Там, де згущується час

До десятиріччя закриття сквоту «Паризька Комуна»

Серед усіх річниць та ювілеїв сучасної України ця — найнепомітніша, найнестійкіша. Адже немає, по суті, ні конкретної дати, ні хоч якоїсь виразної ідеології, яка зазвичай переживає своїх носіїв і яку можна хоч би обговорити. Є лише місце — п’ятиповерховий біло-зелений будинок на вулиці Михайлівській, типовий київський буржуазний модерн 1911 року спорудження, а також легенда, яка це місце оповиває невидимим флером.

Раніше вулиця мала назву Паризької Комуни. Як і переважна більшість радянських топонімів — абсолютно безглузду, що не має жодного стосунку ні до столиці України, ні до столиці Франції.

Смислу, плоті та крові реальної історії ця назва набула в 1990 році, коли до вищезгаданого будинку, який до того часу стояв порожнім напередодні капремонту (як і багато інших будівель у Києві), вселилися перші художники. Так почалося справжнє життя Паризької Комуни в Києві. Багато хто претендує на роль її засновників, ініціаторів; але персоналії тут не мають значення. Головне, що там і тоді ідеально зійшлися час — насування валу свободи, місце — центр міста, люди — цілком нове покоління творців. Власне, влітку цього року виповнилося рівно десять років відтоді, як останній художник залишив цю будівлю, як конкретна точка на карті міста перейшла в абсолютно інший — міфологічний — вимір.

Утім, міф — поняття двояке. У його основі передбачаються романтичні пориви, театрально урочисті ситуації, високі та цілісні помисли. Порив, звісно, був, але до нього домішувалися й прагнення більш земні — неофіційним художникам вельми бракувало як професійного середовища спілкування (просто їх притягувало одне до одного за спорідненістю талантів), так і майстерень.

Тут варто зробити відступ і відзначити, про яких художників йдеться. За радянської влади художниками вважали лише тих, кого ця влада визнала, хто перебував у відповідній Спілці, хто малював величезні полотна «Вранішнє доїння», «Будівельники Дніпрогесу», портрети вождів та іншу соцреалістичну халтуру. Їм належали майстерні, заміські будинки творчості, оплата їхніх опусів за держзамовленням й інші преференції. Називали таких ударників палітри «фараонами».

Після певного пожвавлення 1960 х, що дали Україні та світові плеяду вельми цікавих особистостей у найрізноманітніших жанрах (найпомітніший — звісно, Параджанов), і наступної реакції 1972-го, Київ став схожий на випалену «фараонську» пустелю. Лише в середині 1980-х почали проявлятися інші — ті, хто молодші, часто навіть талановитіші та чесніші, які в спілках не перебували та ігнорували вранішнє доїння. Кожен намагався знайти свій шлях і свою манеру, не залежати від свинцевих мерзот радянського життя. Ще студенти (багато, до речі, так і не отримали дипломів), але вже яскраві, незвичайні, з абсолютно іншою спрямованістю хисту.

Перебудова просто вивільнила цю поволі нагромаджувану енергію. Спочатку віддушинами були так звані молодіжні виставки, переважно в Москві, в найбільших залах — на Кузнецькому мосту та в Манежі. Виставлені там роботи нових українських живописців справили справжню сенсацію, примусивши говорити російсько-радянську арт-спільноту про «київське необароко» та «південноруську хвилю». Одним словом, у прагнучій незалежності Україні з’явилося безліч молодих талантів із власними ідеями, які вже відчули смак успіху. Бракувало лише, як уже зазначалося, майстерень і спілкування. Живописці захоплювали порожні, але цілком придатні для помешкання будинки (ще один раптовий подарунок перебудови), не знаючи навіть про те, що в усьому світі такий вид окупації називається «сквотом» і не виходить із моди вже добрих тридцять років.

Будівля на вулиці Паризької Комуни стала таким сквотом. Не першим (до того вже були стихійні майстерні на вулиці імені Леніна, нині Хмельницького, зараз там Макдональдс), але найвідомішим в історії України. І назва за ним закріпилася цілком відповідно до того способу життя, який вели новоявлені «комунари»; ще відоміший скорочений варіант — Паркомуна або Парком. Новоприйнята назва була настільки вдала, що коли міська влада перехрестила вулицю на Михайлівську, то майстерні так і залишилися Паркомом, а остаточно ця назва ввійшла в історію, коли в 1991 році відбулася перша однойменна виставка «комунарів». Піонерами в освоєнні цього простору були й донині активно працюючі Олександр Гнилицький, Юрій Соломко, Василь Цаголов, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко, а також нещодавно померлий Олег Голосій. Майстерні були потрібні, крім усього іншого, й через формат полотен, що міг сягати, наприклад, розміру 3х10 метрів (у зв’язку з чим заговорили навіть про відродження великої станкової картини). Художникам пощастило: легенда свідчить, що лише на одному п’ятому поверсі розташовувалася розкішна комуналка в 300 квадратних метрів із кухнею, і тому майстерні були не просто великі, а величезні.

Так карнавал нового мистецтва знайшов свої чотири стіни — і від того завихрився постійною пожежею. Тяжіння цього місця було настільки потужне, що навіть ті художники, які намагалися дистанціюватися від нього, однаково теж сприймалися як Парком.

Бо, тепер уже можна точно сказати, Паризька комуна — це не будинок, узагалі не простір, а, швидше за все, зміщений час, що через нез’ясовну примху зачепився за шматок простору. Це був час надлишку, час необмеженості та надмірності, час, коли всього було не просто вдосталь — а вище за голову, вище за дах, врівень із зірками. Коли виставки авангарду відкривалися в залах на сотні квадратних метрів. Коли відкриття кожної виставки перетворювалося на грандіозний бенкет, що займав усі п’ять поверхів і ще півкварталу, бенкет, на якому їли та пили в якихось просто раблезіанських кількостях. Коли іноземці табунами приїжджали в пошуках нових талантів до Києва. Коли майже весь Парком у повному складі міг поїхати до Німеччини на півроку на запрошення німців — пожити та помалювати. Коли щоденна творчість була потребою, а кохання — повітрям.

І так наввипередки летіли дні, поки взимку 1993 року не загинув Олег Голосій — найталановитіший і найнезахищеніший з усіх.

І час Комуни почав зливатися з часом іншого світу. Життя йшло з Паркому разом із музикою, картинами, художниками, запахами фарб, смаком вина, нічними прогулянками. І влітку 1994 пішло назовсім. А навколо будівлі на Михайлівській виросла банальна — і тому особливо безнадійна — огорожа.

Коли на один квартал нижче, того самого літа, в Українському домі відкрилася виставка (що показово, майже без паркомівських художників) «Простір культурної революції» — вона стала чимось на зразок прощання з цілою епохою. І там була точно така сама огорожа. І розуміння того, що все закінчилося, — охоплювало всіх, як дамба, всередині якої назбирувалося абсолютно інше майбутнє. У цьому майбутньому був фонд Сороса, система грантів і кураторів, інші будні 1990-х. Багато чого було і багато що є. Одного лише немає — Паризької комуни.

Фактор чесностi

Чому в Фінляндії немає корупції?

У розпал передвиборної кампанії в Україні словосполучення «чесна влада» постійно звучить із телевізійних екранів і партійних трибун. Хоч яких би зусиль докладали агітатори, відтінок у нього чимраз іронічніший: ми не сумніваємося, що в команді будь-якого кандидата знайдуться люди, готові поцупити ласий шматок. Як відомо, найменш корумпованою країною у світі вважається Фінляндія. Авторитетна міжнародна організація Transparency International вже кілька років поспіль віддає їй почесне останнє місце. У Фінляндії, втім, як і в інших розвинених демократіях, чесна влада — це система взаємодії права, громадянського суспільства, традицій і цінностей нації. Чесна влада не залежить від персоналій — ніхто з кандидатів на яку- небудь державну посаду не може оголосити себе її гарантом, але всі політики зобов’язані служити їй. Чесна влада — це норма. Як розповів кореспонденту «Дня» заступник глави місії Посольства Фінляндії в Україні Піркка ТАПІОЛА, «фіни в повсякденному житті навіть не звертають уваги на практичну відсутність корупції у своїй країні».

— Відсутність корупції у Фінляндії пов’язана з розвитком нашого суспільства з дуже давніх часів. У нашій історії не було моменту, коли б ми вирішили розпочати операцію «чисті руки». Дуже часто основним чинником для чесної влади називають рівень зарплат співробітників держапарату. Звісно, у Фінляндії ці зарплати відрізняються від українських чи російських. Але вони аж ніяк не надхмарні — дозволяють жити достойно, але не розкішно. Зарплати співробітників фінської держадміністрації — не найвищі серед країн ЄС, вони менші, ніж у приватному секторі. У Сінгапурі, який також належить до найменш корумпованих країн світу, провідні чиновники отримують такі самі зарплати, як і керівники приватного сектора. Водночас у деяких державах високий рівень зарплати держслужбовців не допомагає викоренити корупцію. Тому я би не сказав, що це вирішальний чинник. Треба шукати глибші причини.

Ми дуже багато говоримо про значення для Фінляндії протестантської, лютеранської етики: поваги до роботи та неповаги до хитрості, спритності, нечесності. Тут помітний вплив i давніших традиції, ніж релігія. Фінляндія — велика країна з маленьким населенням, із несприятливим кліматом. Нашим предкам доводилося долати багато труднощів, і нарешті вони пересвідчилися, що чесна робота — єдиний спосіб жити краще. До речі, героєм фінських народних казок ніколи не буває хитра лисиця — це або чесний ведмідь, або роботяга- кінь. А лисиця у фіналі казки завжди зазнає невдачі.

Вирішальним чинником у нашій традиції я вважаю свободу: в нас ніколи не було рабства, кріпацтва. Гадаю, більшість фінів вважають, що взяти хабар — означає втратити самоповагу. Навіть якщо ніхто не знатиме про це, ви почуватиметеся залежним від людини, яка підмовила вас на нечесний вчинок. А це суперечить фінській гордості.

Традиції чесності привели до ідеалізації рівноправного суспільства, члени якого ведуть більш-менш однаковий спосіб життя. Навіть якщо ви маєте кошти, у Фінляндії це не прийнято особливо афішувати. Соціальний статус не відіграє особливої ролі в психології фінів. Для більшості з нас стати багатими — не головна мета. Треба жити нормальним життям, заробляти, використовуючи свою працю й інтелектуальні здібності. До речі, у фінській мові поняття «заслужити» та «заробити» передає одне дієслово. На мою думку, це показово.

Важливу роль відіграє рівень освіти нації. У XIX столітті у нас було видано закон, що дозволяє одружуватися лише грамотним жінкам і чоловікам. Освіченими людьми набагато важче маніпулювати — вони можуть читати закони, вони бачать, як працює суспільство та як зважають на їхні інтереси. Нарешті, ще один аспект фінських традицій — «соціальний контроль». Фіни — маленька нація, і приховати від сусідів нечесні доходи нам дуже важко.

На наших традиціях заснована й політична структура суспільства. Влада у Фінляндії — це не щось далеке від народу. (До речі, тривожно, що в Україні більшість виборців, готових підтримати найпопулярнішого кандидата, водночас не вірить у його перемогу. Це показує, що люди не довіряють своїй демократії, і в цьому різниця між нашими країнами). У Фінляндії загальне виборче право запровадили ще в 1906 році. Ми стали другою країною після Нової Зеландії, яка надала право голосу жінкам. Але на відміну від Нової Зеландії, у Фінляндії виборче право отримали представники всіх соціальних верств. Тоді до парламенту пройшли шестеро чи семеро жінок. Серед них була колишня домробітниця, яка в 1926 році стала міністром соціального забезпечення! Важливий також принцип виборності місцевих адміністрацій (адже корупція найчастіше «розцвітає» саме на локальному рівні). У Фінляндії є муніципалітети, населення яких становить лише 200 чоловік, але вони мають самоврядування. Така система — запорука легітимності влади. Тому фіни не бояться її представників, наприклад, поліцейських. Адже вони — наші поліцейські. Люди не бояться політики, і політики не бояться народу — вони почуваються членами громадянського суспільства, ходять у магазини, їздять у громадському транспорті. Ми, державні службовці, не можемо дивитися на людей зверхньо.

Дуже велику роль відіграє прозорість і підзвітність влади. Парламент посилає регулярні інспекції до різних урядових відомств, депутати стежать за витрачанням бюджетних коштів. Ми поважаємо закон, граємо за правилами, а не з правилами. До речі, Фінляндія старанніше за інших виконує всі принципи та директиви Європейського Союзу, тому іноді нас називають «наївними». Хай називають, але я справді пишаюся таким станом речей.

І тепер про досить болісний, але дуже важливий пункт — це наша історія, особливо XX століття. Незалежність, державність Фінляндії нам дорого обійшлася. Немає фінської сім’ї, яка б не постраждала від війни. Дуже багато хто з нас під час війни втратив власність, коли кордон Фінляндії було перенесено на захід. До речі, Фінляндія не має жодних претензій на повернення цієї власності. Але коли в 1939 році СРСР, згідно з Пактом Молотова — Ріббентропа, напав на нас, фінська спільнота возз’єдналася. Попри низьку військову підготовку, ми змогли зберегти нашу незалежність. Пізніше, через півтора року, ми зрозуміли: якщо ми знову не братимемо участь у війні, нас окупує Німеччина, щоб напасти на СРСР. Щоб зберегти нашу спільноту, ми були вимушені знову воювати з Союзом, але при цьому не укладали договорів із Німеччиною, не брали участі в блокаді Ленінграда. Дуже дорогою ціною, але Фінляндії вдалося уникнути насильної окупації, яку пережили Балтійські країни. Навіть у війну фінська демократія продовжувала існувати — працював парламент, відбулися вибори. СРСР тоді вів пропаганду, обіцяючи Фінляндії, якщо вона стане радянською, 8-годинний робочий день. А він у нас уже давно був! Під час становлення нашого національного руху говорили: «Ми не шведи, росіянами не станемо, ми — фіни». І через десять років після громадянської війни ми змогли загоїти її рани. Навіть ті, хто був на боці червоних, стали парламентаріями, міністрами — тому що так хотіли виборці.

У «холодну війну» Фінляндія балансувала: ми не стали частиною Східної Європи, але й до іншого блоку не могли приєднатися. Думаю, дуже важливо, що наші державні службовці відчували, що їхня робота справді служить народу, демократії, свободі, яку було досить важко зберегти. Зараз усім цим цінностям нічого не загрожує, втiм, знаючи, що такий час був, ви вже не граєтеся з цими поняттями. І, можливо, саме тому ми сьогодні на першому місці як найменш корумпована країна у світі. Вважаю, це важливий момент і для України. Ідентичність і гордість відіграють дуже велику роль. Звичайно, для цього слід проробити величезну роботу, щоб усі громадяни відчували, що країна, система працює для них, що є спільні інтереси, які вищі за групові чи особисті, що не можна втілювати в життя свої інтереси на шкоду чужим. Корупція — це симптом ураження держави. Вона вказує, що держава не дає своїм громадянам, у тому числі чиновникам, почуття безпеки, ідентичності, здорового патріотизму.

— Наскільки важлива для побудови чесної системи державна підтримка політичних партій?

— Політичні партії — це не бізнес. Дуже важливо, щоб вони могли брати участь у виборах і представити свою думку, попри те, скільки грошей у їхніх членів. Звичайно, існують членські внески, але вони низькі. Не можна допустити, щоб партії пробували заробляти. Тому й існує система державної підтримки представлених у парламенті партій. Ми хочемо контролювати прозорість їх фінансування.

Те саме стосується партійної преси, якій завжди важче отримати доход від реклами. Компанії не хочуть, щоб склалося враження, що вони підтримують якусь партію. Тому, щоб суспільство могло мати уявлення про спектр політичних думок, держава надає підтримку партійній пресі. Але, звісно, при цьому воно не має права втручатися в роботу цих видань. Представники всіх парламентських партій входять до правління нашого «держ телерадіо», компанії YLE, щоб гарантувати у тому числі рівний доступ до ефіру всіх політичних сил.

— Чи може фінський бізнесмен надати підтримку якійсь політичній партії?

— Звичайно, так часто й буває. Але треба, щоб усе було прозоро, щоб люди знали, хто кого фінансує, щоб усе було відкрито. Громадяни, і в тому числі бізнесмени, в демократичному суспільстві мають право підтримувати кандидатів.

— Цей бізнесмен потім зможе мати своїх законних лобістів у парламенті?

— Якщо люди знають, хто якого політика підтримував, знають, що політик захищатиме інтереси певної галузі, вони самі зможуть вирішити, голосувати за нього чи ні. Інтереси підприємців-спонсорів часто виявляються й регіональними інтересами. Є правила гри, і це не проблема.

— І все-таки у Фінляндії існує спеціальний Державний суд, компетентний розглядати справи про притягнення до відповідальності міністрів. Яка найрезонансніша антикорупційна справа у фінській історії останніх десятиліть?

— Востаннє Державний суд збирався в 1991 році (розгляд справи закінчився в 1993 р.). Міністр Кауко Юхантало мав намір домовитися з банком, щоб йому пробачили борг. Очевидно, згодом він збирався цьому банку якимсь чином віддячити. Але люди дізналися, система працювала, був Державний суд, Кауко Юхантало втратив і депутатський мандат, і міністерський портфель. Щоправда, після закінчення п’ятирічного мораторію займати державні посади він знову повернувся до парламенту. Але коли виникають такі ситуації, одразу стає зрозуміло, наскільки необхідно довіряти судовій системі. Ця справа не була політично мотивованою. Інші міністри та члени партії Юхантало не підтримували свого колеги. Вони бачили, що проблему треба було вирішувати, і довіряли суду.

— У вашій країні при прийнятті рішень особлива роль належить кваліфікованим радникам керівників відомств…

— Існують дві системи державного управління: коли інформація надходить зверху, і наша, де вона надходить знизу. Ми навіть вважаємо, що нічого заважати нашим міністрам «нестратегічними» питаннями. У Фінляндії на рівні керівників середньої ланки можна вирішити проблеми, з якими в інших країнах доводиться звертатися до заступників міністрів, а то й до міністрів. Так, на найважливіших рішеннях мають стояти два підписи — міністра та референта, який запропонував це рішення. Але якщо референт не впевнений у легітимності рішення після можливих змін, запропонованих міністром, він не ставить свого підпису, і тоді рішення треба переглянути. У цій практиці ми виходимо з того, що помічники наших міністрів є експертами та професіоналами своєї справи.