Пінчевська Д. Дмитро Кавсан: Картина не повинна бути плакатом, до котрого повертаються згідно актуальності політичного запиту [Електронний ресурс] / Дана Пінчевська // Буквоїд. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2016/02/22/104305.html.

22.02.2016|10:43|Дана Пінчевська

Дмитро Кавсан: Картина не повинна бути плакатом, до котрого повертаються згідно актуальності політичного запиту

Розмова Дани Пінчевської з художником Дмитром Кавсаном про посттравматичний синдром.

Дана Пінчевська: Пане Дмитро, залишаючись митцем з когорти легендарної гілки українського трансавангарду, – Паризької Комуни, ви дотримуєтесь замкненого способу життя, але, я бачу, непогано почуваєтесь. Скажіть, як Ви відреагували на революційні події 2003 року? Вони не заважали Вам працювати?

Дмитро Кавсан: Ні, загалом не заважали. Я тоді багато подорожував, то приїздив в Україну, то від´їздив… Але мені було цікаво дивитись на те, як усі, кого ми звикли бачити по телевізору, раптово всі водночас вилізли на сцену. На цих людей покладались величезні надії, але, коли ці люди прийшли до влади, всі ці надії були відкинуті.

Д. П.: А коли рвонула Революція гідності 2013 року?

Д. Кавсан: Вона не рвонула. Події поступово і послідовно розвивались в керунку, дуже корисному для країни. Інша річ, що це означало для мене. В ніч побиття студентів я посварився з рідними і поїхав у центр міста – провітритись. Там тоді якіcь дівчатка роздавали чай з бутербродами, якісь листівки, але наметів там тоді ще не було. Я дійшов до Майдану і побачив, як згори Інститутською суне темна маса людей в чорному. Я відступив до Поштамту, піднявся Прорізною до Золотих Воріт, там спіймав таксі і поїхав додому. І ось дома я побачив це побоїще з тяганням дітей за волосся. Після цього почався Майдан.

Д. П.: Тобто Ви не втручались?

Д. Кавсан: А як я міг втрутитись? Я був в армії і знаю, що це – коли військові тихо сунуть лавами вперед з таким характерним звуком.

Д. П.: Як фарба з тюбика?

Д. К.: Ні, такою суцільною чіткою смугою – радше як вода, котру витісняють поршнем, від борта до борта. І щось відблискувало… Після цього дня у мене цілодобово працювало Еспресо-ТВ. Громадське-ТВ тоді просто поставило на стоп-камеру п´ять камер на Європейській площі. Потім, коли на Хрещатику з´явились намети і всім роздавали стрічки в якості пропусків, я там часто бував. Ми спускались вниз і фотографували те, що там відбувалося. В місто з´їхались якісь гопники, якісь вуйки, яким забороняли пити горілку в наметовому містечку, і вони її купували неподалік від мого дому, – я ж чую за акцентом, хто звідки. В Києві тоді було дуже небезпечно і дискомфортно.

“Нафта на снігу”. 150 х 200 см. Живопис. 1992

Д. П.: Так, тоді тут було безліч тролів, переважно з числа гостей міста, і було страшно вийти на вулицю, – але з фотоапаратами, чаєм і ліками туди приїжджали всі мої знайомі художники. А як Ви ставились до цих подій?

Д. К.: Я до них позитивно ставився – там було дуже багато також і моїх знайомих. Цікаво, що на Майдані, який був епіцентром подій, було дуже спокійно, і попри все панувало відчуття безпеки. Там часто бував мій батько: він навідувався до своїх співробітників і знайомих з Інституту молекулярної біології та генетики; у них там був свій намет, і їм також було що повідомити тодішній владі. Двоє з його знайомих постраждали під час боїв і були в дуже тяжкому стані; батько страшенно їм співпереживав.

Майдан тоді був постійним місцем зустрічей. Там організувався якийсь порядок, – частково завдяки забороні вживати спиртні напої; Андрій Парубій зібрав свою поліцію, котра перевіряла, кого варто чи не варто впускати до міста. П´яних випроваджували додому чи відправляли до медпункту. Потім був жах 19-21 лютого; 20-го відбувся розстріл. Тоді організувався Правий сектор; на вулиці Грушевського побудували барикади, на котрі всі бігали, – навіть я.

Д. П.: Пане Дмитро, але Ваше мистецтво аполітичне. Як Ви ставились до того, що відбувалось, з професійної точки зору? Не виникало протиріч?

Д. К.: Все залежить від того, яке художник приймає рішення щодо зв´язку між політикою та власною творчістю. Мої картини часів Паризької Комуни, створені до 1997 року, більш агресивні. Але боротьба з Радянською владою у власній майстерні – це зовсім інша справа.

Мої пріоритетні художники – окрім Андреа Мантенья, котрий по-своєму боровся з інквізицією – здебільшого аполітичні. Чому? Тому що всі ці враження однаково нікуди від тебе не дінуться, ти однаково їх виплюнеш – але в метафоричній формі. А картина повинна висіти на стіні, і висіти тривалий час. Вона не повинна бути плакатом, до котрого повертаються згідно актуальності того чи іншого політичного запиту. Вона повинна континуально тягнутися в часі, щоб на неї можна було дивитись незалежно від настрою. Картини, які я пишу зараз, емоційно розраховані на тривалість сприйняття. В якому сенсі? Наприклад, ці лицарі: вони без зброї, проте в обладунках, прикрашених масою ювелірки. І коні теж в обладунках; поряд – мисливські собаки і птахи. Є краєвиди, натюрморти, є маленькі істотки на зразок ельфів у тих і інших; або крихітні ландскнехти чи флібустьєри, які підпалюють натюрморт, чи негри, що танцюють на тлі левів… Все це – мої враження, перетворені на образи: адже я не принтер, я малюю, а не копіюю.

” Л и ц а р”. 150 х 200 см. Живопис. 2016

У 1994-1995 рр. я гостював в одному приватному будинку в США з чудовою мистецькою колекцією. Там, серед іншого, були дві картини, присвячені революції Кромвеля, з кроликами і зайцями, витримані в символіці тих часів, коли Кромвель “наїхав” на чергових вікінгів. Чому вона опинилась в напрочуд дорогій приватній колекції? Я тоді подумав про цілковиту безсенсовність батальних та політичних сцен у живописі.

Д. П.: Мене з певного часу просто дратує мистецтво документалістів. Хоча, напевне, це непрофесійне ставлення до мистецтва, що його мистецтвознавці повинні оцінювати об´єктивно.

Д. К.: Мене питали, чому я не створюю картин, присвячених Україні. І я її зробив: портрет всіх моїх друзів під назвою “У пошуках пристойного гетьмана”. З усіх гетьманів я знайшов одного, дійсно вартого поваги: це гетьман Сагайдачний. Тому моя картина 2х3 м називається “Сагайдачний завойовує Каффу” (це тепер Феодосія). Там все: коні, пушки, всі мої друзі у вигляді козаків та турків; це, власне, груповий портрет. Всі обладунки коней зроблені за малюнками іранської збруї з Золотої скарбниці, котру з-під Сагайдачного смикнули до Москви, – обладунки, які він завоював у Каффі. Тому що де війна, – там мародерство…

Д. П.: Позаяк розмова присвячена пост-травматичному синдрому, повернімося на крок назад. Пане Дмитро, як Ви чините, коли опиняєтесь у стресовій ситуації? Коли загалом щось пішло не так?

Д. К.: У мене немає пост-травмату щодо революційних подій. Хоча з сильних потрясінь, котрі від мене не залежать, я досить тяжко вирулюю. Засіб є, дуже простий, народний: вранці склянка і ввечері склянка. За два дні прокидаєшся – ніби з того світу повернувся. Десь у 40 років я навчився себе стримувати; а до цього в такі періоди могло статись що завгодно непередбачуване.

“Дами. Змії”. 90х70 см. Живопис. 1996

Д. П.: Тобто для Вас пост-травматичний синдром – це форма ескапізму, спроба відключитись і перечекати, поки все саме мине?

Д. К.: Ні. Поки ти п´єш, ти також добре їси, і, головне, в процесі у тебе є час “на подумати”.

Д. П.: А якщо повернутись до подій зими 2013-2014 рр.?

Д. К.: Я там був, навіть коли кидали коктейлі Молотова. Стояв неподалік і дивився на те, що там відбувалось. А потім їхав додому: адже весь одяг пахтів горілою гумою, треба ж було іноді митись. Коли почали стріляти, і всі волонтери завили про те, щоб люди приїздили на Майдан, я поїхав. Таксисти драли втридорога, всі боялись туди їхати і вимагали величезні гроші. Я пішов по аптекам і почав скупати всі …циліни: ампіцилін, пеніцилін, вату і т. д. У Михайлівському соборі був шпиталь, а в ньому була купа поранених: тих, кого били, і тих, в кого влучили снайпери. Нашим лікам в госпіталі зраділи.

Друга моя лікарняна історія відбулась пізніше, у часи Дебальцево та Ілловайська. Я вважаю цю історію злочином Генштабу України, за котрий дехто мусить розплатитись своїм геніальним сивим чолом. Поки що лише одному генералу запропонували дещо подібне, але фільтрація винних якось сповільнилась. Але це моя власна точка зору. Отже, щодо ліків.

Я вийшов на двох дівчат-волонтерів, які координували процес, і я знав, що всі куплені мною ліки потраплять за призначенням. Тоді у військових була форма, котру згодом змінили на більш вогнетривку; а та форма горіла і прилипала до тіла. Ми висмикнули з того світу чотирьох хлопців – без рук, без ніг, котрі обгоріли і отримали обмороження, – для котрих ми купували все: серветки, одноразові простирадла, дуже дорогі ліки від опіків, де одна крапельниця коштує від 180 гр. Я одразу сказав, що гроші не даватиму, але сам піду і куплю все необхідне. Волонтерок звали Оксана Савченко і Олена Єгорова – якось так; вони працювали при київському Опіковому центрі. Звісно, я там був не один: хтось потім вивіз цих хлопців на лікування до Німеччини. Тепер у всіх цих хлопців є протези. Волонтерки згодом звітували щодо всіх спільних витрат.

Д. П.: Тобто у травматичній ситуації Ви негайно приймаєте рішення, котре дозволить цю ситуацію змінити?

Д. К.: Травматична ситуація – це коли ти знаходишся в центрі подій і мусиш вирішувати, куди тобі повзти. Пост-травмат – це вже реакція на шок; я завжди намагаюсь щось зробити, щоб якось вплинути на ситуацію. Я до 13 років жив разом з бабусею, яка мене виховувала. Я помітив, що вона сама у складній ситуації приймає найбільш абстрактно правильне рішення. Це як набір завчених рухів, плюс економія сили в розумінні здатності не робити зайвих рухів. У травматичній ситуації я приймаю оптимальне рішення, яке дозволяє цю ситуацію виправити. А пост-травмат – це біль у відрізаній нозі; цього синдрому у мене немає. Або ж, але в дещо іншій формі, як флешбеки від наркотиків: стресова ситуація повертається уві сні або у вигляді спогаду. Ти здригаєшся, а потім бачиш, що ти – вдома, що все нормально: цих ти вже поховав, ці – живі і здорові, що зараз все добре. Пост-травмат, який повертається у судомі сну, слід уміти прожити; якщо “дах” не “поїхав” під час травми, він поступово завмирає, повертається все рідше і рідше, і проміжки між поверненнями – все більш тривалі. Цей синдром чудово описаний у книзі японця Кобо Абе “Обійняли мене води до душі моєї”; я прочитав її двічі. Суїцидальний пост-травматичний синдром – це проза іншого японця, Ю. Місіми. І той, і інший письменник чудово ілюструють це явище. По суті, головний герой Кобо Абе споруджує монастир, в котрому ховається від світу.