І не позбутися цього гіркого враження, навіть якщо тебе пригощають відмінним шампанським або… варенням. (Втаємничений, сподіваюсь, одразу «прочитає алюзію» і пригадає кращий, на мій погляд, проект ЦСМ Сороса «Погляди з варенням» у липні 1996 року). Звичайно, з одного боку, соросівська галерея — це «вікно в Європу», мало не єдине на сьогоднішній день (бо інші краще порівняти із кватирками, які періодично прочиняються). Із другого боку — що за вітер вдирається в це вікно? Статус елітарності, який надається тут зразкам cоntemporary art, багато в чому декларативний, його важко відділити від рясних парів снобізму та зарозумілості, котрі окутують кожну акцію. Винятковість його часом сумнівна. У такому випадку кажуть: десь уже бачили це, дежа вю…
Нова експозиція «День із життя» від попередніх відрізняється передусім активнішим залученням «іноземних кадрів» — і (вперше!) в поєднанні їх з «аборигенами». Хоча, за законами фізики, олія з водою не змішуються; одне другим відштовхується. Та хіба це важливо, коли така шикарна компанія зібралася — так і проситься на глянсовий розворот в «Looks International». Тут соціальний статус персонажів — не важливо, відвідувачів або учасників — більш значущий, аніж якість «культурпродукту», що виставляється. «Блазнівський хоровод» з’їсть усе, тільки давай; трохи гірше, трохи краще, та зате згідно з регаліями: генерал-аншеф Йозеф Бойс, підполковник Михайлов, майор Кулик і безліч молодших сержантів київського призову. На урочистий марш, шикуйся!
Як ви здогадалися, «класикам» доручено відповідальне завдання: щосили підтримувати малокровних «сучасників», які шкультигають та похитуються. Або ж — один одного: не без лукавої переклички — Бойс і Кулик. Бойс, маестро західного концептуалізму 60—80-х років (між іншим, коли він був льотчиком вермахту, то впав на кримські поля, де його виходили татари, що дало можливість «Дню із життя» здобути підзаголовок «Кримський проект, частина 1», а його учасникам у вересні вояжувати до Ялти і Бахчисарая). Його перфоманс називається «Я люблю Америку, й Америка любить мене» (1974): місяць життя автора з койотом у клітці. У Кулика — те ж саме, тільки замість «люблю», «любить» — «кусаю», «кусає», загалом «собаче життя»! (І жодним чином не спростовує його продубльований у Києві феєричний гентський перфоманс, про який, проте, Кулик устиг нам розповісти ще два місяці тому).
«Молода гвардія» має вигляд тіні самої себе: молоді леви вітчизняного трансавангарду линяють у нас на очах. «Плавали, знаємо, — резюмував приятель-журналіст, ідучи прохолодними соросівськими залами. — Ось це — Амстердам 1972 рік, це — Париж, 1980-й…» На жаль, не маючи такої практики, ризикну запропонувати вам іншу шкалу аналогій. Безіменні аудіооб’єкти Юрія Сенченка (шість сусальних коробочок з-під чогось їстівного і заморського із зображеними на них дівчаток з кішечками, квіточками, «бетховенами» тощо — і така ж кількість навушників, у яких безперервно гримлять бравурні марші) личили б скоріше «епосі Бланк-Арту» (1995—1996 рр.), як і 20-хвилинне відео Кирила Проценка, що перегукується з роботами Колодія/Ходзінського, Єршихіна/Машницького, з їхнім «вічно тривалим» рухом машин і поїздів. Малопомітна «Могила Тамагочі» Гнилицького кореспондує скоріше до інфантилізму тих самих «Поглядів із варенням», на яких наш герой показав більш «жорсткий» експонат. Що вдієш, якщо «зона шоку», котра ще недавно збігалася з полем сексопатологій (і це було поживним середовищем для живопису Гнилицького), сьогодні надійно обезболена, продезінфікована і не шокує навіть немовлят. Тож до немовлят і повернімося. Блідіше, ніж звичайно, представлений був Сергій Братков: марно «вибивають (у нас) сльозу» його «Діти» (ймовірно, дитбудинківські) — для них малосприятливий контекст декількох суміжних залів, із блиском і гуркотом моніторів. Навпаки, незвично яскравий маститий Михайлов у серії із п’яти кольорових фотографій «Відкинутий». Але і його пріоритет соціальних перверзій загалом упізнаваний, хоча цього разу позбавлений їдкої михайловської концептуальності. Василь Цаголов працює для 2-ї частини проекту («теленовини» і «телеміст київських художників із лідером кримських татар»), про його плани я дізнався з його ж вуст. Намагається «зачепити за живе» (але не зачіпає, не здригаєшся!), наслідуючи савадовську традицію блюзнірствувати, Ілля Чичкан. Відеоролик «Меса — The Mass» побудований на мигтінні Христових ликів, переважно з арсеналу класичного мистецтва (Дюрер, Рені) — добрячий тренаж для мистецтвознавця! Його перфоматичне дійство, показ мод у передбанничку ЦСМ Сороса, — слабка тінь його ж власної акції 1995 року в галереї «РА». О, там була романтика: темрява підвалу, десятки горлянок, які жадали джин-тоніка, розпатлані дівчата, густий дим з ароматом марихуани. Сьогодні ж мистецтво міцно набуло статусу світської тусовки. Богема одягається у Вороніна. Розпатланих дівчат змінили манекенниці та EL Кравчук.
Отже, дежа вю, вже бачене (що, власне, поетикою постмодерну не надто й засуджується). Що ж далі нам чекати в цьому (культурному) грішному житті? Майбутнє цілком передбачуване. Чичкан поїде на черговий фестиваль в яке-небудь Монте-Кассіно (і не скажу, що це буде найгірша кандидатура від України). Гнилицький сподобиться ще на один інсталяційний доробок. (А от картин його ми не бачили давно). Цаголов продовжить свій шлях стежкою «твердого TV». Кулик знову трохи погавкає тепер де-небудь в Австралії і навіть зробить вигляд, що має намір когось укусити. Бойс уже нічого не робить. «Брати»-харків’яни не відречуться від своєї «соціалки» і в ній же досягнуть успіху. Дежа вю, дежа вю. Дасть Бог, і поповнення надійде. Це сьогодні «в бій ідуть самі старики». Завтра «бойове хрещення» приймуть, скажімо, бійці «Комбінату Революції». Однак не хвилюйтеся, революції не станеться. У мистецтві, зрозуміло.
