — Ми були як зграя жахливих диких мавп, усе це здавалося нам страшенно сухим і нудним. Я пам’ятаю, яке роздратування викликали у мене тексти Монастирського і коментарі Кабакова. Потім я побачила роботи “Мухоморів”, і вони мені сподобалися. Але як люди, подумала я, вони, мабуть, жахливі сноби, а може бути, і наркомани, — я була впевнена, що просто зненавиджу їх»⁶.

Це було 1983 року, і тоді ж таки Ануфрієв і Резун почали жити разом, а згодом вирушили до Москви. У цей час Лариса почала створювати концептуальні роботи. Однією з її перших виставок була «APTART за парканом» у Москві, де художниця представила інсталяцію з паперових янголів із промовистою назвою «Кінець авангарду».

На початку 1980-х років художниця брала участь у квартирних виставках APTART’у, належала до Клубу авангардистів («Клава») і жила у сквоті на Фурманному провулку. Як згадує Людмила Скрипкіна (група «Перці»), Лариса Резун-Звездочетова рівнялася на коло «Мухоморів»⁷, до нього входив і московський художник-концептуаліст Костянтин Звездочетов, який згодом став чоловіком Лариси. Сама мисткиня згадує, що коли її чоловік працював театральним декоратором, вона теж намагалася створювати речі за його зразком і навіть розробляла власну техніку роботи зі скульптурою, змішуючи клей ПВА з борошном. Щоправда, ця новація не пройшла випробування, і роботи швидко псувалися⁸.

Свої перші роботи — колажі й аплікації — Резун часто виконувала на основі чужих робіт, за що сама себе жартома називає «художником-паразитом». «Я збирала малюнки з художньої школи, потім працювала в Будинку творчості і там організовувала дитячу виставку. Була майстерня на Чкалова, друкарня, де друкувалися якісь літогравюри й інше, і вони давали мені цілу купу всіляких використаних аркушів, які я потім домальовувала, вирізала, робила аплікації, робила свої власні роботи. Тобто я завжди була таким художником-паразитом, який малювати й досі не вміє. І не збирається цьому навчатися»⁹, — розповідає вона.

У кінці 1980-х — на початку 1990-х Лариса Резун-Звездочетова брала активну участь у мистецькому житті, її роботи експонувалися за кордоном, відбулося кілька персональних виставок за межами колишнього СРСР. Зокрема, 1990 року її твори було представлено на виставці [Aperto 90], яка проходила в [офіційному павільйоні СРСР] на Венеційській бієнале (комісар — Владімір Горяїнов). Учасник тієї бієнале Євгеній Мітта згадував, що Горяїнов побачив молодих митців на виставці «Раушенберг — нам, ми — Раушенбергу», і «йому здалося перспективним зробити в павільйоні виставку, яка ламала б усі пов’язані з національними павільйонами стереотипи — показати роботу класика американського мистецтва і твори молодих радянських художників. Ця ідея була незвичайною, навіть революційною для свого часу — набагато пізніше в національних павільйонах почали виставляти роботи художників з інших країн і робити колективні інтернаціональні проекти»¹⁰. Тоді разом поруч із Резун-Звездочетовою експонувалися роботи Костянтина Звездочетова, Іллі Кабакова, Миколи Овчинникова, Євгенія Мітти, Роберта Раушенберга та ін. Тоді ж таки радянські художники познайомилися з багатьма своїми колегами, зокрема, зі Джеффом Кунсом і Чичолліною.

На початку 1990-х Лариса Резун-Звездочетова перебралася за кордон, довго там жила і викладала. У 1992–1993 роках вона читала курси в академіях мистецтв Осло й Гетеборга, протягом 1994–1995 років вела майстер-класи в Центрі сучасного мистецтва в Москві, у 1995 році мала мистецьку резиденцію в Парижі, 2000-го взяла участь у міжнародній програмі artist-in-residence Schloss Plueschow (Німеччина), того самого року була стипендіаткою програми Civitella Ranieri Foundation Fellowship (Умбертіде, Італія).

Ендрю Соломон згадує художницю як надзвичайно обдаровану, талановиту людину. У своїй книжці він пише: її роботи — це «ляпас смаку, це ще й безглуздий варіант пропаганди, де абсурдність висловлювання цілком відповідає абсурдності форми, у яку цей вислів прибрано». Цей кітч Соломон добачає саме в надмірній декоративності, у виборі тематики й матеріалів — у фігурах атлетів і балерин з державних нагород на тлі оксамитових килимків з оленями тощо.

Художник і критик Нікіта Алєксєєв у творчості Резун-Звездочетової бачить насамперед красу: «Вона добре знає, що коли який-небудь сільський чи міський житель неймовірним чином оздоблює свій будинок, машину або холодильник, він це робить з пристрасті до краси. До того ж поняття краси нестійке. Красу в роботах Лариси Резун-Звездочетової можна сприйняти як іронічну. Матеріали, якими вона користується, — найяскравіші фарби, синтетична парча і фальшивий оксамит, предмети з магазинів типу “Все за 10 франків” — вже стійко асоціюються з кітчем. Та за іронією і аж ніяк не простодушною любов’ю до блискучого відкривається те, що робить Ларису Резун-Звездочетову унікальною художницею»¹¹.

Світлана Боем¹² відзначила, що ранні роботи Резун-Звездочетової тісно пов’язані з побутовою культурою і щоденним життям. Обираючи теми і образи, художниця часто звертається до спогадів і власного культурного бекграунду, її надихають радянська графіка й етикетки цукерок, реклама, журнали, розгалужена система розваг і офіційних культурних заходів, пропаганда й маскульт.

Сама художниця називає своє мистецтво жіночим і феміністичним. Вона не соромиться, що її роботи часто інспіровано рукоділлям чи жіночим побутом. Працюючи в Будинку творчості, вона бачила, які роботи виходили у майстринь і скільки праці вони у них вкладали. Створюючи гігантські вишивки й аплікації, Резун-Звездочетова ніби критикувала систему сучасного мистецтва, яка витісняла народну творчість зі свого поля. Ендрю Соломон згадує ще одну роботу художниці іронічного, домашнього й «жіночого» характеру — це робота «Борщ і космос», яка експонувалася на виставці в галереї Kulturhuset у Стокгольмі (Швеція). Інсталяція складалася з конструкції на зразок вівтаря в сільській церкві, на якій стояла типова радянська плитка з однією конфоркою, а на плитці кипіла каструля з червоною фарбою і часником, що давало неймовірно сильний запах. Цю роботу можна розглядати як своєрідну відповідь Іллі Кабакову з його програмним твором «Людина, яка полетіла в космос» (1982–1986).

Протягом усієї художньої практики Лариса Резун-Звездочетова розвивала теми й напрями, які окреслилися ще на початку 1980-х. Працюючи зі штампами масової культури, радянською повсякденністю і власним переживанням радянської реальності в межах декоративно-прикладного мистецтва, живопису й кітчу, вона виробила свій унікальний мистецький почерк.