«Акції, що їх проводить В. Цаголов, завжди цікаві тим, що кожна наступна спростовує (випадково, а, може й ні) те, що критики, нарешті, визначили, як характерну особливість його творчості, аналізуючи попередню. Варто було лише найзначнішим нашим авторитетам – О. Соловйову та М. Костюченко висловити думку, що в «Світі без ідей» немає місця для постмодерністської симуляційності – Цаголов створив проект «твердого телебачення», який у вигляді одного із своїх вже втілених етапів – акції «Карла Маркса — Пер-Лашез», що була проведена в травні 1993 року, міг би увійти до уявної хрестоматії про суті та методи симуляціонізму.
Те, що лежить на поверхні містифікації розстрілу декількох чоловік, що причетні до художніх майстерень на колишній вулиці Паризької Комуни – тобто розстрілу «паризьких комунарів» – не є цікавим об’єктом для дослідження. Про «смерть» «Паризької Комуни» подейкують вже давно, а останнім часом жарти на цю тему стають схожими на блюзнірство. До того ж, добір «жертв» та «катів» був занадто випадковим, щоб говорити про справжній розстріл «вітальної ментальності барокко».
Досить цікавим є те, що проект «твердого телебачення», частиною якого стала ця акція – один з небагатьох на нашому ґрунті прикладів майже дослівного перекладення на мову мистецтва колись досить популярного на Заході, а нині часто цитованого й у нас Ж. Бодріяра. Проте, всі системи й ряди симулякрів, споруджені нашим улюбленим французьким філософом, у Василя Цаголова перетворюються в одну сукупну «телевізійну реальність». Що за цим сховано, відомо, мабуть, лишень тим, хто уважно вчитується в тексти художника – а для інших теорія «твердого телебачення» може слугувати або прикладом відродження принципів первобутньої магії на ґрунті мас-медів, або ж подобою страшної казки. Так, чи інак, а для самого художника його концепція є цілком постмодерністською невинною грою, схожою на дитячий конструктор, в яку він бавиться, принципово відмовляючись від трагізму, що переповнює есхатологічну філософію кінця ХХ сторіччя. Цаголов охоче використовує можливість бути втягненим у страшнуваті колізії взаємин між реальностями й не боїться «побачити телевізійні перешкоди… в природньому просторі».
З другого боку, таким чином він розробляє ту майже не порушену українськими художниками жилу, яку можна назвати «концептуальними тенденціями у сучасному мистецтві» (назвати це концептуалізмом язик не повертається). Отже, концепція проекту в його «розповідному» варіанті знову чіткіша й привабливіша, ніж її фізичне акційне втілення, як про це вже свідчила й акція поїдання торту. Але «Пер-Лашез» відрізняється від згаданої вище акції бодай деякою опрацьованістю концептуальних побудов. Й це дає змогу сподіватись немодного нині прогресу й появи все досконаліших – й на стадії розробки й у реалізованому вигляді – акцій та проектів, й, можливо, – вибору якоїсь оригінальнішої проблематики. Грандіозні, як завше, задуми Цаголова доводять, що така модель подальшого розвитку є аж ніяк не утопічною».
