Єретик постмодерну
Олег Сидор-Гібелинда,
мистецтвознавець
Якби я не боявся гучних – а через це збанкрутованих — слів, назвав би його «ренесансною особистістю». Адже стану справ це відповідає: маляр, графік, скульптор, акціонер, фотомайстер, кінорежисер, ґалерист, літератор… Вигадник, порадник, догадник. Кожна його з’ява на черговому вернісажі – вже мистецьке явище: обов’язково в якійсь розгаптованій камізельці, що її пан Анатоль купив у своїх швейцаріях, ще й пістрявенького шалика пов’язав, теж не з нашого бутика. Нерідко до строїв додається «ахвіцерський» кашкет… Така видовищність притлумлює той «надмір культури», що в ньому вбачають деякі доброзичливці (Тарас Возняк).
Моє означення – теж далеке від досконалості, і не тільки тому, що зачіпає одну з граней багатющої натури Степаненка. Єретик постмодерну — каюсь: запозичив слоґана зі статті в «Аrt in Аmeriса» (Елеонори Хартлі), присвяченої гурту західних мистців середини 90-х. Хоча насправді наш мистецтвознавець-співвітчизник «єретує» саме життя з його численними каверзами та пастками, розставленими на сучасного мистця, …котрий туди з розгону втрапляє – попри талант і досвід… Якщо тільки його звати не Анатоль Степаненко. Здається, він не цурається нічого. Схоже, ніщо його не бруднить.
Не пристає до нього ні принизлива анґажованість, ні суєтлива еклектика, втім унормована практикою постмодерну. Останній нашому мистцеві ближчий за інші арт-спокуси. І ціну йому він знає, заявляючи, що той «став великою перепоною, трясовиною, в якому сучасне мистецтво застрягло». Понад десять років тому такий діагноз міг видатися надміру оригінальний чи мізантропічний. Нині – лише констатація очевидного. Час лише поглибив суперечності, закладені спочатку. Бікфордів шнур шипить і бризкає іскрами… але з сірниковим вогником його пошлюбили вже давно. Тільки вибух щоразу відкладається, мов кінець світу.
Ніцшівська краса винятковості, причарування самотнього марґінала вирізняють більшість Степаненкових виступів на знакових постмодерних експозиціях – «Мистецьких імпресіях», «Києво-Могилянській Академії», «Аналізу крові», «Фото… синтезі», «Інтермедії», меншою мірою – «Аrt vision», насамкінець – «Першій колекції». Ба цей автор уникає навіть епатажу – надто легкого шляху до глядацького серця. (Те, без чого не уявити доробку майстрів «Паризької Комуни», не кажучи про їхніх недолугих адептів, що навіть і здивувати доладу не вміють.) Така позиція має свої переваги – і водночас дуже вразлива на Україні з її зруйнованою традицією індивідуалізму, що нині видається у нас екзотичною забавкою.
Чи не тому Анатоль так любить власне екзотичне, розглянуте як повсякденне, хоч і висмикнуте з ланів Орієнту? Давно долучившись до розлогого, надто розлогого «братства в країну Сходу» (бо навіть у захланній пивниці герой новели Миколи Рябчука «В гостях у Чаплі» цитує Конфуція), виставляє свої химерні інсталяції зі світлинами буденних китайських родин, посмугованими червоно-блакитно. (Знак непоступливого західного логосу… Зрештою, запитує й цілком європейських панянок з панками «срібного віку», як у «Амнезії»… Так і дія ж «Годинникаря та курки» датується 1912-м, «срібним», роком.) Мода? В найостаннішу чергу. Степаненко – з тих, хто сам міг би бути її глашатаєм, Бреммелем доби трансавангарду (див. 1-й абзац) – тільки тоді він створив би значно менше, аніж навіть у нього нині вийшло. Адже стратегія автора не поштучно випікати шедеври, а запитувати можливості, агов-кати межі, сіпати овиди, що він до них підходить упритул. … І повільно відходить убік, назад, ковзає по дотичній, блукає колами, танцює кругалями… між Базелем та Ірпенем, куди повернувся останнім часом — близько десяти років тому. Пасеїстичні пейзажі Києва, цегла та вохра – і чорно-біла фотосерія з елементами боді-арту. Скульптурні «Песиголовці» з прозорого воску – і тендітне деревце, устромлене в купу декоративного сміття. Більшість із перерахованого мало сумну долю… (Бо звичаї у нас такі, що мистцеві часом повертають з експозиції картину з діркою, а на протести відповідають: будеш приндитися – скажемо, що так і було.) Про екранний доробок і не питайте: екранізації творів Кочерги та Шевчука недоступні сьогодні навіть архівісту. Простіше сказати – в Україні немає сьогодні жодної їхньої копії.
Та де сьогодні взагалі можна .поглянути на сучасне мистецтво? Помедитувати, порефлексувати над Степаненком? Скупі виставки в галереях, яких стає все менше (і тих, і тих) – не панацея, а дарунок долі з пов’язкою на очах. Соціум жадає різких подразнень своїх оболонок, а на меланхолію та естетизм – дві основні чесноти Анатолевої творчости – реаґує мляво, майже неохоче. Визнаючи значущість автора, від подальших дій ухиляється. «Степаненко — це вже леґенда… не те, що ми з тобою», зітхнув приятель-телевізійник М., у програмах якого проте миготять різні персони – але Степаненком не пахне. Та чи я чому суддя? Цю статтю вже біля десяти років пишу і переписую, мордую власні палімпсести, порпаюся в комірчинах сирої пам’яти…
Зате вірними союзниками Анатоля були й залишаються час і простір – останній більше, аніж перший («Коли пишу, немовби відключаюся від часу», – каже автор), текст і контекст; крекс, пекс, фекс… секс; крібле, крабле-буууумс. Невипадково з його ім’ям пов’язана одна з перших 12 травня 1993 року вдалих спроб лендарту на теренах України (узурпована іншими, спритнішими). Лінеарна графіка, потім переведена в малярський вимір, безпафосно користає здобутками старих цивілізацій Єгипту та Мексики. І навіть його вірші претендують на часово-просторову всеосяжність – на кшталт: КАМІНЬ – ЗНАК СОНЦЯ… ПАВУК – ЗНАК ВІЧНОСТІ… А дійство в Гнилецьких печерах? (22 вересня 1992 року… На жаль, описую його з чужих слів.) Там, тоді мистецьне лише розчув голоси землі та криці, а й почав Із ними діалог, що згодом витлумачили як «форму сучасного ритуалу» (Валерій Сахарук). Кореспонденція з Київської Русі переплелася з відродженням «катакомбної культури » 70-х, яку Степаненко сьорбнув сповна, та й сам до варіння її долучився. Цікавих відсилаю до вишуканого есею колишнього, як Анатоль, львів’янина Ігоря Клеха – нині московита, котрий з України не забув лише: 1) борщ із салом, 2) Гоголя, 3) галицькі вітражі, 4) Аксініна, 5) Степаненка… А останній про це дізнався вже кілька літ потому – від автора цих рядків.
Вади довкілля тільки підстьобують мистця. Так, у своїй інсталяції в «Косому капонірі» Степаненко обігрує злоякісні шпарини підлоги, що їх спричинили ледачі ремонтники, заваливши потому їх камінням і віниками – згідно з творчим задумом. А сам ще й подякував щурам, котрі «залишили на поверхні візерунок своїх слідів, який дуже органічно вплітався до візуальної структури композиції… жанрово збагачував її» – тільки ж композиція то була одного з молодших його колег. Ну то що? Щури – наші друзі, бо не визнають правил паспортного контролю за умов підвищеного травматизму. І, як справжні мистці, вільно пересуваються світом.
Київські постмодерністи самі свобідних просторів прагнули, та на творчості це майже не позначалося. Вітчизняний ленд-арт лише в останні роки активізувався, одразу набувши ознак милої, доброї рустикальності – але урабністичне середовище мистці скуштували вперше та востаннє… Саме тоді, за участі Анатоля. Мені особисто вона врізалася в пам’ять стрункими рядами разових келишків із красняком, вишикуваними на архітектурних виступах нішок Могилян-ки, де все й відбувалося.
Якщо вам здасться цей спогад надто профанічним, мені доведеться захиститися цитатою з автора, сказаною з приводу «Трансмутацій» 1997 року: «Сенс… не в тому, що зображено чи написано, а в асоціативному полі, що виникає поза межами системи координат візії…» Це також і пояснення нон-фінітизму багатьох дослідів нашого мистця: раз поглядстриміє вбік, то потреба у формальній завершеності артефакту – зайва. І навіть шкідлива для артефакта, якому в пригоді радше стане сусідство з іншим Степаненковим артефактом, іншого жанру та штибу. Є і спільне між ними: знакуван-ня поверхонь, «живих і мертвих», балансування на тонкій грані між символікою і жартом, духом та матерією, Бахом і Феєрбахом. І одне, й друге, та ні те й ні те, як казав герой Рабле. Як на мене – рукавичка, кинута масному необарокові киян, з якими вряди-годи співпрацює, а вони йому відповідають стриманою повагою… бо любити можуть лише самих себе. Абстрагованість елементарних символів вносить дух справжньої гри, ворожої постмодер-ним перверсіям. Гри в герман-гессевому сенсі. (Шматки з якого фігурують в інсталяції «Пастка для Міллера», реалізованій у швейцарському анґарі.) Тільки не питайте нічого про Трипілля…
Стаття ніби «добєґла юж конца», а головне так і не встиг сказати. Примірявся, розгойдувався, надихався… і обмежився номінантами, тінями тіней. Хід, утім, цілком степаненківський адже той, за спогадами свідків, «на відкритті власної виставкиподав як вірш назви власних творів, записаних у стовпчик» (Олександр Семененко). Що, з іншого боку, можна було б інтерпретувати як перші спроби українського концептуалізму. Знову Степаненко, знову першопроходець? Тобі зрозуміло, чому йому іноді так важко «по жизні».
Не сумнівайтеся: це жодною мірою не відобразиться на вишуканій якості зав’язувати його шалика. А на творчості й поготів!.. (Про творчість і мови немає – супер!)
