У виставковому проекті Павла Макова «Фонтан» важливу роль відіграють цифри. Переважно чотиризначні, що позначають роки, і ті, що діляться на два.
У 1917-му, сто років тому, відбулася мистецька «революція 17-го року» – ховаючись під псевдонімом Річарда Матта, Марсель Дюшан представив свій «Фонтан» на виставці «Суспільства незалежних художників» у Нью-Йорку. Від реді-мейду залишилися лише фотографія і пізні авторські репліки.
У 1995-му Павло Маков створив «Фонтан виснаження» – символ життєдайності у великому циклі UtopiA. Вперше його образ виник на малюнку «Збір соку», який увійшов до авторської книги «Книга води» (1994) і за словами художника «…з’явився сам собою, майже без моєї участі і визначив подальший розвиток подій на багато років» [1]. За структурою він відповідав анатомії людини і харківським рікам у тому місці, де Харків впадає у Лопань. Надалі образ був розвинений у кількох роботах під назвою «Місце. Фонтани» (1995), такими собі мапами водопостачальних споруд Харкова, жодна з яких тоді не працювала. Врешті-решт, «Фонтан виснаження» отримав матеріальне втілення у бронзі та неодноразово ставав частиною ландшафтів на роботах різних серій.
Фонтани Макова і Дюшана мають протилежний зміст, записаний вже в самих їхніх назвах. «Фонтан виснаження» – своєрідний оксиморон, що попереджає про посуху. «Фонтан» Дюшана – пісуар, який не поглинає рідину, а навпаки – щиро її віддає, бо зветься фонтаном. Проте їх об’єднує те, що обидва «фонтани» – перевернуті. Дюшан позбавив пісуар функціональної придатності, поклавши його на бік (що не в останню чергу стало аргументом на користь прийняття об’єкту в якості твору мистецтва). Маков змінив напрямок потоків: у «Фонтані виснаження» дві течії не впадають в єдине джерело, а розтрачують себе в конструкції з воронок з двома отворами. Сьогодні цей образ відчитується безвідносно засушливої історії Харкова 1990-х років і за чверть століття остаточно полишив межі локальної міфології. Тепер питання ставиться значно ширше: чи не є «Фонтан виснаження» метафорою сучасної Європи і, зокрема, ситуації в мистецтві?
Власні роздуми Макова щодо трансформацій змісту простих об’єктів, якими населені ландшафти його робіт, співіснують з текстом роману італійського письменника Італо Кальвіно «Невидимі міста», який художник постійно перечитує. Роман закінчується відомим фрагментом: «Пекло жиючих, це не те, що настане колись – якщо воно існує, якщо воно є тут, якщо це є пекло, в якому ми живемо повсякденно і яке творимо перебуваючи разом. Є два способи жити так, аби воно і не спричиняло страждань. Перший не важкий для багатьох: прийняти пекло та стати його частиною, поки воно не стане непомітним. Другий – ризикований та потребує сталого напруження: відшукати та вміти розпізнати, хто і що посеред пекла не є пеклом, підтримати це та розповсюдити» [2].
У нижньому ярусі «Фонтану виснаження» останні краплі знову роздвоюються. Можливо, одна з них – «не є пеклом».
[1] Маков П. Utopia. Хроники 1992-2005. – Харків: Дух і Літера, 2005. – С. 20
[2] Кальвіно І. Міста незримі / Переклад Івана Герасима. – Всесвіт. Журнал іноземної літератури №11-12 – 2012 – С. 88