Ілля Рейдерман (Рудін)
Рок-концерт в залах музею
(фрагменти)
Так захотілося мені назвати замітки про виставку «Совіарт» у стінах одеського музею західного та східного мистецтва, першої радянсько-амеріканської експозиції молодих художників. Спонсори – Центр сучасного мистецтва (Київ) і Глобал концептс. «Наші виставки можуть остит експериментальний і концептуальний характер», – пишуть організатори у передмові до каталогу, гортаючи який, бачиш імена і репродукції робіт, яких на виставці нема. <…>
Але й без того є на що подивитися. Проте майже нема робіт, біля яких хотілося б довго затриматися. Вони не розраховані на споглядання, народження емоцій. Вони діють на рівні майже фізіологічному. Вплив кольорів та сплутаних ліній, величезна площина, що падає на тебе… Вражають розміри багатьох робіт – такими могли б бути рекламні щити біля кінотеатрів, на які дивишся з вікна тролейбуса. Зображені постаті потворних гігантів по відношенню до людини диспропорціональні. Як, втім, і вся наша урбаністична цивілізація – її гігантські механізми і величезні будівлі придушують і принижують людину.
І ще одна риса притаманна багатьом з цих картин: вони голосно кричать. І раптом я здогадуюся: ми присутні на рок-концерті. Звідси й форсируваний звук (скрегіт і гуркіт, злива фарб і ліній, що ринули на нас) під волання і свист натовпу (див. «Книгу відгуків»). Звідки й величезні розміри полотен. Рок-культура – пожирач простору. Розіп’явши зображення на площині, розраховуючи на практично миттєве сприйняття, вона не мзнає меж часу. Точніше сказати,в ній час до початку і після кінця – а не нормальній час людського життя. (До речі, одна з робіт називається «Після загибелі»). Рок-культура , хай то буде в музиці, чи в поезії, чи в живопису – на межі голосових можливостей волає про кризу.
<…> Біблійному сюжету присвячена і одна з робіт нашого земляка Олександра Ройтбурда «Сп’яніння Ноя». Один із синів Ноя відвернувся , другий прикриває батькову наготу, третій-Хам-регоче. Дивлячись на ці потворні тіла, на це дике м’ясо, так і чуєш варварський регіт, який звучить у картині, у самій її стилістиці. І тут саме час повернутися до розмови про рок-естетику.
Так варварська енергія особливо активна в роботах наших художників. Американці, ті загалом, більш помірні й спокійніші. А наші ніби хочуть усіх «переавангардити».
<…> Виставка і справді розраховується з «романтизмом» – з прекраснодушною мрійливістю, утопізмом, надіями-замками, з поглядом, який зачаровано дивився в одну точку (у прекрасне майбутнє, невідому далеч). У представників живописної рок-культури погляд нещадний, позбавлений ілюзій. Багато їхніх робіт нагадують плакати, хоч і уникають їхньої смислової певності, визначеності. Все плакатне, різке, а смисл прихований. Та у метафори на рівні плаката, чесно кажучи, дуже обмежені можливості. І тому в кінцевому розрахунку доводиться «форсувати звук». Простуючи по виставці від картини до картини, я раз у раз відчував рок-музику – гуркітливу, скрегочучи, дратуючу, що б’є по голові. У цій музиці були і скрегіт катастрофи поїзда нашої цивілізації, і вигуки тих, хто сподівається врятуватися, стрибнувши на повному ході, кричущий біль. Важко цю рок-культуру беззастережно любити, важко нею захоплюватися, але не можна визнати, що ми її заслужили. Варвари уже прийшли, причому, не звідкілясь ззовні, – вони виросли серед нас на порожньому грунті між епохами. З переможним кличем ринули вони на бастіони великої культури. З кличем? А, можливо, з плачем? Стогоном? Завиванням? Можливо, і в них все те саме незнищене прагнення гармонії і перемоги над хаосом?
<…>Не можна не погортати цю чудову «Книгу відгуків». Ось записи, читаю їх майже підряд: «Мерзота!», «Мазанина!», «Я б усе спалив!», «Віддайте карбованця!». «Гидко!», «Не розумію, не приймаю!». «Всіх у божевільню!» і поодиноке «Люди, не розумію я вашої злостивості! У кожного свій спосіб самовираження». Галас, вигуки натовпу, очевидна наша неготовність до «публічного життя», неможливого без терпимості і демократії.
Щоправда, є й похвальні відгуки. Наприклад, студенти ОДХУ хвалять те, що й самі без великого напруження намалювали б. І цей дилетантизм, мабуть, ще більш прикрий, ніж лайка та огуда. Втім, що стосується огуди, – адже не можна не бачити, що художники часто умисне епатували глядачів, а зневага і лайка є, так би мовити, запланованою естетичною реакцією. Що ж, і рок-концерт частенько триває під свист і вигуки натовпу.
«Комсомольська іскра» 1989 рік
