Собкович О. Стан мистецтва в дзеркалі художньої критики Києва першої половини 1990-х: За матеріалами журнальної періодики / О. Собкович // Мистецтвознавство України. – 2014. – Вип. 14. – С. 190-195. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Mysu_2014_14_27

190 Останнє десятиріччя ХХ ст. стало часом побудови нової української державності. Про- цес становлення незалежної України та пов’язані з ним соціально-економічні зміни позна- чилися також і на культурних реаліях, зокрема на явищах образотворчого мистецтва, та призвели до переосмислення здобутків минулого, збагачення художнього простору мис- тецтва різноманітними арт-практиками і творчими проявами та новаціями, впроваджу- ваними митцями з кінця 1980-х, що зумовило появу сквотів і творчих груп — «Живопис- ний заповідник», «Паризька комуна», «Національна асоціація мистців», на тлі продов- ження діяльності групи «Вольова грань національного постеклектизму» тощо. Панораму змін та пошуків у сфері тогочасного образотворчого мистецтва досить точно подав мисте- цтвознавець Е. Димшиць: «Ситуація, що склалася сьогодні в образотворчому житті Укра- їни, вельми нагадує атмосферу початку століття […] Серед сучасних художників кого тіль- ки не зустрінеш — тут і послідовники сюрреалізму, і концептуалісти, і представники соц- і попарту, і прихильники постмодернізму […] Різноманітні художні об’єднання майже на очах утворюються, розпадаються, регенеруються у нові форми» [1]. Починають функціонувати ЦСМ «Брама» (1992), та ЦСМ Сороса (1994), виникають нові приватні галереї — «Аліпій», «УКВ», «Арт-центр «Відродження»», «Тарас» та ін.; діє асоці- ація галерей «Совіарт», і всі вони активно підтримують і впроваджують мистецькі нова- ції, урізноманітнюючи перебіг мистецького життя. Цей процес скеровувався на подолання т. зв. «білих плям» української образотворчості. Так, експонуються виставки «Українське малАРТство (1960–1980)», «Український живопис ХХ ст. (1900–1940, 1960–1990)» тощо. Зміни у бутті української образотворчості спонукали до формулювання актуальних питань художнього життя країни: проблеми вияву національних рис в мистецтві, виро- блення його власної моделі, визначення аспектів інтеграції тогочасного українського мис- тецтва в світовий художній простір, тенденції його розвитку. Своєчасним було й прове- дення аналізу художнього рівня мистецьких творів, експонованих в означений період на місцевих та міжнародних арт-фестивалях, розгляд та надання належної оцінки практи- ки перформансів, інсталяцій, мистецьких акцій, відео що активно підкорювали художнє середовище України. Важливим видавалося також осмислення доробку художніх груп та сквотів, їх внесок в загальний поступ мистецтва незалежної України, визначення в ньому місця та ролі арт-бізнесу. Розкриття суджень художньої критики Києва початку 1990-х щодо окресленого кола питань та виявлення ступеню активності їх підняття є метою даної статті. В цьому аспекті розглянемо публікації журналу з питань теорії та практики українсько- го образотворчого мистецтва «Образотворче мистецтво» (заснований у 1934-у, а з 1991-го й донині виходить в якості видання Національної спілки художників України). Його головним редактором був журналіст, історик мистецтва й публіцист М. Маричевський, згодом О. Федорук. Авторський склад журналу визначався іменами провідних мисте- цтвознавців України: це О. Федорук, М. Селівачов, Л. Савицька. Тут опубліковано статті та розвідки І. Сизононова, О. Сидора, О. Голубця, Т. Басанець, Г. Скляренко, О. Лагутенко та ін. Часопис зосереджував увагу не лише на процесах та змінах у живопису, як більшість Олеся СОБКОВИЧ мистецтвознавець СТАН МИСТЕЦТВА В ДЗЕРКАЛІ ХУДОЖНЬОЇ КРИТИКИ КИЄВА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 1990-х За матеріалами журнальної періодики 191 тогочасних журналів, але й розглядав поступ українського мистецтва в царині графіки та скульптури. Рубрики «Образотворчого мистецтва», окрім матеріалів ретроспективного характеру, подавали зріз сучасного художнього процесу в різних його проявах: знаходимо матеріали, що стосуються практики перфомансу, інсталяцій, доробку художників «Живо- писного заповідника», «Паризької комуни», творчих інтенцій молоді, чиї твори демон- струвалися на вітчизняних Триєнале та Бієнале різних видів мистецтва, на персональних виставках тощо. Варто зауважити, що критики намагалися виважено підходити до осмис- лення усього розмаїття художніх проявів, хоч ступінь їх висвітлення був не однаковим. Значну увагу оглядачі художнього життя Києва зазначеного періоду приділяли вияв- ленню національного аспекту в мистецтві, підтримуючи прагнення мистців творчо інтер- претувати традиції, поєднуючи їх з сучасними мистецькими пошуками. Крім аналізу ста- ну українського мистецтва, публікації журналу торкалися й проблеми сприйняття нових художніх висловів в мистецтвознавчих колах. На початку 1990-х «науковці старшого покоління, аналізуючи сучасний стан українського мистецтва, бачили в розмаїтті стиліс- тики бажання авторів не відставати від заходу. Для інших стилістика не мала значення — важливі тема та сюжет. […] Відчувалось бажання декого змінити старий лозунг «реаліс- тичне за формою, соціалістичне за змістом» на «будь-яке за формою, тільки українське за змістом». «Літературщина», до якої вдалися інші «фахівці», аби роз’яснити зміст картин, — професійна безпомічність, нова кон’юнктура» [2]. Попри актуальність питання щодо виявлення ролі арт-бізнесу в сучасному творчому кліматі держави, журнал на своїх сторінках майже не висвітлює цю проблему, — окрім вар- тісної й ґрунтовної статті О. Федорука «Від арт-бізнесу — до національного мистецтва». Загалом, матеріали, що висвітлюють сучасний поступ мистецтва, характеризуються науковістю критичного аналізу й дають уявлення про розуміння мистецтва даного періо- ду як багатоскладового явища, що характеризувався інтенсивними пошуками сучасних форм творчого осмислення дійсності. В контексті дослідження суджень художньої критики щодо розвитку вітчизняного мис- тецтва на увагу заслуговує незалежний журнал для молоді «Нова генерація» (видавав- ся протягом 1991–1992 рр.) під редакцією К. Кононенко. Часопис тяжів до об’єктивного, неупередженого і багатостороннього висвітлення подій політики, економіки, історії та культури (саме з таких розділів складалося видання), що сприяло б пожвавленню процесу культурного відродження. Також журнал обіцяв друкувати кращі твори поетів-футурис- тів та художників-авангардистів. Власне, звернення до авангарду як підвалини для твор- чих новацій вітчизняних художників було характерною рисою культури того часу. Мит- ці, переосмислюючи надбання вітчизняних авангардистів, трансформовували їх у своїх творчих пошуках, долучаючись до сучасних спрямувань у світовому мистецтві. З-поміж усіх номерів цього журналу найбільш вагоме значення в світлі зазначеної статтею теми є спецвипуск «Нової генерації» за 1992 р. У ньому, на противагу пошире- ній практиці попередніх номерів, що репрезентували сучасне українське мистецтво пере- важно у вигляді репродукцій картин художників (серед яких були А. Криволап, М. Гей- ко, О. Животков, С. Животков, П. Бевза тощо) з короткими біографічними даними, іноді доповненими особистими поглядами мистців на творчість, були опубліковані критичні та оглядові матеріали, що подавали картину змін мистецьких шукань кінця 1980-х — почат- ку 1990-х і наявні здобутки (статті О. Авраменко «Після соцреалізму» та Г. Скляренко «Міф про Україну», інтерв’ю П. Бевзи із Т. Сіліваши). Публікації «Нової генерації» відображали значний, хоч і не повний спектр творчих манер та форм висловів українського мистецтва початку 1990-х р. Так, серед різноманіт- них художніх ініціатив було висвітлено творчість В. Покиданця, В. Кабаченка, О. Марки- тана, що працювали у руслі фігуративного живопису — мистців, роботам яких, у відпо- відності з мистецтвом постмодернізму, притаманне міфотворення, смислова багатознач- 192 ність, алегоричність образів. Значну увагу з боку журналу було приділено творчості художників кола «Живописного заповідника», які займалися проблемами т. зв. чистого живопису, були виразниками живописно-пластичних тенденцій; згодом багато хто з них працював в царині абстрактного живопису. Менше висвітлювались артефакти постмо- дерністського мистецтва, до сприйняття і розуміння яких ще треба було призвичаїти- ся. Наприклад, виставка «Штиль» (1992), яка засвідчила процес занепаду трансавангар- ду і перехід мистців до роботи з об’єктами та інсталяціями, побіжно згадується у стат- ті О. Петрової і сприймається, за великим рахунком, в якості відсутності наполегливої творчої роботи у авторів, чиї твори були представлені на виставці. Визначаючи відношення оглядачів художнього життя до новітніх явищ українського сучасного мистецтва, зокрема інсталяції, зупинимося на статті Г. Скляренко «Міф про Україну», де автор схвально сприймає доробок О. Бабака та О. Бородая, визначаючи осо- бливості їх робіт: «Використовуючи прийоми поп-арту, відомого принципу «обже труве» — речей знайдених, інсталяції художників суттєво відрізняються від того, що робить- ся в цьому плані на Заході […] В їхніх роботах немає іронії та гротесковості, пафосу запе- речення, чисто інтелектуальної гри, якими проникнуте ставлення західних майстрів до предмету, речі […] Вони не заперечують, а наголошують […] високий етичний та естетич- ний зміст архаїчної культури. Ту символічність патріархального побуту, що відбивав […] гармонійний устрій Всесвіту» [3]. Наведена цитата підтверджувала вміння вітчизняних художників творчо працювати з новітніми формами вислову, поєднуючи їх з національ- ними традиціями, з давнім мистецтвом Трипілля, загалом давньослов’янського культур- ного пласту. Орієнтуючись здебільшого на матеріали спецвипусків, можна зазначити, що журнал подавав відповідну часові картину мистецького життя, якому було притаманне співісну- вання естетики модернізму та різноманітних проявів постмодернізму. Акцентувалася увага на розвитку та становленні найвиразніших форм нового мистецтва, зокрема твор- чості художників, згуртованих довкола Т. Сільваші, мистців «Паризької комуни», мист- ців, що розробляли тематику культурної ідентичності тощо. Оглядові статті з означеної теми мали аналітичну складову (О. Петрова, «Дорога до храму»; О. Авраменко, «Після соцреалізму»). Мистецьке життя України в цей час висвітлювалося у часописі з питань культу- ри «Синтези» (вийшов єдиний номер у 1994 р.), співредакторами якого стали П. Бевза та В. Горбатенко. В журналі друкували матеріали О. Авраменко. Г. Скляренко, Н. Асєєва. Основну увагу редакція журналу приділяла мистецьким пошукам українських чи закор- донних представників сучасного мистецтва, що й визначив домінуючий жанр публіка- цій, а саме творчий портрет. Так, на шпальтах публікували статті про творчість А. Кри- волапа, М. Кривенка. П. Бевзи, В. Цюпка, П. Лебединця, графіків П. Макова та О. Сухо- літа, цілком слушно відзначаючи їх високий мистецький хист. Приділялася увага робо- там австрійської художниці Акелей Зел, яка працювала з непоширеною в той час в Україні інсталяцією та виставкою боді-арту «Розмальовані тіла». Все це свідчить про відкритість журналу до нових практик та намагання їх осмислити. Зауважимо, що при цьому аналі- зі значення певної творчої ініціативи в загальному контексті розвитку вітчизняного мис- тецтва оминалось художніми критиками, що негативно впливало на рівень публікацій. Варто згадати досить вдалий задум редакції журналу — створення циклу публікацій, що виявляли б наявну ситуацію образотворчого мистецтва України, її архетипи. Через дуже нетривалий час існування цього журналу про цикл говорити не варто, однак пер- ша спроба, що за своїм характером нагадувала т. зв. «круглий стіл», де арт-критики та мистецтвознавці (О. Титаренко. С. Іваненко, Г. Скляренко) вдалися до аналізу творчості П. Бевзи та потреб українського мистецтва зазначеного рубежу, була вдалим прикладом жвавих дискусій. 193 До періодичних видань, що одними з перших розміщували публікації, зорієнтовані на проблематику сучасного художнього процесу та тенденцій його розвитку, належав теоре- тичний часопис з питань нового візуального мистецтва «Terra Inсognita» (виходив про- тягом 1994–2001 рр.), редактором якого був художник і мистецтвознавець Г. Вишеслав- ський. Провідне завдання видання редакція журналу окреслила в якості «ведення хроні- ки та осмислення найактуальніших подій у художньому житті України та сприяння роз- виткові мережі культурних закладів у царині сучасного мистецтва» [4], і протягом всіх номерів намагалась його реалізовувати. Серед авторів часопису були як вітчизняні спе- ціалісти (Г. Вишеславський, О. Сидор-Гібелинда, О. Соловйов, Л. Савицька, К. Стукалова тощо), так і зарубіжні теоретики, художники та куратори. Їх публікації знайомили з тен- денціями сучасного мистецтва України, Франції, Польщі, Росії, його окремими представ- никами, та відображали розмаїтість міркувань стосовно векторів розвитку й актуальних проблем мистецького життя цих країн. Структура журналу відповідала його загальній меті й передбачала дві сталі частини. Перша («in abstracto») — теоретична, присвячувалася провідній темі номера, яка, певним чином, була суголосна проявам та явищам сучасного мистецького процесу, проблемам його розвитку, пов’язувалась з актуальними напрямками мистецтва. Так, наприклад, пер- ший випуск розкривав значення і проблеми музею нового мистецтва як системи продуку- вання вартостей культури і популяризаторів нових стратегій в сучасному мистецтві. Тема цього номеру конкретизувалась і поглиблювалась також і у наступному номері, що носив назву «Теорія і практика виставкової справи», де вона сприймалась важливою, рухомою у своїх формах ланкою на шляху від творчої майстерні художника до музею. В рамках цієї теми досліджувався стан і тенденції розвитку виставкової діяльності в художньому про- цесі, різні форми виставок та їх призначення. Тексти номеру торкались донині актуаль- ної теми кураторської діяльності, практика якої на теренах України почала розвиватися і поширюватися в перші роки її незалежності, — зокрема, завдяки діяльності ЦСМ Соро- са. В цьому аспекті цікавим є інтерв’ю Г. Вишеславського з мистецтвознавцем В. Мізіано (протягом 1992–1997 рр. останній був директором центру Сучасного Мистецтва у Москві і систематично займався кураторською діяльністю), де обговорювалася роль курато- ра у створенні виставки та розглядалися особливості роботи куратора-медіатора, який у створені проекту керується ідеєю діалогу між художниками та куратором (такий тип кураторської діяльності обстоював респондент). Поданий огляд показує, що редакція видання намагалася структурувати матеріали таким чином, щоб кожен номер був логічним продовженням теми попереднього випуску, що забезпечувало комплексний підхід при дослідженні перебігу подій сучасного мисте- цтва і створювало його більш-менш цілісну картину. Досягненню такої цілісності сприяли й публікації першого розділу часопису, що являв собою як теоретичне осмислення специфіки та тенденцій розвитку нового мистецтва у світі (тут варто виокремити статті Філіпа Піге, Ноеля Шабера «Общественный заказ»), так і аналіз сучасного українського арт-процесу (наприклад, чудова стаття К. Стукалової «Український музей сучасного мистецтва?», де подані міркування щодо перспективи ство- рення такого музею та про ті складові, що були необхідними умовами для його створен- ня), а також особисті роздуми художників та мистецтвознавців стосовно певних актуаль- них питань тощо. Перелічені матеріали мали вагоме значення для розуміння перспектив та стратегій поступу сучасного мистецтва. Однак теоретичних чи проблемних публікацій з поля вітчизняного художнього життя було небагато, і в цьому сенсі цей розділ часопису не міг вважатись вичерпним джерелом стосовно цілісного спектру нагальних проблем того- часного візуального мистецтва України, яке потребувало детального вивчення. Не менш важливою була друга частина цього часопису (in concreto), де подавалася хроніка українських та світових виставок і фестивалів, пов’язаних із сучасним мисте- 194 цтвом. Більш детально зупинимось на подіях київської арт-сцени та на їх оцінці київ- ською художньою критикою, що дає можливість дослідити вектори розвитку мистецтва столиці й визначити ставлення до нього оглядачів художнього життя, так само, як і до якості окремих творів. Зазначимо, що серед усього розмаїття мистецьких заходів часо- пис надавав перевагу «явищам найбільш яскравим та симптоматичним» [5] у сучасно- му художньому просторі держави. Такими були акції та проекти, що засвідчували процес т. зв. «розкартинення» — вихід у простір, роботу з ним і перехід від картини до об’єкту, а також твори, цікаві своєю текстовою частиною (якою тогочасні проекти часто супрово- джувались), та її рольовим навантаженням (інсталяція В. Цаголова «Світ без ідей», акція «Карла Маркса — Пер Лашез», інсталяція «3/3» Г. Вишеславського, Г. Сидоренко, С. Яку- ніна). До кола явищ, що виправдовували вищезазначені епітети, цілком слушно була залу- чена акція «Києво-Могилянська Академія», інсталяція «Три слони» В. Раєвського й інші практики, що стосувалися акціонізму, розробляли концепцію т. зв. «суб`єктивного дослі- дження простору», «археологізму» з його багатозначним трактуванням. Слід відзначити прагнення редакції часопису подавати в якості коментарів до однієї й тієї ж події судження декількох оглядачів художнього життя, що свідчить про спрямова- ність редакції видання до полеміки і дозволяє скласти уявлення про наявні в арт-середо- вищі настрої та погляди щодо внутрішньої ситуації та поступу сучасних українських мис- тецьких сил. Так, свої міркування стосовно акції «Києво-Могилянська Академія» вислов- лювали В. Сахарук та К. Стукалова; слабкі й сильні сторони виставки «Далеке — близьке» осмислювали О. Соловйов та О. Сидор-Гібелинда. Журнал не оминав увагою події, що репрезентували сучасне українське мистецтво на між- народній арені: фестиваль «Дні Києва в Тулузі», виставка «Степи Європи». Остання, за оцін- кою польського оглядача М. Уйми, засвідчила європейський рівень експонованих творів. Висвітлюючи акції київського арт-простору 1990-х, які свідчили про позитивні зрушен- ня в ньому, часопис визначав і його недоліки. В цьому аспекті заслуговує на увагу оцін- ка творчого клімату виставкового життя Києва 1993 — першої половини 1994 рр., подана у вступі до розділу хроніки часопису. Його автор слушно зазначає: «[…] надто багато виста- вок є симптомами одного захворювання: стагнації та закостеніння сучасного художнього процесу в Україні […] Очевидно, що власне творчість вже нічого не означає для художника, сам момент креативного чи оригінального відступає на другий план. На першому ж пла- ні виступає ім’я, статус та політичні здібності […] Політичні здібності необхідні для того, щоб просто потрапити на потрібну виставку. Мистецтво і в цьому питанні не має права голосу, бо вирішує його не незалежний куратор, а конкуруючі угруповання» [6]. Зауважимо, що фінансування розвитку сучасного мистецтва з боку державних інсти- туцій було недостатнім і заслабким. Творчі ініціативи трималися на ентузіазмі авторів, який протягом певного, загалом нетривалого часу підтримувався приватними галерея- ми. Цим, а також чинниками, наведеними у цитаті, частково пояснюється окреслена тен- денція недостатньої кількості нових мистецьких пропозицій, а точніше, їх непомітність. Підводячи підсумки, варто зазначити, що опрацьовані публікації художньої критики Києва початку 1990-х розкривають період динамічних змін у сфері візуального мисте- цтва, котре, акумулюючи досвід попередніх років, окреслювало нові контури свого бут- тя та розширювало межі своєї діяльності, породжуючи співіснування різноманітних тен- денцій і арт-практик. Осмислення цих процесів з боку художньої критики було неповним; був наявним брак аналізу теоретичних проблем сучасного етапу буття візуальних фено- менів (хоча такі спроби мали місце: І. Сизоненко з Дніпродзержинська у 1992 р. зробила першу спробу аналізу мистецтва української інсталяції); впадала в очі відсутність роз- криття всієї багатогранності явищ візуального мистецтва тощо. Такий стан речей вида- ється закономірним з огляду на те, що картину мистецького життя початку 1990-х у Києві представляло лише три спеціалізованих мистецьких видання, яких, звичайно, для столи- ці, наповненої різноманітними арт-подіями, було замало. Кожне з видань мало власні орі- єнтири: журнал «Образотворче мистецтво» здебільшого висвітлював лінію національної самоідентичності; часопис «Синтези» зосередив увагу на творчості художників, для яких були характерними живописно-пластичні пошуки та абстракціонізм; видання «Terra Inсognita» висвітлювало події актуального візуального мистецтва. Доповнюючи один одного, ці часописи визначали ключові постаті сучасного мистецтва і подавали більш- менш цілісну панораму художнього життя України зазначеного періоду, яке, «Розбудовую- чи своє місце у великому домі світової культури, […] починає вдивлятися в себе, замислю- ватись над своїм власним «лица не общим выражением». Шукати в собі ті плідні імпуль- си, які можуть прислужитися сьогодні і в майбутньому. Вона знову починає відчувати себе часткою цілого, що живе спільним життям з усім людством і може збагатити його своїм досвідом» [7]. Література 1. Живописна пластика. Передмова // Нова генерація. — 1993. — № 1–3. — С. 1. 2. Баранець Т. Образотворче мистецтво // Поглядом у будущину. — 1992. —№ 1. — С. 5. 3. Скляренко Г. Міф про Україну // Нова генерація. — 1992. — Спец. вип. — С. 25. 4. Перший на Україні журнал сучасного візуального мистецтва «Terra incognita» // Terra incognita. 1994 — № 1. — С. 112 5. Вступ до розділу «In concreto»// Terra incognita. — 1995. — № 3–4. — С. 31 6. Там само. 7. Скляренко Г. Провінція школа печалі // Синтези. — 1994. — № 1. — С. 58. Анотація. Стаття присвячена розгляду художньої критики Києва початку 1990-х, висвітленню та аналізу суджень оглядачів художнього життя відносно поступу та стану сучасного українського мистецтва. Також в ній простежується ступінь висвітлення художньою критикою актуальних проблем художнього процесу окресленого проміжку часу, їх те- оретичне осмислення. Ключові слова: художня критика, журнальна періодика. Аннотация. Статья посвящена рассмотрению художественной критики Киева начала 1990-х годов, освещению и анализу суждений обозревателей художественной жизни относительно развития и состояния современного украинс- кого искусства. Также в ней прослеживается степень освещения художественной критикой актуальных проблем худо- жественного процесса указанного времени, их теоретическое осмысление. Ключевые слова: художественная критика, журнальная периодика. Summary. The article is devoted to the art criticism of Kiev beginning of the 1990s, coverage and analysis of reviewers judgments regarding the development of the artistic life and the state of contemporary Ukrainian art. Also, it can be traced degree lighting art criticism urgent problems of the artistic process outlined time, their theoretical understanding. Keywords: art critic, magazine periodicals.