Пов'язані роботи художників
У Смоленську була ситуація дуже цікава. У вісімдесятому році відкривалася Олімпіада в Москві, і таким чином в Смоленськ було направлено багато коштів і найвідоміших мистців. Смоленськ – ворота Росії. З Прибалтики запросили художників, але вони не змогли вирішити складні завдання, що були пов’язані з архітектурою. На фасаді готелю «Росія» був козирок, розрахований на певну вагу. Він не міг витримати того оформлення, яке пропонували прибалтійці, і оформлення було під зривом, – часу залишалося обмаль
Секретар обкому профспілки Смоленська Сілаєв почав думати, що ж робити, як врятувати ситуацію. А він колись грав у місцевій футбольній команді «Іскра». І цей Сілаєв почав із своїми футбольними пізнаннями вирішувати: з якої республіки запросити художників? І він говорить: «Оскільки в Києві найсильніша футбольна команда, то там, видно, є найсильніші у Радянському Союзі мистці.» Вони дали замовлення на Київ. Але лишалося десь два місяця до відкриття, а монументальні роботи такого об’єму робляться мінімум рік. Прийшло замовлення на комбінат. Всі мистці відмовилися, кажуть: «Нема часу. Давайте Тетяничу дамо, він може справитись». А я в той час був секретарем монументальної секції, ну я і взявся за це замовлення. Кошторис робіт – приблизно двадцять тисяч карбованців. Я запропонував і виконав різьбу по дереву на об’ємних брусках – для інтер’єру ресторану в готелі. Архітектор, який вів у нас київське замовлення, спочатку сперечався, але потім зрозумів і похвалив.
Ну, а фасад-козирок я запропонував оздобити карбованими листами алюмінію. Таким чином, мені дали всякі відходи із авіаційного заводу, який є у Смоленську. Я відібрав, що потрібно і кажу київському архітектору Моліду, який вів це замовлення: «Дивлюсь я на цю споруду – там ідуть такі вертикальні об’ємні полоски. Між вікнами треба взяти полоси, вертикально повернути і мої твори огорнути цими полосами – тоді все зав’яжеться в один комплекс і буде вирішена та задача, яку досі не вирішили». Молід каже: «Треба це донести до керівництва.
А керівництво (перший секретар обкому партії) вечором прогуляється…» А тут він якраз під’їхав на машині, виходить, іде, і я бачу, що дійсно проходить мимо. Побачив знайомого архітектора, підходить. Молід йому і говорить: «От зі мною художник, який підказав мені правильне рішення, щоб ця споруда не «розсипалася» на окремі частини. Треба взяти вертикальні полоски і їх запровадить у горизонтальному порядку, зробити нібито раму для твору, який він пропонує». Цей пан Клименко (так було його прізвище) зрадів: «От, каже, буде менше головної болі із цими проблемами. Ну, кажіть, що там ще треба?». Я сказав, що зверху на цій споруді, для більшого ефекту, треба поставити об’ємну сферу, яка повинна наш космічний вік символізувати. Він трохи пожартував і каже: «Добре, будемо думати». Я тут же, за короткий час прокарбував малюнки на великих (3х1,5 м) листах алюмінію, все це оформив і вже назавтра призначено попереднє відкриття готелю. А потім ще буде час доробляти.
…А тут ми із художником Хімочкою прогулювалися по вулиці, ішли до готелю, в якому у нас був номер. Заходимо, хотіли повечеряти, коли стук у двері: нас заарештовують і везуть у камеру. Я перший раз був у тюрмі – жахливі речі…
Ніч провели, я не міг зрозуміти, що ж це таке робиться? Чи то, може, за які мої націоналістичні виказування? Заходять у камеру міліціонери і кажуть: «О, дивіться, тут художник наш, із Києва, сидить у камері зі злочинцями!» Однак вранці до слідчого викликають. Я і Хімочка розказуємо, що з нами трапилося. Нас відпускають і кажуть: «Ми потім вас позвемо».
Ну я звичайно у жахливому стані приходжу на об’єкт. Тут охорона міліцейська на мене вже поглядає іншими очима, готуються, бо зараз приїде Клименко Іван Юхимович – перший секретар обкому партії, потім секретар горкому… Ще не під’їхали, але мені говорять, що під’їхав головний архітектор Смоленська, він незадоволений твоїми роботами, кажуть: «лає тебе». Я заходжу в ресторан, дивлюся, стоїть цей головний архітектор (його прізвище Сансар), і щось там лається. Я підходжу до нього і кажу, що він найсучаснішого мистецтва не знає, центром якого є Київ і так далі…Тут під’їхав перший секретар обкому і ми поспішили перервати нашу лайку і вийшли на вулицю. Іде Клименко Іван Юхимович, за ним шлейф гостей, керівництва великого… Починається відкриття. Він звертається до Сансара: «Так що ж ти нам морочив голову, по набудував кругом у Смоленську будинків із цими грузинськими козирками?» (Тоді модно було будувати над кожним входом довгий виносний козирок). І продовжує далі: «Ти ж пропонував отут нам козирок збудувати – ми відмовились. Запросили мистців з Києва – вони нам і спроектували, і оформили. Серебро блищить, краса…Дивись, й все встигли. Ми не хотіли ще одного грузинського козирка, які вже давно з моди вийшли. От у цього юнака тобі, Сансар, вчитись треба…» (А я був на високих підборах, в одязі із Європи ; у мене довга чорна борода – сантиметрів тридцять, я ж «юнак» сорокарічний). І я в цей час йому кажу: «Іван Юхимович, та тут зі мною такі справи робляться! Мене посадили до в’язниці, я оце прийшов з тюрми, а там ще сиджу». В нього очі зупинилися: тут всі гості, урочиста хвилина, а я це заявив! Всі почали перезиратися. Іван Юхимович каже: «В чому справа? Розібратися треба!» Підійшов до нього секретар горкому, він йому каже: «Дізнайся, в чому справа?» Підбігає до мене секретар горкому: «Що ж таке? Чому Ви мені про це не сказали?» А я думаю, якби мене зараз не похвалили, то підійшов би я до нього, а він би сказав: «Посадити його, і щоб ніхто його не бачив і не чув». Таким чином, через день-два прийшов до нас з Хімочкою слідчий, вибачився і сказав: «То ваша довга борода викликала підозру, ми рішили перевірити, і т. д., і т. п.
Цей же перший секретар обкому питає: «Що вам іще потрібно, щоб закінчити об’єкт?» Я кажу: «Для повного ефекту зверху треба поставити техносферу». Він говорить: «Добре, давайте поставимо цю сферу». А залишився десь тиждень до офіційного відкриття, ну і почалася робота, неначе встигаємо… І ось в день відкриття я просипаюсь вранці, втомлений, вимотаний, нічого вже не хочеться. Пішов у їдальню, снідаю, не поспішаю нікуди. Виходжу з їдальні, коли біжать назустріч люди, мене розшукують, кажуть: «Негайно біжи, бо зараз буде відкриття, а Вас немає, – бригада без Вас не знає, що робити!» Я приходжу, а тут приїхав кран ставити цю сферу. Всі позбігалися, від Сансара, який був проти мене, до конструктора. Мій архітектор, Молід, десь сховався, зник – тому що сфера йому подобається, але він боїться вступити у конфлікт з головним архітектором Смоленська…
…Кран піднімає цю сферу (у мене дуже серце забилося – так приблизно, як у Гагаріна, коли у космос піднімалася ракета) і ставить зверху. А бригадир говорить: «Давай бігом туди біжи! Якщо ти не добіжиш, цю сферу наказано закинути у парк, за кущі, бо зараз відкриття!» А мені треба бігти кругом будівлі, залізти на ту будівлю, і показати, де поставити цю сферу. Я біжу, поруч біжить Патулев (у горкомі працював) – він був мій прихильник, старався у всьому мені допомогти. Ми біжимо, а я на високих «платформах» – по каменю, ноги «переламуються», не можу бігти. Патулев мене підтримує. Поки ми добігли туди кругом, я піднявся, тут вже сфера висить, і я показав де ставити.
І от так ця сфера потім з’явилася на листівках і про Смоленськ, і про готель «Росія»…
Із останнього аудіо запису Ф. Тетянича, зробленого дружиною Ганною влітку 2006 року