Седнівські пленери — двомісячні творчі резиденції, що їх організовувала Спілка художників УРСР у Будинку творчості і відпочинку Художнього фонду Української РСР «Седнів» (містечко Седнів на річці Снов на Чернігівщині).

У сучасній українській художній критиці під седнівськими пленерами зазвичай мають на увазі пленери 1988, 1989 і 1991 років, які проходили під керівництвом тодішнього голови молодіжної секції Спілки художників Тіберія Сільваші та мистецтвознавця Олександра Соловйова. Саме ці пленери сприяли формуванню спільноти художників і визначили вектори розвитку українського мистецтва періоду розпаду СРСР.

Седнівські пленери постали в загальному пленерному русі, який існував у СРСР. У Росії так само діяли Будинки творчості, як-от «Сенеж» у Московській області, заснований ще 1945 року на березі озера Сенеж, «Старая Ладога» біля Ленінграда (нині — Санкт-Петербург), організований того самого року.

Найактивніше пленерний рух у СРСР розгорнувся в добу хрущовської «відлиги» — наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років, коли в живописі почали проявлятися романтичні тенденції^[1]. У цей час в УРСР виникло кілька будинків творчості — Всесоюзний будинок творчості ім. Коровіна в смт Гурзуф у Криму, творчі бази в Очакові і Жденієві (Закарпаття), будинок творчості й відпочинку Художнього фонду Української РСР «Седнів» у Чернігівській області^[2] та інші. У Седневі перший пленер відбувся навесні 1964 року^[3].

Михайло Вайнштейн (1940—1981). Седнів. 1975. Аналогова фотографія. Надано Валерієм Сахаруком.

Завсідниками седнівської творчої бази у 1960-х — 1980-х роках були художники Тетяна Яблонська, Віктор Шаталін, Микола Глущенко, Михайло Дерегус, Віра Баринова-Кулеба^[4]. Багато з них викладали в Київському державному художньому інституті, а дехто навіть навчав митців так званої «нової хвилі», що дозволяє встановити спадкоємність української традиції пленерного живопису. Тетяна Яблонська пізніше згадувала: «Для мене Седнів — незамінне місце справжнього людського спілкування… […] Для мене Седнів і досі невичерпний»^[5].

Тетяна Яблонська. Юність. 1969. Полотно, олія. Роботу створено у Седневі.

У лютому 1987 року молодіжну секцію Спілки художників УРСР очолив Тіберій Сільваші. Того ж таки року на Закарпатті в гірському пансіонаті відбувся плановий пленер, який організувало Закарпатське відділення Спілки художників УРСР і куди Тіберій Сільваші спробував уписати свою групу художників. Із київських митців, яких запросив Сільваші, в цьому пленері брали участь Гліб Вишеславський, Анна Сидоренко, Сергій Панич, Костянтин Ляшев^[6].

Надалі пленери в Седневі організовували керівник молодіжної секції Спілки художників Тіберій Сільваші і мистецтвознавець Олександр Соловйов. Відбирати учасників на пленер 1988 року тодішні керівники (куратори)^[7] почали на плановій молодіжній виставці, яка проходила в республіканському Будинку художника. Організатори створили базу молодих художників із цікавою, на їхній погляд, художньою мовою і персонально запросили їх до участі в резиденції.

Куратор пленерів Тіберій Сільваші згадує: «Ми з Олександром Соловйовим створили своєрідну базу даних молодих талановитих художників. Приблизно на другий-третій день виставкому стало зрозуміло, що цих людей треба зібрати разом»^[8].

Олександр Сухоліт. Метаморфози. 1988. Гіпс, сангіна. Роботу створено під час пленеру в Седневі. Зображення надано Олександром Соловйовим.

Павло Маков. Сімферопольський пейзаж. Папір, офорт. 1988. Роботу створено під час пленеру в Седневі. Зображення надано Олександром Соловйовим.

Молодим художникам виділили кімнати-майстерні в Седнівському будинку відпочинку й організували для них освітню програму, у рамках якої запрошені фахівці прочитали кілька лекцій. Зокрема, голова Спілки художників Андрій Чебикін розповів про свою поїздку до Нью-Йорка з демонстрацією світлин з останніх виставок актуального американського мистецтва, лекцію про кераміку й гобелени львівських і талліннських художників прочитав художник Олександр Міловзоров, а лекторка з Таллінна (Естонія) Сирьє Хельмі^[9] виголосила доповідь про постмодернізм у контексті сучасного мистецтва Литви^[10].

Пленер 1988 року відвідувала група студентів-мистецтвознавців під керівництвом професорки Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури) Ірини Михайлівни Блюміної^[11]. Як згадує Тіберій Сільваші, «я вважав, що це дуже важлива річ, що мистецтвознавці й митці мають брати участь разом, тому і на першому, і на другому, і на третьому заїзді мистецтвознавці були присутні»^[12].

На пленері 1988 року мистецтвознавиця Ірина Панич, дружина художника Сергія Панича, проводила опитування серед учасників пленеру. Вона запропонувала респондентам назвати улюблений період в історії мистецтва, найперспективніші шляхи розвитку сучасного мистецтва або «визначити джерело своєї творчості». Художники Олександр Ройтбурд і Павло Маков у своїх анкетах указали бароко як близький для них період в історії мистецтва, але більшість учасників пленеру в цій графі вписали «сучасне мистецтво». Серед улюблених митців часто фігурували Моранді, Рембрандт, Джотто. Питання для анкет Ірина Панич сформулювала разом із керівником групи Тіберієм Сільваші^[13].

Анкета художника Сергія Панича. Надано Іриною Панич.

Анкета художника Павла Макова. Надано Іриною Панич.

Анкета художника Тіберія Сільваші. Надано Іриною Панич.

Анкета художника Олександра Ройтбурда. Надано Іриною Панич.

Анкета художника Гліба Вишеславського. Надано Іриною Панич.

Про пленер 1988 року мистецтвознавці написали кілька текстів: Олеся Авраменко написала статтю для журналу «Ранок»^[14], Ірина Панич (Комарова) — для «Образотворчого мистецтва»^[15], пізніше вийшла критична стаття Ольги Петрової в «Зеркале недели»^[16].

Як стверджує Тіберій Сільваші, головною метою пленеру, зокрема 1988 року, було сформувати середовище нового покоління художників, адже на пленерах у колективі з’являється можливість обговорити й отримати об’єктивнішу критичну оцінку власної роботи. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років українське художнє середовище переживало кризу самототожності й особливо потребувало об’єднання та підтримки не тільки задля протистояння радянській системі і відходу від консервативної радянської академічної живописної школи, а й для вироблення нового незалежного сучасного українського мистецтва. Седнівський пленер 1988 року став однією з перших помітних спроб сформувати нове коло митців.

Після першого пленеру в Республіканському Будинку художника в Києві пройшла позапланова звітна виставка «Седнів 88». У її завершальний день відбулося обговорення виставки, яке набрало гострої дискусійної форми. У серпневому номері газети «Культура і життя» з’явилося повідомлення про намір опублікувати в наступних числах газети думки про представлені живописні роботи всіх, хто побував на виставці «Седнів 88»: і експертів, і відвідувачів-шанувальників мистецтва^[17].

Гліб Вишеславський. Колізей. 1988. Полотно, олія. Роботу створено під час пленеру в Седневі. Вид експозиції виставки «Седнів 88» у виставковій залі Спілки художників УРСР. Зображення надано Валерієм Сахаруком.

Сергій Панич. Поранений птах. 1988. Полотно, олія. Роботу створено під час пленеру в Седневі. Вид експозиції виставки «Седнів 88» у виставковій залі Спілки художників УРСР. Зображення надано Валерієм Сахаруком.

У наступних випусках газети з’явилася стаття Олександра Соловйова «Простір — толерантності». Автор її наголошував, що на пленерах було розроблено нову методологічну ідею — ідею плюралізму, яка тоді була у всіх на вустах^[18]. Далі було опубліковано статті Олексія Журавля «Простір толерантності чи монополія модернізму?» та Василя Афанасьєва «Пошуки індивідуальності». Журавель у своїй статті іронічно використовував терміни з тексту Соловйова, взявши їх у лапки, як-от «нова метафоричність», «ідея плюралізму», «інтелектуальна гра». У Журавля є й такі рядки: «…дивуєшся безкрилості і занепаду українського образотворчого мистецтва до етапної виставки “Седнів 88”»^[19].

У 1989 році в седнівському пленері брали участь майбутні учасники сквоту «Паризька комуна» Валерія Трубіна, Олег Голосій, Олександр Гнилицький^[20]. Того року звітна виставка проходила в Музеї українського образотворчого мистецтва.

Валерія Трубіна. Тигри, що пожирають праведників. Диптих. 1989. Полотно, олія. Роботу створено під час «Седнівського пленеру» 1989 року.

Наступні седнівські пленери 1989 і 1991 років вже не зазнали шаленого опору з боку громадськості та мистецтвознавців старшого покоління.

Олександр Гнилицький та Олександр Соловйов під час пленеру в Седневі 1989 року. Аналогова фотографія. Надано Олександром Соловйовим.

Як зазначає Олександр Соловйов, «результатом першого пленеру стала імпровізована виставка в залах Спілки художників, сприйнята арт-офіціозом як диверсія, що підриває академічні підвалини, а результатом другого — вже статусна експозиція в залах Державного музею українського образотворчого мистецтва (нині — Національний художній музей України)»^[21].

У 1990 році у Спілки художників не було ресурсів для організації молодіжного пленеру, тому кошти на пленер 1991 року збирали за допомогою спонсорів. У 1991 році до участі дозволили запросити студентів–п’ятикурсників. Того року в Седнів потрапили Василь Цаголов, Петро Бевза, Олександр і Сергій Животкови, Едуард Бєльський, Дмитро Дульфан, Анатолій Криволап, Сергій Звягінцев та інші^[22]. Звітну виставку 1991 року не проводили, може, тому що «в цей період атмосфера була зовсім інша, таке відчуття, що сам формат вичерпав себе»^[23].

Запрошення на звітну виставку «СНОВ». Надано Глібом Вишеславським

У середині 1990-х також у Седневі проходили пленери «Снов». Організовував їх Дмитро Фіщенко — художник, староста другого і третього заїзду до Седнева^[24]. Однак у цих пленерах, на відміну від 1988 і 1989 років, уже не було серйозної освітньої програми. У них брали участь Олександр і Сергій Животкови, Микола Кривенко, Павло Керестей, Олександр Сухоліт та інші^[25].

Запрошення на звітну виставку «СНОВ». Надано Глібом Вишеславським.

На седнівських пленерах уперше змінився концепт співпраці художників. Якщо раніше пленери передбачали етюди на природі, то седнівські пленери мали ознаки сучасної арт-резиденції: освітня програма, свобода творчої реалізації, звітна виставка і, що важливо, художники були забезпечені майстернями, місцем проживання, матеріалами тощо. Седнівські пленери створили унікальний прецедент і позначили збій у системі радянського художнього апарату, адже вивели неофіційне мистецтво на офіційний рівень, використовуючи при цьому державні ресурси — кошти Спілки художників.

Перебування багатьох представників обдарованої молоді в одному місці буквально допомогло налагодити зв’язки, дало поштовх новому етапу в українському мистецтві та сприяло створенню художніх об’єднань. Як зазначає куратор пленерів Тіберій Сільваші, «залишався крок до остаточного оформлення двох груп — «Живописного заповідника» і “Паризької комуни”»^[26].

Примітки:

^[1] Див.: Березницька, Людмила. Вступ, або Кілька слів про логіку та структуру альбому // Березницька, Людмила. Від червоного до жовто-блакитного / Людмила Березницька. — К.: Oranta, 2004. — С. 18.

^[2] Див.: Чурсин, Александр. Дом творчества «Седнев» и украинский пленэр 1960–1970-х годов / Александр Викторович Чурсин // Современная наука: тенденции развития. Материалы V Междунар. науч.-практ. конф. 23 июля 2013 г. — Краснодар: Научно-издательский центр «Априори», 2013. — С. 26.

^[3] За підтримки Спілки художників УРСР, створеної в середині 1930-х років невдовзі після виникнення Спілки радянських письменників України (1934).

^[4] Див.: Чурсин, Александр. Дом творчества «Седнев» и украинский пленэр 1960–1970-х годов / Александр Викторович Чурсин // Современная наука: тенденции развития. Материалы V Междунар. науч.-практ. конф. 23 июля 2013 г. — Краснодар: Научно-издательский центр «Априори», 2013. — С. 27–29.

^[5] Цит. за: Роготченко О. Седнівський Будинок творчості // Образотворче мистецтво. — 1984. — № 4. — С. 12.

^[6] Див.: Ляшев, Костянтин. Спогади про VIII Республіканський пленер молодих художників у Закарпатті (Жданієве, 1987) / Костянтин Ляшев // Галерея. — 2009. — № 1. — С. 64–65.

^[7] Слово «куратор» тоді мало інші конотації і не вживалося у вітчизняному контексті стосовно художньої практики.

^[8] Цит. за: Малих, Ксенія. Художник, що виростив покоління: Тіберій Сільваші / Ксенія Малих // Дніпро. — 2011. – №9. – С. 154.

^[9] Див.: Балашова, Ольга. Тиберий Сильваши: «Барочный миф, миф соцреализма и работы молодых художников объединила нарративная функция картины» [Електронний ресурс] / Ольга Балашова // Кorydor. — 2017. — Режим доступу до ресурсу: http://www.korydor.in.ua/ua/voices/tiberiy-silvashi-sednev.html

^[10] З інтерв’ю з Глібом Вишеславським.

^[11] Там само.

^[12] З інтерв’ю з Тіберієм Сільваші.

^[13] З інтерв’ю з Іриною Панич.

^[14] Див.: Авраменко, Олеся. «Седнів–88»: поки мистецтвознавці сперечаються… / Олеся Авраменко // Ранок. — 1988. — № 12. — Вкладення.

^[15] Див.: Комарова, Ірина. «Седнів–88»: творче обличчя / Ірина Комарова // Образотворче мистецтво. — 1988. — № 6.

^[16] Див.: Петрова, Ольга. Между Сциллой «безобразного» и Харибдой циничного / Ольга Петрова // Зеркало недели. — 1999. — № 45.

^[17] На громадське обговорення. Про виставку молодих художників // Культура і життя. — 1988. — № 31. — С. 1.

^[18] Див.: Соловйов, Олександр. Простір — толерантності / Олександр Соловйов // Культура і життя. — 1988. — № 33. — С. 5.

^[19] Журавель О. Простір толерантності чи монополія модернізму? / Олексій Журавель // Культура і життя. — 1988. — № 35.

^[20] Див.: Вышеславский, Глеб. Седнев — 1988, 1989 / Глеб Вышеславский // Галерея. — 2006. — № 3/4. — С. 17–19.

^[21] Соловьев, Александр. Point Zero. Новейшая история украинского искусства. Новая волна. Часть 1. 1987–1989 [Електронний ресурс] / Александр Соловьев, Алиса Ложкина // ТОП–10. — 2010. — Режим доступу до ресурсу: http://top10kiev.livejournal.com/279840.html

^[22] Див.: Витяг із протоколу засідання секретаріату правління Спілки художників України 1991 року.

^[23] З інтерв’ю з Тіберієм Сільваші.

^[24] Там само.

^[25] Із запрошення на звітну виставку «Снов» у Республіканському Будинку художника.

^[26]

Сільваші, Тіберій. Седнівське покоління / Т. Сільваші, А. Чебикін, О. Соловйов. // Aura. — 2008. — № 2. — С. 36–43.