У рамках співпраці Дослідницької платформи PinchukArtCentre та онлайн-видання Korydor ми продовжуємо тему дослідження сучасного мистецтва. Цього разу йтиметься про кураторський досвід та інституційну критику. Співрозмовницею Тетяни Кочубінської стала Анна Смолак – запрошена кураторка проекту «Переосмислення». Варто зазначити, що PinchukArtCentre уперше в своїй діяльності запросив зовнішніх кураторів, таким чином упроваджуючи політику багатоголосся. В рамках «Переосмислення» Анна Смолак стала кураторкою проекту Лади Наконечної «Виставка».

Анна вивчала історію мистецтв у Ягеллонському університеті, закінчила аспірантуру з культурної дипломатії в Колегіумі Сивітас. Нині – головна кураторка галереї BWA SOKÓŁ в Новому Сончі. Анна співпрацює з Інститутом Адама Міцкевича у Варшаві з питань розвитку проектів, пов’язаних з країнами Східного партнерства. У 2004-2012 вона працювала в галереї «Бункер штуки» в Кракові. Анна цікавиться темами виключення, локальності та проблемою інституціональної критики.

 

Тетяна Кочубінська: Спершу хотілося би почути  про твої враження від проекту “Переосмислення”. Він тісно пов’язаний із дослідженням місцевого мистецького середовища й задумувався як відповідь на тезу, що історія українського мистецтва – це “історія переривань”. У рамках цього проекту ми пропонуємо художникам переосмислити власну практику та навпаки висвітлити зв’язки, що існують між мистецькими практиками різних поколінь. Певною мірою ми даємо художникам завдання. Оскільки ти кураторка однієї з виставок в рамках цього проекту, то це “завдання” автоматично дісталося й тобі.

Як ти його сприйняла? Що значить для тебе переосмислення традиції? Як це співвідноситься з твоїм кураторським досвідом?

Анна Смолак: По-перше, мені здається, перед митцями й кураторами стоять різні завдання, особливо в моєму випадку, адже в мене погляд сторонньої людини. Коли ви запросили мене до участі в проекті «Переосмислення», я відчула, що можу внести свою частку, оскільки тема проекту перегукувалася з дослідженнями, які я проводила на території колишнього Союзу. Водночас я розуміла численну кількість практичних та контентних обмежень, які ускладнювали виконання завдання. Проект був дуже обмежений у часі, а мого знання історії українського мистецтва було недостатньо, аби сформулювати певне висловлювання.

Як я сказала, я з іншої країни, проте в нас, звісно, є спільна історія, і процеси перетворення, через  які ми зараз проходимо, хоча й різними темпами, також є нашим спільним досвідом. Для будь-якого суспільства важливо не загрузнути в минулому, щоби мати можливість переглянути свої традиції (незалежно від того, які саме традиції  маємо на увазі). Я б радше дивилася на це як на постійний процес, а не на разове завдання.

Як кураторка, я шукаю різні мистецькі формати, аби зробити такі досвіди та очікування темою для обговорення та разом із митцями замислитися над складністю питань, притаманних тому контексту, в якому ми перебуваємо. Процес роботи над показом настільки ж важливий для мене, як і його результат, і проект сам по собі стає дослідженням на основі практичного досвіду.

Т. К.: Ти згадала про дослідження, що базується на практичному досвіді. Яким чином з’явилась ідея переосмислення інституції, а не мистецької практики? Це якось пов’язано з вашою зустріччю із Ладою Наконечною?

А. С.: Я б казала про збіг у часі багатьох речей. Моє перше знайомство з PinchukArtCentre відбулося лише в грудні [1]. За моїми спостереженнями, загальне сприйняття центру не відповідало його баченню власної ролі. Мені пощастило, я застала дуже цікавий момент з життя інституції, коли вона переглядала власну програму через створення Дослідницької платформи, над розвитком якої ви з Бйорном працюєте як куратори.

Зустріч із Ладою Наконечною та ближче знайомство з її практикою дійсно змусило мене задуматися про складнощі, що існують в межах інституції, про її відповідальність – це теми, яких ми торкаємось у виставці. Внаслідок дискусії виникла ідея звернутися до “Дослідницької платформи”, яка також відсилає до історії, але історії, що вже “пройшла” фільтри інституційних наративів. Йдеться про архів, виставку на тему провини й колекцію. Все це створило щільний контекст простору, в якому ми мали працювати.

Т. К.: Ти – запрошена кураторка окремої виставки, яка водночас є частиною більшої програми. Стосовно змісту – чи намагалися ви співставити свій проект із загальною програмою нової “Дослідницької платформи” з її різними виставковими напрямками?

А. С.: Так. Насправді наша розмова почалася з простору. Ми розглянули план четвертого поверху й побачили, що наше місце на “Дослідницькій платформі” було в самісінькому кінці. Аби дістатися до нас, слід було пройти крізь усі експозиції. З огляду на це ми почали думати, які історії розповідають ці експозиції. Що вони уособлюють? Як вони побудовані? Що на видноті, а що приховано від очей? Візьмімо за приклад колекцію PinchukArtCentre, вона представляє певний період чи втілює місію центру? На кого вона розрахована? Подібні питання можна поставити й щодо архіву. Які першоджерела зібрані в ньому? Як добрано й представлено матеріали? “Виставка” торкається всіх цих питань. Це може трохи спантеличити, оскільки ми обговорюємо не єдиний аспект виставки. Навпаки, ми хочемо показати, наскільки складним медіумом є виставка. Лада говорить від імені свого покоління. Вона намагається визначити власне місце серед історичних наративів. Ви побачите, що багато з роздумів Лади суперечать творам, представленим у рамках колекції.

Т. К.: Тобто проект Лади є критичною рефлексією на інституційний формат, але це стосується не тільки конкретної інституції – PinchukArtCentre. Я говорю про швидке “виробництво” думок (глобально у світі). Коли митець не має достатньо часу на рефлексії та змушений зосередитися на швидкому виробництві. Чи це одне з питань, які також порушує “Виставка”?

А. С.: Як зрозуміло з назви, це може бути будь-яка виставка в будь-якій інституції. Але ми зробили її специфічною (specific), відповідаючи просторовим та ідеологічним обставинам конкретного місця. Якщо так хочеться її класифікувати, то виставка Лади – це інституційна критика, мистецька стратегія, метою якої є міркування щодо складності інституційних хитросплетінь. Йдеться про “перемовини” між внутрішньою та зовнішньою частинами інституції, про підваження механізмів вираження митців та їхніх обмежень, про те, як мистецтво оприявнюється через різні форми відображення.

Нашою відправною точкою є виставковий простір – архетипний білий куб із закритими вікнами, які ізолюють приміщення ззовні, штучне денне світло зі стелі та побілені, “підготовлені” стіни. Колись це замислювалося для того, щоби забезпечити творам автономний, майже сакральний простір. Ми ставимо під сумнів те, що такі умови нейтральні, насправді вони радше визначають, як сприймається мистецтво та формулюється послання.

Т. К.: Ти згадала про інституційну критику. У Західній Європі це поняття має певну історію – мається на увазі щось усталене. В Україні воно тільки розвивається. Для мене наразі важливо показати готовність інституції до саморефлексії. Як ти оцінюєш таку співпрацю в межах нашої інституції порівняно з твоїм досвідом в Європі?

А. С.: Інституційний критичний аналіз використовується західними інституціями як засіб для відстеження та перенаправлення рішень, прийнятих ними, починаючи з 1990-х. Але навіть у Польщі, наскільки я знаю, є дуже небагато організацій, які свідомо впроваджують стратегії інституційної критики. Складно пропонувати проект, що критикує інституцію, в якій він реалізується. Проте критичний аналіз означає не заперечення, а радше  усвідомлення обставин, з якими маєш справу. З огляду на політику інституції озвучення  цих речей може бути проблемним чи навіть знітити. Проблеми, які викликають збентеження, рідко озвучуються в межах інституції, зокрема коли йдеться про особисті стосунки, питання ієрархії, виснаження чи навіть фінансування. Я вважаю, що як тільки ми визнаємо, що вони є в нашому повсякденні та впливають на нашу діяльність, то зможемо почати їх обговорювати.

Я далека від того, щоби робити радикальні заяви. Я не вірю в такий спосіб обговорення речей. Також я більше не вірю в розподіл на чорне і біле. Сила проекту Лади в тому, що він дуже тонко та з гумором поєднує різні теми, котрі підводять вас до найважливіших аспектів інституційної ролі. Водночас він дозволяє обрати, що саме ви хочете побачити.

Т. К.: Ти підкреслювала спантеличення, яке викликає простір Лади через свою порожнечу, але в той же час ця порожнеча сповнена сенсу. Чи могла б ти описати якісь аспекти роботи, її складнощі?

А. С.: По-перше, ми мусимо повернутися до назви – «Виставка». Дуже просто. Будь-який відвідувач мистецької інституції очікує побачити виставку. Проте якщо задуматися, які засоби використовуються на виставці, на думку спадають предмети мистецтва, процес добору, способи спрямування глядачів, процеси, що передують виставці, залучені до цього люди, витрати тощо. Проект Лади складається з повторно використаних робіт і їхніх фрагментів. Також вона додала нові частини, малюнки і шкіци, хоча вони не мають жодної автономії в рамках простору. Навпаки, вони вбудовані у простір, а простір і сам стає дуже важливим елементом виставки. Порожнеча, з якою ви стикаєтеся,  – це ілюзія. Вона містить різні візуальні властивості, але для того, щоби розпізнати художній жест та його значення, потрібно зробити зусилля. Звідси й спантеличення.

Стіни вкриті шпалерами із популярними мотивами, взятими з візуальної культури, фотошопу та інтернету. Через ці шпалери Лада звертається до питань прозорості як засобів маніпулювання публікою (чи суспільством у ширшому сенсі). Їм протиставлено штучні стіни, на яких розміщено щось схоже на архів виставки. Там можна побачити різні матеріали, що ілюструють мистецький процес, включно з нашою співпрацею. Це роздуми про перебіг прийняття рішень та наше ставлення до інституції й відвідувачів, і не в останню чергу один до одного. Архів лише на перший погляд здається доступним. Існують фізичні обмеження на отримання інформації й неясно, яка з неї фактична, а яка викривлена. Архів розповідає про спосіб збору, показу та добору матеріалів, про ясність процедур. Ба більше, ми говоримо про прозорість, яка дає більше можливостей бачити, – не тільки речі, але й крізь них; вказуємо відвідувачам на те, що вони відповідальні за сприйняття та критичний погляд на інформацію, яку отримують.

За допомогою «вічок» у стінах Лада поєднала зовнішнє і внутрішнє інституції, аби означити контекст, у якому відбувається її власне художнє висловлювання.

Т. К.: Одне з питань, яке порушує ваша виставка, − це позиція художника. На мою думку, саме ця фігура є ключовою в системі мистецтва. І ця позиція митця передається на виставці за допомогою втручання у колекційний простір, про який ти згадувала. Чи мала ти намір висвітлити позицію митця, зробити її більш помітною і присутньою всередині виставкового простору?

А. С.: Напевно, багато митців із цим не погодилися б, оскільки сьогодні вони почуваються так, наче мистецька система експлуатує їх, а не вони є її рушійною силою.

У «Виставці» ми з художницею обидві намагаємося по-новому визначити позиції, з яких ми говоримо. Звичайно, хочеться, щоб ця позиція була центральною. “Центр тяжіння” простору, який ми визначили шляхом простих геометричних розрахунків, відображає це бажання. Що цікаво і навіть смішно, ця точка на плані Г-подібного поверху міститься за межами виставкового простору. Виявилося, що вона розміщується в колекції по сусідству. Це може звучати як відмова від реальності, але ми насправді слідували логіці геометрії та звіряли всі кроки з архітектором. Ти можеш співставити це з тим самим білим кубом та відповідальністю мистецтва й мистецьких закладів перед суспільством у наші дні. Опинившись у кімнаті, в якій міститься колекція, ми можемо підважити традиційні інституційні наративи музейного типу, які пропонують лінійний спосіб мислення, де прогалини несуть функцію перешкод, а не вказівників.

У нашому просторі є маленька фотографія пошкодженого ока. Виявляється, що це рана від споглядання. Бачення не є політично нейтральним процесом і може дорого коштувати, але було б невіглаством відмовитися від можливості бачити. Якщо ти питаєш про позицію художника у межах інституції загалом, боюсь, вони змушені маневрувати в темряві, оскільки багато аспектів такої співпраці досі цілком не оформилися. Через це митець перебуває в дуже незручному становищі, оскільки стає частиною розмитого механізму. Домінування інституції в мистецькій системі закриває шлях до перемовин, хоча мені б хотілось, аби йшлося про діалог.

Примітки:

1. У грудні 2015 р. Анна Смолак була членкинею міжнародного журі премії PinchukArtCentre за 2015 р.