«Стас Волязловський, – L’enfant terrible сучасного українського мистецтва, лауреат премії Казиміра Малевича 2010 року, – неодноразово відзначався українськими та міжнародними мистецтвознавцями за майстерність та безкомпромісність творчості. У роботах Стас піднімає питання внутрішньої свободи, яке у свій час вербалізував серед інтелектуалів великий французький філософ Маркіз де Сад. Екстремістські та парадоксальні максими як одного, так і іншого, породжують суперечки та дискусії, зацікавлюють інтелектуалів та видаються жахливими і неприйнятними для непідготовленого глядача», – так Олександр Заклецький характеризує виставку «Лібертаж» Стаса Волязловського у Karas Gallery.
Євген Карась, куратор і автор проекту «A4, Ballpoint», вирішив відзначити десятиріччя проекту виставкою робіт Стаса Волязловського, для якого кулькова ручка – одне з найголовніших творчих знарядь. «Лібертаж» розкриває завжди актуальну дискусію про мораль і порнографію. І перш, ніж викласти свою точку зору щодо проекту (для якої Karas Gallery люб’язно надав місце в альбомі Волязловського), хочу пояснити прийнятий у цивілізованому світі критерій порнографії.
Як відомо, знамениту думку «Дізнаюся, коли бачу» в 1964 році висловив член Верховного суду США Поттер Стюарт, коли оцінював чарівний фільм Луі Малля «Коханці» (1958) з Жанною Моро в головній ролі. «Я не стану намагатися зараз точніше визначити матеріал, що підпадає під цей короткий опис [«жорстка порнографія»]; можливо, я ніколи не зумію дати цьому виразне визначення. Однак я дізнаюся, коли бачу, і фільм, що розглядається в цій справі [«Коханці»], – не це», – сказав він.
Перше, що спадає на думку, коли знайомишся з творчістю Волязловського – наївна порнографія знаменитих помпейських фресок, персонажі яких поховані під вулканічним попелом Везувію в 79 році до нашої ери, але досі переживають радощі фізичної любові. Однак назвати Волязловського порнографом було б не тільки неправильно, а й неточно. Тому, що ставлення його до цієї теми, табуйованої століттями, можна охарактеризувати як остаточно вільне від заборон. Причому – не тільки громадських заборон (цензури), але й психологічних заціпенінь. Це потребує пояснення. У своїй книзі «Секс і страх» Паскаль Кіньяр формулював проблему так: «Я прагну зрозуміти щось незрозуміле – перенесення еротики греків у імперський Рим. Ця мутація досі не була осмислена з невідомої мені причини – я відчуваю в ній страх. За п’ятдесят шість років правління Августа, який перебудував весь римський світ на імперський лад, сталася дивна метаморфоза: радісна, влучна еротика греків перетворилася на перелякану меланхолію римлян».
Стас Волязловський робить статеві органи (перш за все, звичайно, пеніс) не тільки деталлю своїх робіт, але й головним героєм, нагадуючи персонажа «Сатирикону», який веде тривалу, повну докорів і скарг бесіду зі своїм членом. «Сатирикон» в цьому тексті про творчість художника виринає не випадково. Без сумніву, пружна, свіжа і повна життя творчість Волязловського – для дорослих. Як і «Сатирикон»: абсолютно сучасний, хоч і написаний був в епоху Нерона. «Незважаючи на крайню брутальність слів і непристойність окремих сцен, древній латинський роман створює, зрештою, незабутнє враження природної грації і дивної свіжості. Навряд чи можна назвати зображені там звичаї зіпсованими тільки тому, що в них менше лицемірства, ніж в сучасній моралі», – розповідає про твір Павло Муратов (публіцист, літературний і художній критик, автор книги нарисів «Образи Італії»).
«Арт-брют» – саме з таким ярликом досить швидко поклали на полицю те, що робить Стас. Твердження треба оскаржити, бо відмінність творчості Волязловського від «мистецтва божевільних» очевидна: це творчість усвідомлена, влучна, концептуальна (взяти хоча б зібрані в цьому альбомі малюнки, створені завдяки проекту «A4 Ballpoint» Карась Галереї та Voronov Art Foundation).
Що представляють собою ці роботи? Екстравагантність сюжетів, навмисна парадоксальність колізії і складу, профанація серйозних міркувань, сатира, іронія в гострій формі…Уявіть, що меніппею (відомий жанр античної літератури) поєднали з коміксом. А стінгазети», «простиральця», поцятковані як підозрілими, так і цілком конкретними плямами, дацзибао, плакати, гасла, наскельні розписи з громадських вбиралень, тюремні тату та псевдо-народна творчість ріднить роботи Волязловського як із помпейськими фресками, так і з сатирами Марціала (близько 40 року – близько 104 року). Частка «псевдо» тут не випадкова: наш сучасник Волязловський, неначе епіграматист Марціал, «описував губчасті гриби, соски свиноматки, ріжки для гральних кісток, пеніс, повний сперми» (Петро Вайль, «Геній місця», «Рим Петронія»). Або як аристократ Гай Петроній, який привів у літературу цинічних, нахабних, хтивих і талановитих ледарів і розпусників, які гордо живуть своїм La Dolce Vita на сторінках.
Чому ці малюнки — НЕ порнографія? Тому, що порнографія — службовий жанр; пристосування, покликане сприяти сім’явиверженню. А член у Волязловського подібний до привіту від Пріапа, який був пристосований зберігати родючість в прямому та переносному значенні: «У християнстві, за словами Розанова, душа залила тіло, а до того (задовго до Фрейда) не сумнівалися у важливості органу, не соромилися його зображати. Герма, – дорожній стовп, кам’яна тумба, авангардна скульптура, з якої стирчить головне: голова і член. У “Сатириконі” один з персонажів впізнає іншого, який змінив своє обличчя, по геніталіях: ожила герма» (Петро Вайль,«Геній місця», «Рим Петронія»).
Хочеться привітати ідеологів проекту «A4 Ballpoint», адже стилістичне завдання активізує художника. Тут Волязловський – такий, яким він є.
