Останнім часом київські шанувальники красних мистецтв стали свідками одразу трьох акцій, проведених художником Василем Цаголовим, — виставки «Гума почуттів» (грудень 92-го), інсталяції «Світ без ідей» (лютий 93-го) та перфомансу «Можна їсти те, що можна їсти» (березень 93-го). Наважимося висловити припущення, що всі ці акції ілюструють етапи певного шляху, послідовно розвивають одну авторську концепцію, варіюють одне коло ідей.
Уявлення класичної філософії про існування певної першородної субстанції, що віддзеркалюється в усіх знаках цього світу, відбивається в усіх його явищах і завдяки інтуїції та аналізу може бути осягнута людиною, досить скептично оцінюється у нинішньому столітті. Інтуїція, а дискурс й поготів, не визнаються більше універсальними засобами пізнання; кількість інтерпретацій набагато перевищує кількість феноменів, що інтерпретуються. Знанню відмовлено в праві на достовірність; явища ж одержують набагато більші права, ніж право просто відображати щось. Вони цікаві своєю безпосередньою й яскравою тілесністю, цікаві як події, що розвиваються за своїми власними законами. Так від структуралістської лінгвістики, що шукає ту ж саму Істину через жорсткі моделі тексту, ми переходимо до журналістики, кримінальної або світської хроніки, де текст — лише привід заінтригувати і вразити реальністю факту, а не відкрити в ньому вияв Незмінного або Вічного.
Саме такий перехід, на мій погляд, здійснив Василь Цаголов, зафіксувавши його стадії в трьох згаданих акціях. Виставка «Гума почуттів» складається із семи живописних робіт, у яких власне зображення (ремінісценції кадрів голлівудських вестернів і мексиканських «мильних опер», глянцевих обкладинок популярних журналів і закличних реклам) щедро доповнювалося розгорнутими текстами. Такий принцип загалом не новий, та в даному разі застосований він вельми оригінально. Незважаючи на наявну «структуралістську» роботу з текстом, він вже «відчужується» суворим графічним виконанням і до того ж не зв’язаний із зображенням так тісно, як, скажімо, в роботах московських концептуалістів. Текст і зображення, навіть пов’язані сюжетно, все одно чітко диференційовані, існують автономно і навіть взаємозамінюють одне одного (скажімо в роботі, де текст подано німецькою, що змушує глядача старанніше розшифровувати зображення). Справді, усі теми картин підкреслено наративні: локальний епізод, зафіксований на полотні, легко може бути розгорнутий глядачем до історії за канонами пригодницького або мелодраматичного жанру. «Тілесність» і «подійність» зображуваного вже починають проступати крізь убористий текст і постмодерністську гру з цитатами з Борхеса і відлуннями «Плейбою».
Крок до подальшого вивільнення «тіла» зроблено художником у наступній серії робіт. Невідомо, наскільки випадковий цей збіг, але тенденція до інтригуючої подійності, що явно відноситься до описаної вище концепції відмови Першородному. Щось у праві на універсальність, міститься вже в самій назві акції. Платонівському «світу ідей» Цаголов імперативно протиставляє «світ без ідей».
Василь заперечує, що викликає на суперечку самого Платона. Можливо, й так. Філософа викликає на дискусію час, а художник просто «пеленгує» це. В тексті, написаному Цаголовим для буклету до інсталяції, є багатозначна фраза: «Світ — це просто потік… подій, про які досить розповісти як про щось лінійне».
Інсталяцію складало три компоненти: розвішані на стінах фотографії сконструйованих макетів, що представляли застиглі сцени на тлі індустріальних пейзажів: цегляна стіна в центрі залу; телевізори, на яких відтворювалося напівфантастичне зізнання самого художника про випадок, мимовільним свідком якого він став. На жаль, ці частини, на мій погляд, не були зв’язані настільки органічно, аби створити власне простір інсталяції. Хоч, можливо, заявляючи про втрату світом цілісності, Цаголов мав рацію і в такій організації простору. Демонструючи хаотичність безідейного світу, автор прагнув здобути цілісність за допомогою репрезентації подій, звільнених від будь-якого ідеологічного або філософською підґрунтя. До речі, важливість для розуміння цієї акції «лінійного смислу» була відзначена усіма, хто писав про інсталяцію.
Продовженням процесу відходу від структур мови і занурення в стихію життя став перфоманс «Можна їсти те, що можна їсти». Втома від раціоналізму тексту, пошуку його нової, «тілесної», якості була виявлена тут якнайвідвертіше. Нову роботу Цаголова — торт у вигляді Вавілонської вежі — можна просто… з’їсти. До речі, форма цього кулінарного шедевру — це ще рудимент текстових пошуків, що механічно провокує на біблійні асоціації навіть найодержимішого гурмана. Я вбачаю в цьому сумну констатацію того факту, що шлях від химерних філософських мудрувань до природного плину життя ціною втрати сенсу, так само приречений на невдачу, як і будівництво Вавілонської вежі. Бо від сенсу і спроб інтерпретування все одно не втекти. Текст продовжує самостійно існувати і навіть диктувати нам правила гри…