Буцикіна Євгенія. Ідентифікація жінки: 4 причини відвідати виставку «Свій простір» у PinchukArtCentre / Євгенія Буцикіна // Рубрика. — 16 листопада 2018 — Режим доступу: https://rubryka.com/article/svij-prostir-pinchukartcentre/?fbclid=IwAR0W3ZulYuEUS6o1tyoJkWXkvr-r0UAsVuAZbQaxMT-Vld7OC0yrXaDfpU8

«Пам’ятаєте, я говорила, що у Шекспіра була сестра? Тільки не шукайте її в біографіях поета. Вона прожила мало – на жаль, не написала й слова. … я переконана – та безіменна, що нічого не написала і похована на роздоріжжі жінка-поет живе дотепер. Вона живе в вас, і в мені, і ще в багатьох жінках, кого сьогодні тут немає, вони миють посуд і вкладають дітей спати. Вона жива, бо великі поети не вмирають, існування їх нескінченне». Ось цитата з есею Вірджинії Вулф «Своя кімната», який надихнув кураторок Тетяну Кочубінську і Тетяну Жмурко на створення проекту «Свій простір» у PinchukArtCentre. До виставки увійшли твори 22 художниць і художників, об’єднані спільною темою ідентифікації української жінки. Зокрема, йдеться також про аналіз умов творчого розвитку і становлення українських художниць у минулому і тепер.

1. Розібратися, у чому річ

Проект став результатом кураторських розвідок у межах діяльності «Дослідницької платформи» PinchukArtCentre – програми аналізу, каталогізації та архівування сучасного українського мистецтва (із 1980-х років і до сьогодні). Результати роботи платформи можна побачити не лише під час виставкових проектів центру, але – як обіцяють – скоро і в мережі. Тим не менше, це лише початок тривалого процесу, адже «Свій простір» показує, якого глибокого занурення потребує в подальшому історія українського мистецтва через свою багатогранність.

Експозиція нової виставки в ПАЦ нагадує колаж: кураторки порушили одразу багато тем, кожна з яких заслуговує на окреме велике дослідження і відповідну виставкову історію. Під час знайомства з проектом легко зрозуміти, що це лише заділ, і виставка несе радше програмний характер. Адже в ній відсутня чітка логічна послідовність «від А до Я». Натомість, експозиція рясніє паралелями між історією і сьогоденням: сучасні українські художниці звертаються до своїх попередниць для того, аби віднайти певну традицію, основу для продовження дискурсу. Це важливо, адже недбайливе ставлення до історії подеколи спричиняє регресію (і того, що стосується, наприклад, емансипації жінки). У мережі легко знайти світлини американця Білла Подліча, які зображують студенток педагогічного коледжу в Кабулі, з модними зачісками каре і в стильних спідницях міді. Сьогодні це неможлива картина, зруйнована разом із Баміанськими статуями Будди. У «Своєму просторі» подібне відчуття передає фільм «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Чепелик. Робота 2001 року в макабричних БДСМ-іграх транслює образ мордованої України 90-х, на тлі загальної тенденції до об’єктивування українок. Саме для того, щоб не забувати власні важкі і важливі кроки, є потреба реконструювати історичну тяглість, переосмислити свою історію та культуру (можливо, це одна з умов віднайдення «свого простору» в індивідуальному та національному вимірах).

2. Сформувати образ української жінки в історії ХХ – ХХІ століть

Поліфонія голосів виставки відбиває проблематичність пошуків власного місця: становища жінки-художника в системі художньої культури, місця жінки в правовій та суспільно-політичній сферах. Розпочинаючи пошуки, варто порушити питання: А що, власне, є жіночим? Чи існує жіноче мистецтво, і яке воно? Чи маємо ми окремі фемінні мистецькі практики, пов’язані з традиційною жіночою працею (шиття, ткацтво, легка промисловість)? Чи актуальний досі поділ на майстринь народного декоративного мистецтва і на художників-кар’єристів?

Важливим елементом проекту є увага до образу художниці-монументалістки в СРСР другої половини ХХ століття. Громадянка СРСР – і жінка, і чоловік, вона отримує право на чоловічу працю (умова рівності), але залишає на собі повну відповідальність за дітей (не лише вагітність, народження, але й подальше виховання).

Пригадую розповідь моєї бабусі, яка працювала сільською вчителькою і мала щодня йти на роботу до сусіднього села за декілька кілометрів. Одного разу їй не було на кого залишити своїх маленьких дітей, і довелося закрити їх самих у хаті майже на цілий день, попросивши сусідку за ними приглянути.  Якби з дітьми щось сталося, відповідальність лягла б лише на матір. Але інакше вона розв’язати цю ситуацію не могла, адже не прийти на роботу на той час (50-ті рр.) було неприпустимим. До цього додайте домашню працю, кухню, сільське господарство (город, корови, кури тощо). Всі ці турботи лежали на плечах переважно жінки. Мій батько іноді згадує, що бабуся прокидалась десь о четвертій, а лягала пізніше всіх у сім’ї: «Як у неї це виходило, я не розумію…». Зрозуміти це дійсно складно, особливо з огляду на пафос позірної гендерної рівності у радянську добу.

В одній із зал проекту «Свій простір» ми бачимо величезну фотографію на високій стіні: художниця Ада Рибачук на верхотурі працює над створенням металевої конструкції для рельєфу Стіни плачу на Байковому кладовищі. На світлині зафіксовано її роботу над елементом стіни, присвяченим героїзму киянок під час ІІ Світової війни. Сама Ада посміхається на фото, дивлячись згори вниз та викликаючи захоплення своєю відданістю роботі. Вона працює над рельєфом у складних умовах, із ризиком для здоров’я, повністю нехтуючи своєю «жіночністю» заради творчої справи.

Жінці в СРСР личить сила і статність – вона повинна бути мужньою, адже не має вибору. Це влучно відображає кахельний одяг Жанни Кадирової із серії «Second Hand»: художниця створила з плитки, знятої із будівель занедбаних радянських установ, сукеньки та шалики, модні у 60-ті. Стильний, з одного боку, одяг водночас несе в собі знеособлену монументальність. Жінка-пам’ятник, жінка-скеля з кремезною статурою – якщо в реальності хтось не вписувався в ідеал плодючої і працьовитої господині, суспільний осуд був неминучим.

3. Окреслити межі жіночності. Або їх позбутися

Чи сьогодні ми звільнені від нього? У відео-роботі «44» Алевтина Кахідзе відтворює варіанти ніяковіння 44-річної жінки під час негативної відповіді на питання «Чи є у тебе діти?». Чому жінка на відео нервує, сердиться, засмучується, залишається спокійною? Бо через відсутність дітей вона перестає бути повноцінною? Напевно, відповідь у тому, що коли ми цікавимось у когось «Чому у тебе нема дітей?» або «Коли вже діти?», ми не розуміємо, що маємо до діла з унікальною життєвою історією. Історії жіночності і ожіночнення – незліченні.

Так, у роботі «Я і вона» Євгенія Бєлорусець пропонує відвідувачкам і відвідувачам взяти участь у грі: з низки предметів обрати ті, що асоціюються з фемінністю. Знову запитання: жіночі предмети це якісь окремі? Чи жіночим може бути все що завгодно – від помади до бензопили? Яблуком розбрату можуть постати тюльпани в банці з-під пива (яка комічна андрогінність). Дехто вважає, що дарувати жінкам квіти обов’язково, а дехто – що це стереотип і атавізм. У проекті Бєлорусець її колега Анна Звягінцева зазначає, що просто любить квіти. Бо вони гарні.

Після такої тези вже дивним і незграбним видається будь-яка суспільна практика заміни особистого вияву фемінності на її стандартизацію. В проекті «Свій простір» ця ідея постає у діалозі творів: якщо Ж. Кадирова перетворює елементи суспільного простору у плаття, то Катерина Єрмолаєва у кольори тканин, модні в СРСР, фарбує стіни, створюючи просторовий колаж та поєднуючи цю тотальну моду із портретами радянських художниць, сильних та тендітних.  Доля людини тоді (а може й зараз) перетворюється на функцію соціальної системи на тлі загальної байдужості.

4. Пройти шлях від тіла до особистості

Інше важливе питання (над яким розмірковують кураторски): кому або чому насправді належить тіло жінки – це приватна, сімейна справа чи res publica? В серії живопису «Привид свободи» Влада Ралко змальовує «особливу тілесність жіночого» за допомоги глибоких і виразних візуальних елементів: тяжкий колір засохлої крові на стіні за полотнами, тривожна гамма рожевого – на них. Об’єкти «дівчачого» кольору в роботах Ралко застиглі, але водночас наче пульсують, викликаючи почуття моторошного, а може навіть мерзенного. У цих образах закладене переживання застиглого спадку, що залишили по собі табуювання, замовчування, запаковування жіночого тіла і сексуальності в СРСР.

Сексуальність і звабливість жінки в історії мистецтва має свої негативні конотації й відповідні культурні й політичні наслідки: традиційно жінка мислиться як провокатор, ініціаторка гріха, на який «поведеться» чоловік. Саме через Єву кожна новонароджена дитина вже несе в собі першородний гріх, разом із приреченістю на спокуту. На цю тему рефлексує Оксана Казьміна в відео «Секрет. Дівчинка та хлопчик», в якому дорослі представлені як діти, істоти до гріха, ще не ув’язнені соціальними і гендерними конструктами, до сексуальності і сім’ї з її фройдистськими ролями батька й матері. Але, в такому разі, чи залишаються ці невинні істоти людьми? Можливо, будь-яка людина народжується чистим аркушем, проте особистістю вона стає, проходячи крізь складні, майже завжди насильницькі інститути виховання (спочатку ти маєш втриматись на ніжках, а пізніше – «стати на ноги»), щоб далі піти вже своїм шляхом.

Питання в тому лише, яким має бути цей шлях і хто саме ним рушає? В цьому тексті вже було забагато речень із знаком питання, і це буде останнім, ще і з відповіддю. Її нам доброзичливо надала вже згадувана Вірджинія Вулф у її вже згаданому тексті, що поклав символічний початок великій і складній розмові: «Мені слід було б благати вас бути вищими, духовнішими, пам’ятати про покладену на вас відповідальність, про те, як багато від вас залежить і як ви можете вплинути на майбутнє. Втім, залишимо ці високі слова чоловікам, вони скажуть їх набагато красномовніше. Я ж марно шукаю в собі піднесені фрази про братерство, рівність, просування людства до вершин. Замість цього кажу коротко і буденно – будьте самими собою, це куди важливіше. Не мрійте змінити інших – шкода, не вмію вимовити це піднесено: Думайте про суть речей».

Виставка «Свій простір» триватиме в PinchukArtCentre до 6 січня та супроводжуватиметься насиченою освітньою програмою. Деталі шукайте на new.pinchukartcentre.org.

Фотографії надані PinchukArtCentre © 2018. Фотограф: Максим Білоусов.