Розмова Дани Пінчевської з художницею Валерією Трубіною про посттравматичний синдром.
Дана Пінчевська: Лєро, питання до тебе, як до митця, в тому числі — одного з представників української гілки трансавангарду. Пост-травматичний синдром з точки зору митця — тема своєрідна, оскільки люди творчих професій досить вправно переживають кризи, які простим людям даються значно складніше. Адже творчі зусилля здатні нейтралізувати безліч страшних ударів долі. Як ти, художник легендарної Паризької комуни, відреагувала на українські події зими 2013-2014 рр. та на їх наслідки? Де ти була тієї зими?
Валерія Трубіна: Я як раз була у Києві, коли це все почалося. Але слід зазначити, що до того мене не було в країні протягом 12 років. Це багато. У 2009 р. я вперше приїхала сюди після тривалої перерви, і, звісно, була вражена контрастом між минулим та актуальним. Я завжди переживаю культурний шок, приїжджаючи до України. В 2009 р. я побачила появу “хвилі”, яка йшла від ЗМІ. Адже в будь-якій країні після тривалої паузи у відвідуванні мусиш слухати радіо, читати новини і дивитись ТВ, щоб зрозуміти, що тут коїться, для того, щоб функціонувати в суспільстві, якщо не влитись в нього, то, принаймні, бути адекватним його ситуації, становищу; це цілком природно. І мені одразу впала в очі очевидна пропаганда з боку Росії. Мені було дивно чути те, що всі російські новини починались з питання про те, що відбувається в Україні.
Джеремі. 150 х 100 см. Живопис. 1990
Д. П.: Мене це тоді теж вражало.
Л. Т.: Тому для мене події 2013 р. не стали відкриттям: це було логічне продовження, — чи кульмінація — тривалого процесу. Я не могла зрозуміти, як такий Янукович, ця очевидна маріонетка, міг опинитись в президентському кріслі. І взагалі ненавиджу політику і є людиною поза нею, вважаючи її брудною справою; але навіть для людини сторонньої було очевидно, що тут щось не так. Я бачила, що тут відбуваються ті ж події, що і 2000 років тому, що прапори з написом “демократія” — це така ж фальшивка, як усе інше.
Тієї зими я відвідала Луганськ — там живе моя мама; а потім почала готуватись до персональної виставки в галереї “Боттега”. Картин було недостатньо, і мені виділили майстерню в центрі міста, на вул. Б. Хмельницького. Тож взимку 2013-2014 рр. до мене приходили всі мої знайомі з Майдану — грітись, випивати, повертатись до тями. При цьому я сама не бувала на Майдані, тому що розуміла, що в цьому брати участь не можу і, загалом, не хочу. Я бачила занадто контроверсійні ситуації і не до кінця розуміла, що відбувається. З одного боку, твої друзі пояснюють тобі суть справи, і ти всією душею з ними; а з іншого — ти приходиш на майдан і бачиш там безліч чужих, не завжди приємних людей.
Фонтан кохання. 200 х 300 см. Живопис. 1992
Д. П.: Так, люди там були дуже різні.
Л. Т.: Так; дуже. Крім того, я не можу вважати себе справжнім патріотом, тому що я близько 20 років живу в США. Я не зовсім добре розумію, що відбувається в Україні, тому моя точка зору — це точка зору сторонньої людини; того, хто споглядає — тому, що я тут не живу. Отже, я не маю права розмахувати національним прапором: в моєму випадку це було б нещиро. І я не надто довіряю людям, які так чинять, продовжуючи жити за кордоном: вони здаються мені фальшивими.
Аспекти душі. 80-60 см. Живопис. 1990
Д. П.: Тобто ти не бувала на Майдані не тому, що ти боїшся натовпу? Але тоді твоя позиція також дуже важлива: адже ти можеш неупереджено оцінити речі та події, до яких ми надто звикли, щоб залишити за собою здатність бути об´єктивними.
Л. Т.: Ні, в плані страху натовпу я цілком адекватна. Просто саме так я відчуваю цю ситуацію. При тому, що я не збираюсь міняти українське громадянство на будь-яке інше. Але я дуже обережно ставлюсь до заяв і тієї, і іншої сторони. Тому, що ми не володіємо тією інформацією, котра є у представників влади. І ми ніколи цієї інформації не знатимемо. Ми знатимемо лише те, що нам дозволять дізнатись.
Д. П.: Напрочуд твереза позиція. Скажи, а що ти відчувала, коли безліч художників, і серед них — твої друзі, — проводили на Майдані безліч часу? Все це дуже активно оговорювалось у соцмережах, в ФБ. І згодом, що суттєво, ці події відбились у творчості більшості художників: деякі з них робили неймовірно пронизливі роботи, інших — переважно мрійників — це, навпаки, надломило. Споглядати те, що відбулось у мистецтві у зв´язку з Майданом, дуже важко і дуже цікаво. Чи ці події якось відбились у твоєму живописі?
Л. Т.: Напевне, так… Я написала кілька робіт, які досі ніде не експонувались. У травні 2016-го, можливо, одна з них потрапить на виставку. Існував наш з Тетяною Гершуні спільний проект, поданий до Національного музею, що складався з творів, присвячених подіям Майдану, але цей проект не відбувся, а після 2014-го р. вже втратив свою актуальність, тому його назву я вже забула. Концепція була побудована на чорно-білому живописі, — на парадоксі: тому, що живопис вимагає колориту і, теоретично, не може бути чорно-білим. Таня написала чорно-білу версію картини К. Моне, де замість водяних лілей зображені “розочки” фугасних бомб. А я написала цілковито спалену книгу. Це твір розміром 2х3 м, дуже детально прописаний. Загалом моїх картин у цьому проекті було дві, а Таніних — п´ять. Чому він не відбувся, — я, повторюю, не знаю; щось відбулося на рівні рішення керівництва Національного музею.
Щодо моїх колег, — художник взагалі на все реагує більш емоційно і інтелектуально, аніж звичайна людина. Це відбувається в т.ч. завдяки особистій участі: буваючи у натовпі, ти “під´єднуєшся” до нового егрегору, резонуєш з ідеями цього натовпу, переймаєшся його хвилюванням; це, в свою чергу, стимулює і пришвидшує творчий процес, який відбувається всередині кожного художника.
Білі вогні. 150 х 200 см. Живопис. 2013
Д. П.: Для тебе такі “занурення” у сторонній егрегор чужі?
Л. Т.: Ні, чому ж. Я відвідую різні країни і бачу, що там відбувається; щось читала щодо, наприклад, теорії всесвітньої змови, щодо того, скільки родин годує весь світ, чому заморожуються деякі технічні інновації тощо. Наприклад, у США, здається, усі переймаються новою кризою, і кожен намагається отримати від неї якісь позитивні наслідки: знайти альтернативні джерела енергії, наприклад. У нас суспільство більш політизоване і зосереджене на тому, що відбувається в нашому “кошику”; тут, як і в усьому світі, по суті, панує рабовласницький лад, — як би його офіційно не називали. Просто є країни, в яких раби живуть трішечки краще; а у нас вони традиційно балансують на грані виживання. Як говорив Борис Борисович Гребєнщіков, “Ты не смотри, что я пьян с утра: это йога здешних широт”.
Д. П.: Іноді думаю про рабство як про місцеву форму страху, звичку боятись “власть предержащих”. Рабство — це, власне, і є призвичаєний страх.
Л. Т.: Саме так. Варто було Україні трішки піднести чоло, і Росія тут же злякалась того, що українці все зіпсують у цій системі координат призвичаєного рабства, — і тому якомога швидше поспішили “прижать их к ногтю”. В Луганську, принаймні, все відбулося саме так.
Краплина. 200 х 150 см. Живопис. 1992
Д. П.: Під час зими 2013-2014 рр. соцмережі кипіли від подій, потреб і вражень, всі без виключення реагували на те, що відбувалось, напрочуд емоційно, і втримати нейтральну позицію мало кому вдавалось. Ти була саме серед тих, хто поводився у Мережі напрочуд стримано. Як тобі це вдавалось? Ця дистанція — наслідок твоєї внутрішньої незалежності, яка допомагає тобі зберегти свою точку зору на те, що відбувається, одна з умов творчої гігієни? Що це означало для тебе особисто?
Л. Т.: Чудова термінологія. Так, напевне, це питання творчої гігієни. Я не вважаю мистецькими твори, створені зопалу: це завжди критика. Мистецтво не може бути критичним, якщо це не карикатура, не сатира; у неї є свої Кукринікси, вона сама по собі — зброя мистецтва, але вона далеко не завжди сама є мистецтвом. Я вважаю, що у мистецтва більш висока мета і вищі задачі. Воно виконує певні функції у суспільстві — тим більше, в наших традиціях соціалістичної школи, апріорі орієнтованої на ідеологію. Тому в усіх мистецьких ВНЗ завжди були присутні ГБ-сти, і ці ВНЗ завжди перебували під контролем держави. Тому для мене всі ці події “ставили на повістку” мої власні морально-етичні дії, ставили мені питання про те, до якої міри я заангажована у ці події, включена в процес. Адже у художника завжди існує така можливість — зробити кілька кроків кар´єрними сходами, підтримуючи певні ідеї та тенденції у суспільстві. Але, якщо коротко, я не люблю політичну проституцію, не люблю політичне і соціальне мистецтво. Я не вважаю його Мистецтвом з великої літери, а лише його функцією.
Місячний хлопчик. 150х100 см. Живопис. 1991
Д. П.: Пост-травматичний синдром — формулювання з термінології психотерапевтів, які намагаються взаємодіяти з цим явищем, лікувати його; приводити людей до тями. Скажи, як ти сама виходиш з критичних ситуацій? Що ти робиш?
Л. Т.: Я медитую. Я обнуляюсь; біжу на природу. Один з центральних постулатів мого життя полягає в тому, що життя — це ілюзія і сон. Тому я найперше абстрагуюсь.
Д. П.: Але, скажімо, хвороба або є або її немає — в т. ч. хвороба суспільства.
Л. Т.: Ні: хвороби суспільства — така ж ілюзія, як і саме суспільство: важлива складова Великого сну.
Морозиво. 130 х 110 см. Живопис. 1990
Д. П.: Тобто в критичній ситуації ти, як справжня дівчинка, не перетворюєшся на воїна, не намагаєшся махати кулаками, а просто пливеш за течією, чекаючи, поки все зміниться?
Л. Т.: Ні, чому ж. Іноді мені доводиться долати обставини. Потрібно вміти тримати удар долі — і розуміти, що раз ти з´явилась на цей світ, то, значить, навіщось це потрібно, причому не тільки тобі. Ти виконуєш якусь місію, маєш певне призначення, розумієш ти це чи ні. Звісно, краще розуміти. І, як тільки ти обираєш свій власний шлях, слід іти ним до кінця. Пливти за течією простіше, оскільки пливти проти течії — нерозумно і важко. Але якщо ти — гора, течія оминатиме тебе; а якщо ти занурюєшся у потік, тоді ти — одне з двох: плавець або шматок деревини.
Д. П.: Коли ситуація в зоні АТО дісталась вищого градусу напруження, я уважно читала твою сторінку в ФБ, — адже ти тоді постійно їздила до Луганська. Як ти пережила це пекло?
Л. Т.: Напевне, я була до цього готова. У свої 26 років я пережила смерть дуже близької мені людини. Потім я пережила еміграцію “у першому поколінні”, і мені реально довелось виживати на вулицях Чикаго, працюючи на роботах, взагалі не пов´язаних з мистецтвом. Я була заміжня, тож тоді нам вдалось “повеселитись” з моїм чоловіком на пару. Тому до Луганську-2014 мене підготував багатий життєвий досвід — і, очевидно, все-таки характер. Але до бомбардування Луганська я вважала себе сміливою людиною, а після нього перестала так вважати. Тому що коли довкола тебе летять бомби, тобі дуже страшно, і ти нічого не можеш з цим зробити, не можеш контролювати адреналінову реакцію. Сидиш ти в медитації чи ні, адреналін від звуку бомб розганяє твоє серце до такої міри, що ти або біжиш вперед, або падаєш, втрачаючи свідомість, і це хімічні реакції, які не піддаються контролю людської свідомості. І це при тому, що бігти особливо нікуди. Свідомість я там не втрачала, але серце у мене досі від пережитого болить. З того часу я завжди маю з собою нітрогліцерин, валер´янку і т. ін.
Музикант. 90 х 90 см. Живопис. 1991
Д. П.: А забрати маму звідти було не можна?
Л. Т.: Ні. По-перше, вона відмовлялась. По-друге, вона не транспортабельна, і для неї переїзд був би не меншим стресом, аніж все інше. По-третє, залишитись було її особистим рішенням. У неї рак, і вона мені сказала: я хочу померти в своєму домі, на землі, на котрій я прожила все життя. І я з повагою поставилась до її рішення. Друзі радили мені “накачати” її снодійним і вивезти в Київ, а я питала у відповідь: хлопці, а ви могли б зі своєю власною матір´ю зробити щось подібне для початку?
І потім, там орава котів; мені ніде поселити в Києві вісім котів, у мене немає ні майстерні, ні квартири, я зупиняюсь в малесенькій квартирі батьків мого чоловіка. І потім, я не можу тут закрити маму на четвертому поверсі. Я і так половину свого часу життя проживаю поряд з нею: півроку я тут, півроку — у Штатах. Зараз я найняла людину, яка доглядає за мамою у Луганську, і телефоную їй постійно з США.
Д. П.: Знаєш, напевне, я помилилась: не можна говорити про пост-травматичний синдром з людиною, чия стресова ситуація ще не закінчилась.
Л. Т.: Але ми весь час під дією травми, і це лише страх смерті, страх цілковитої втрати. Здебільшого це наш неусвідомлений егоїзм. Одна з буддійських сект переконана в тому, що, коли ми оплакуємо мертвих, у них там, у світі розвтілених душ, починається кривавий дощ із градом. Чим сильніше ми без них страждаємо, тим їм там, з того боку, гірше. Ми тут вчимося, а згодом ідемо далі; у кожної душі свій шлях, свої задачі, і надмірні прив´язаності тільки затримують її на цьому шляху. Ти ж не страждаєш через те, що не бачишся зі своїми однокласниками, з котрими провчилась разом 10 років?
Хмара. 150х200 см. Живопис. 2013
Д. П.: Загалом ні, не дуже. Але справа в тому, що людська любов, серед іншого, складається також і зі спектру почуттів власності, і перевищувати ці інстинктивні, загалом, речі якщо не зовсім безсенсовно, то загалом непросто. Принаймні доки ми живемо у світському суспільстві, а не в монастирях.
Л. Т.: Любов включає безліч форм. Наприклад, Бгакті-йога вважає вищою формою любові любов на відстані. Там присутня дуже гарна метафора: чим довше Ратха і Крішна, — два полюси однієї сутності — розлучені і думають одне про одного, тим більше вони закохуються. Математично це виглядає як корінь квадратний з мінус одиниці. Ратха втрачає свідомість, коли вона знаходиться поряд з Крішною, від думки про те, що вони розлучаться, але це відбувається від блаженства думки про те, що за розставанням відбудеться нова зустріч. І їх зв´язок продовжується, навіть коли вони не можуть побачитись.
Д. П.: Тобто який би виклик тобі не кидало життя — у вигляді Майдану, бомб над Луганськом і т. д. — ти в будь-якому випадку уважно стежиш за реакціями свого тіла і психіки, намагаючись зробити так, щоб ситуація не вийшла з-під контролю?
Л. Т.: Загалом так. Це необхідна умова для творчості; для життя. Але, повторюю, все, що з нами відбувається, пояснюється тим, що кармічні борги потрібно віддавати. Я безліч разів втрачала віру в людство, але досі не ділю людей на своїх і чужих. У всіх, навіть у політиків, є батьки, і діти, і кохані люди — питання в тому, що змушує одну людину поводитись як свиня, а іншу — зберігати людське обличчя.
Острів в снігу. 200х150 см. Живопис. 1992
Д. П.: Наявність чи відсутність рабства в крові. Когось до нього підштовхує спадковість, когось спадковість від рабства, навпаки, втримує.
Л. Т.: Рабство не в крові; це система, яку можна обрати чи від якої можна відмовитись. Спадковість — це система кодів, в т. ч. культурних. Я вважаю, що я сильно відірвалась від своїх кодів (а у мене хороша суміш єврейської, грузинської, української, російської і німецької крові); але я — шахова фігура, і я опиняюсь там, де Господь вирішить мене поставити. І Він милостивий до мене — чи це означає, що я, намагаючись триматись свого фарватеру, вчиняю цілком правильно.
Райські кущі. 100х145 см. Живопис. 1992
