Кураторський текст Наталі Філоненко до проекту «Блакитна глина». — 2002. [Електроний ресурс]. — Режим доступу : http://kiev.guelman.ru/gallery/galleryprojects/golubaya-glina/

Синьо-блакитний колір не має виміру і існує поза всяких меж на відміну від інших кольорів. Кольори є до-психологічними просторами і продукують специфічні асоціації, реальні і чіткі, у той час як блакитний, насамперед, викликає образи моря і неба, нескінченних початкових стихій, абстрактних за своєю фактичною і візуальною природою. Тому багато робіт, представлених на виставці, прямо чи опосередковано пов’язані з небом і водою. Саме їх зображення неминуче приводить до синьо-блакитного кольорового ладу живописного або відео образу, їх безмежність диктують деякий мінімалізм художніх засобів.

На початку минулого століття на одному з етапів розвитку супрематична система Малевича ставила завдання подолати колір неба; “він був повалений і показався як білий, єдино істинне представлення нескінченості і таким чином звільнене від кольорового небесного фону”. Василь Цаголов іронічно трансформує шедеври Малевича: він представляє телевізійний “Блакитний квадрат”, використовуючи інструментарій медіальної ери. Екранне зображення, як і живопис, виникло як змішання кольорів, з часом також перетворилось на хаотичну суміш, і сьогодні потребує радикального очищення.

На початку 50-х років французький художник Ів Кляйн, намагаючись сконцентрувати увагу глядача на одному кольорі, був розчарований тим, що на відкриттях виставок публіка за звичкою, дивлячись на живописні поверхні різних кольорів, сприймає їх тільки як компоненти поліхроматичної декоративності. У результаті він категорично відмовився зіставляти навіть два кольори на одному полотні, бо, за його думкою, найдосконаліший акорд двох фарб привертає увагу швидше до їх конфлікту, позбавляє їх права домінування і заважає відчути зміст кожного окремо. Тільки панування одного кольору створює ідеальні умови сприйняття для психіки і органів почуттів. Його модерністські пошуки Нематеріального у 1956 році, нарешті, втілились у живописі, об’єктах і хепенінгах, де він використовував тільки уніфікований темно-синій колір. Імпровізаційні відбитки чоловічих тіл на папері Іллі Чичкана виконані як парафраз “синього періоду” Ів Кляйна, який на початку 60-х використав жіночі тіла як “живі пензлі”.

Російська група “Синій суп” (Олексій Добров, Данило Лебедєв) представляє лаконічне відео “Центр”. Вони пародіюють модель космічного і життєвого порядку: хаотично розкидані на блакитному екрані однакові білі кружечки раптом починають обертатися навколо одного з них, які з невідомих причин раптом опинились у центрі всього.

Колір дощової хмари, яка несе звільнення від смертоносної спеки – це темно-синій колір тіла Кришни згідно з індуїстською міфологією. Воїтель і політик, після численних подвигів він гине від стріли мисливця, який прийняв його за оленя. У відеороботі “Убити Кришну” Гліб Катчук висвітлює цей образ і представляє його смерть як замкнений кругообіг Сансари. Закільцьоване відео працює як лічильник його нескінченних перенароджень.

Утопічна карта, на які море займає весь її простір – це робота Юрія Соломки “Штиль” з серії “Шкала глибин і висот”. Суша лише де-не-де трохи проглядається під пастозним блакитним шаром. Фактурність живописного квадрату контрастує з жорсткою рамкою шкали, у яку він заключений.

“Червона шапочка” – це постановча фотографія Іллі Чичкана і Дмитра Максименка. Оголені герої і героїні опиняються на дні порожнього басейну, який викладено блакитною плиткою, де саме і розігрується драматична сцена. Казковий сюжет, за бажанням авторів проекту і всупереч цнотливим законам жанру, перетворюється на еротичний.

Максим Мамсиков у новій відеороботі “Велике прання” порушує закони класичного натюрморту, як статичного зображення неживих предметів: букет блакитних хризантем стоїть на працюючій пральній машині і в результаті вібрації істерично в’їжджає і виїжджає з кадру. І якщо раніше натюрмортні мотиви прийнято було тлумачити символічно, то у даному разі нервове тремтіння квітів під монотонний шум мотору може нагадати про вразливість природи у техногенну еру.

На виставці представлений живопис, у якому переважає блакитний колір: декілька нових картин Максима Мамсикова – “Березова діброва”, “Портрет дівчинки”, а також “Біломор” з серії “Кишеньковий живопис”, виконаний у розмірі сигаретної пачки. “Місто-курорт Медео” Кирила Проценка це робота з серії симуляційного живопису, присвяченого промисловій графіці, один з пейзажів, “перерисованих” з етикеток алкогольних та тютюнових виробів і збільшених до середнього розміру картини.

Для Ксенії Гнилицької магнетизм блакитного кольору безсумнівний, у своїй “Блакитній серії” вона намагається показати його привабливість для повсякденного життя. Фотографії фіксують низку різноманітних об’єктів, представляючи імпресіоністичний репортаж про блакитне в оточуючій дійсності. Наталя Мариненко теж звертається до одного з найпоширеніших синьо-блакитних предметів повсякденності. Її робота “Gap” це джинсові шорти, які вона “увічнила” у вигляді керамічної скульптури, послідовно зануривши їх у рідку порцеляну і глазур.

У романтичних роботах Жанни Кадирової задіяні тварини, яких для участі у виставці довелось підсинити. Художниця поповнює нестачу синьо-блакитного у живій природі і представляє декілька містичних персонажів – “Синього коня” і ” Місячних кроликів”. Останні, здається, посідають особливе місце в українському сучасному мистецтві, якщо згадати нещодавні фото і відео проекти Іллі Чичкана або відоме полотно Олега Голосія “Психоделічна атака блакитних кроликів.”

Пов'язані художники

Гліб Катчук