Бурлака Вікторія. Боротьба без правил / Вікторія Бурлака // Дзеркало тижня. — 2001, 13-20 квітня. — №15. — Режим доступу: https://dt.ua/CULTURE/borotba_bez_pravil.html

За минулі півроку всі встигнули до нудоти перенасититися скандалом навколо майбутньої української презентації на Венеціанській Бієнале…

За минулі півроку всі встигнули до нудоти перенасититися скандалом навколо майбутньої української презентації на Венеціанській Бієнале. Конфлікту інтересів донедавна легітимного куратора Юрія Онуха, директора Центру сучасного мистецтва, і Валентина Раєвського, котрий завзято висуває себе як альтернативу останнього голови Нового творчого об’єднання (НТО), приділялося уваги більше ніж досить. Хотілося вірити, що коли-небудь він вичерпається, та ба… У середині березня, за два місяці до Бієнале, несподівані урядові призначення призвели до зміни ролей «переможців» і «переможених». Указом віце-прем’єра М.Жулинського було призначено нового комісара — главу Служби урядового контролю над переміщенням культурних цінностей через державний кордон України Олександра Федорука. У результаті конкурсу, що відбувся наступного дня, у Спілці художників схвалено новий венеціанський проект та обрано його куратора — В.Раєвського. Що за сором’язливим умовчанням — офіційного розпорядження міністра культури стосовно цього не було — відтіснило в тінь Є.Карася і Ю.Онуха. Такий поворот подій уже не є приводом для з’ясовування, хто правий, а хто винний, чий проект кращий, а чий гірший. Ситуація, яку можна розцінювати як наслідок відсутності прийнятної процедури вибору проекту, повчальна в іншому плані. У плані аналізу механізмів дії влади.

Крок за кроком розплутуючи клубок подій, бачимо, що ситуація не була прозорою з самого початку. Минулого літа міністр культури Б.Ступка призначив свого радника Є.Карася комісаром першої презентації України на 49-й Венеціанській Бієнале. Той, «порадившись із громадськістю», зосередженою навколо його галереї, призначив куратором Ю.Онуха. Кулуарність обрання комісара й куратора в майбутньому стане основним аргументом їхніх опонентів.

Поінформовані про організаційний склад української презентації президент Бієнале П.Баратта і директор візуальної секції Г.Зеєманн, зі свого боку, офіційно його підтверджують. У жовтні Є.Карась і Ю.Онух одержують запрошення на попередню зустріч комісарів і кураторів у Венеції. Там на них чекав перший сюрприз — зустріч із представниками «конкуруючої фірми» О.Мазаєвою та В.Раєвським. Останні приїхали, заручившись листом голови парламентського Комітету з питань духовності й культурі Л.Танюка, який надає їм повноваження подати для розгляду альтернативний проект, — як згодом з’ясувалося, видавати постанови, що суперечать постановам Мінкультури, пан Танюк не міг. Інцидент нейтралізувало втручання присутнього на зустрічі представника українського посольства. Далі процес підготовки до Бієнале потік досить мляво, а пристрасті невдоволених розпалювалися. До кінця грудня куратор визначився з вибором художників. Ними стали представники й засновники Фонду Мазоха І.Подольчак й І.Дюрич. Це майже збіглося з моментом «запускання торта» в обличчя Ю.Онуха — цією своєрідною акцією на відкритті виставки П.Макова в ЦСМ художник А.Савадов, котрий входить у НТО, висловив протест проти історичної несправедливості. Свій протест В.Раєвський, А.Савадов, О.Тістол висловили й в епістолярній формі —надсилаючи в Мінкультури листи, які викривають канадсько-польське громадянство Онуха й «імперські» амбіції соросівського ЦСМ.

У грудні Міністерство створює Контролюючу раду щодо Бієнале, куди крім міністерських чиновників входить керівництво Спілки художників — В.Чепелик і Академії мистецтва — А.Чебикін. 13 січня «Літературна Україна» публікує відкритий лист ради Національної спілки художників, адресований віце-прем’єру й міністру культури, яким виказано занепокоєність тим, що Україну на Бієнале представляють «новоявлені вояжери залаштункової гри — директор приватної галереї Є.Карась і директор Центру Сороса, іноземний громадянин Єжи Онух». Спілка художників заявляє, що «нікому не дозволить спекулювати святим ім’ям України й підмінювати наші національні цінності», дорікає Б.Ступці за те, що процедура призначення комісара й куратора не була відкритою, пропонує передати підготовку до Бієнале в руки людини авторитетної — академіка О.Федорука. Ще одна непряма обставина, можливо, відіграла роль у цій заплутаній історії. У лютому Ю.Онух ставить свій підпис під опублікованим багатьма ЗМІ колективним листом «недобитків молодої української інтелігенції», котрі засуджують політику Президента. Після цього був дзвінок міністра Ступки, докори в нелояльності, вимога врахувати, що «гроші на Бієнале дає Кучма». 14 березня, за день до визначеного дирекцією Бієнале остаточного терміну подачі візуальних матеріалів для каталогу, на закритому засіданні у віце-прем’єра збираються міністр культури та його заступники, В.Чепелик, А.Чебикін, О.Мазаєва, В.Раєвський. Подальше відомо: 21 березня відбулася прес-конференція Ю.Онуха, І.Подольчака, І.Дюрича в УНІАНі. Цікава деталь — колишній комісар Є.Карась на цю конференцію не прийшов, аргументуючи свою поведінку тим, що не розуміє позиції Мінкультури, але, будучи службовцем цього відомства, у будь-якому випадку змушений її поділяти.

Ю.Онух, як і всі інші, не знаючи причини свого звільнення від обов’язків куратора, припустив, що приводом є підписана ним антипрезидентська відозва, а справжньою причиною — небажання Спілки художників, що «має юридичний статус громадської організації, але фактично є фаворитом держави», поступатися будь-кому «своїми» грішми:

— Суть конфлікту — державні гроші. Жорсткого протистояння не було доти, поки не стало достеменно відомо — із бюджету виділяється 800 тисяч гривень. Гроші, виділені державою на художні акції, за визначенням є грошима Спілки художників. Отоді й почалася справжня боротьба. Я відмовився йти на переговори з чиновниками спілки — О.Федорук телефонував мені, показував роботи пана Сидоренка, просив подумати про розширення української пропозиції. Домовитися зі мною виявилося неможливо. Підписання мною листа, спрямованого проти Президента, — це лише козир у політичній грі, що вдало підвернувся в руки опонентів».

Аби не губитись у здогадах про справжні причини раптової зміни складу учасників Бієнале, я вирішила безпосередньо запитати про це її ініціатора — Миколу Жулинського.

— Коли торік Богдан Сильвестрович Ступка темпераментно заявив: «Венеціанська Бієнале — це грандіозна подія, тепер і ми братимемо в ній участь», за моєї підтримки в бюджет 2001 року було закладено відповідні кошти. У механіку підготовки, що входить у сферу обов’язків Міністерства культури, я до часу не вникав. Мене цілком влаштовувала й кандидатура Є.Карася, котрого я непогано знаю, бував у його галереї, і кандидатура Ю.Онуха. Б.Ступка захоплено розповідав: «Усе йде чудово, справа горить у руках художників, це буде приголомшливий проект, величезні інсталяції, що показують пакт Молотова—Рібентроппа, Мао Цзедуна, що перепливає Янцзи». Незле було б ще зрозуміти, який стосунок має Мао Цзедун до України, але не можна вимагати від себе занадто багато: сучасне мистецтво, як відомо, — справа тонка. Пам’ятаючи, що 15 березня — останній термін подачі матеріалів для каталогу, вкотре запитую, як ідуть справи. «Проект уже готовий». — Ви його бачили? — «Ні, але він існує в комп’ютері». Тим часом гримлять скандали, у яких фігурують О.Мазаєва, В.Раєвський. Відчуваю, уже час втручатися. Чому процес підготовки оповитий таємницею, чому не діє Контролююча рада? Якщо ми говоримо про громадянське, відкрите суспільство, витрачаючи державні гроші, не можна купувати кота в мішку. Усе повинно відбуватися на очах у громадськості. У нас є Спілка художників, як би ми до неї не ставилися, Академія мистецтва — чом би не порадитися з ними? Далі так тривати не може, якщо Мінкультури перебуває в моєму підпорядкуванні, я відповідаю за використання цих грошей. Реагуючи на відкритий лист Спілки художників у «Літературній Україні», я зібрав їх і запропонував негайно приймати рішення. Уряд призначає комісара, але коли він не справився, не провів творчого конкурсу, його потрібно терміново замінити. Поцікавившись думкою Богдана Сильвестровича стосовно цього, я почув: «Мене підвели — хотів, як краще, а вийшло, як завжди. Переконали в існуванні віртуального проекту, але я його в очі не бачив… О.Федорук перебував у цей час у Москві, але Контролююча рада узгодила з ним його призначення по телефону».

— Тим часом, Ю.Онух вважає себе потерпілим за свої політичні переконання…

— Який стосунок мають його переконання до Бієнале? Я бачив лист, про який ви говорите, але повірте, навіть не знав, що під ним підписався Онух. Це тільки його особиста справа, яка мене анітрішки не цікавить. Моя мета — знати, на який проект підуть гроші. Показала б його команда до 15 березня те, що було зроблено, нам не довелося б наздоганяти відправлений поїзд.

Можливо, Ю.Онуху і зручно вважати себе потерпілим за те, що він підписав антипрезидентський лист, за те, що він — громадянин Канади, а не України. Мені байдуже до його громадянства й переконань, тим паче з огляду на моє пристрасне ставлення до української діаспори. Мене хвилює тільки одне — з чим ми вперше вийдемо на Бієнале. І дотримання процедури, яка гарантує відкритість добору учасників. А обмеження демократичних прав і свобод — інструмент, яким сьогодні хто тільки не користується.

Інформацію про демократичну процедуру конкурсу в Спілці художників 15 березня можна було почути і з перших вуст — від голови журі Андрія Чебикіна.

— Андрію Володимировичу, чи не здається вам, що Спілка художників побила всі рекорди швидкості організації конкурсів? Конкурс відбувся наступного ж дня після ухвали про його проведення, про нього ніде не оголошувалося, професійний загал, що потенційно міг узяти в ньому участь, дізнався про подію постфактум. А подані проекти О.Пінчука, В.Раєвського, В.Сидоренка було витягнуто, як рояль із кущів, — раптово опинилися в потрібному місці в потрібний час.

— Ситуацію з «роялем у кущах» спровокував сам Є.Карась. Він, до речі, знав, що ці проекти, чекаючи на конкурс, лежать у кабінеті Ступки. Для тендера досить і трьох проектів.

— Чому на конкурс не запросили Ю.Онуха, його заздалегідь скидали з рахунків?

— Ми запрошували Онуха й Карася, Онух відмовився прийти. (Нагадаємо, за версією самого Ю.Онуха, він дізнався про конкурс через годину після його початку.)

— Чим обгрунтовується вибір комісії?

— Художники, котрі входять до проекту (А.Савадов, В.Раєвський, О.Тістол, О.Меленті (О.Мазаєва), добре відомі у світі, не раз виставлялися на тій-таки Венеціанській Бієнале. Зацікавило й те, що в створенні панно, яке сьогодні умовно називається «Україна», можуть брати участь й інші художники, які відповідають концепції. Такий автор, як Віктор Сидоренко, їм, безумовно, стане у пригоді. Салонна скульптура Пінчука — не для Бієнале. Надання візуальних матеріалів за проектом Подольчака і Дюрича ми прочекали весь день, але наше журі було проігноровано. До того ж у концепції їхнього проекту немає жодної фрази з поясненням того, як ці світові проблеми, що заповнюють усю Бієнале, Мао Цзедун і Че Гевара, пов’язані з нами.

— Яку мету переслідувала спілка цим конкурсом?

— Ми показали — Спілка художників чогось та варта, як і Академія мистецтв, де зібрані не останні люди, із котрими необхідно було порадитися. Не виключено, якби з нами консультувалися, проект Онуха пройшов би.

Тепер конкурс вимальовується чіткіше, картина стане ще більш зрозумілою, якщо з’ясувати, чи є судді, ті, безумовно, шановні, зі слів мого співрозмовника, художники, що оцінювали проекти за мірою вкладеної в них національної ідеї, експертами в актуальному мистецтві? Слід врахувати, що Бієнале — це форум актуального мистецтва, а союзна номенклатура — В.Гурін, В.Перевальський, Н.Стороженко, Л.Авраменко, І.Волощук, В.Вештак — досі була від нього досить далека.

Була спроба одержати ще один коментар із перших вуст — Валентина Раєвського. На запитання «Чи можливі такі випадкові збіги — 14 березня ви берете участь у закритому засіданні у віце-прем’єра, а наступного дня виграєте конкурс проектів?» Раєвський відповідати відмовився, бо в його завдання «сьогодні це не входить». Здається дивною поведінка цієї людини, чиє ім’я пов’язано з усіма скандалами навколо Бієнале, і котра при цьому примудряється спритно ставити в потрібний час на потрібну клітинку то художника з тортом, а то й чиновника з інструкцією.

Це «боротьба за Бієнале», як називають означені події, без прикрас. І годі розібратися, хто в ній є хто. Зрозуміло одне — ніхто з її учасників не діє цілком чесно. Ніхто не намагається «грати за правилами» в ситуації, коли цих правил просто не існує.

Ні В.Раєвський, котрий почав війну компроматів проти «соросівських окупантів» і лобіює свій проект на всіх можливих рівнях. Ні впевнені у своєму «праві первородства» Є.Карась і Ю.Онух. За сім місяців підготовки до Бієнале вони багато чого зробили, але чомусь навіть не потрудилися виконати формальності, переконати бюрократів від культури у необхідності фінансувати свою пропозицію, зробивши її видимою та відчутною. Ні влада в особі віце-прем’єра й міністра культури, що втрутилася в конфлікт тільки на його фінальній стадії. Ні номенклатура Спілки художників, що розіграла видимість демократичного конкурсу. Тим часом спілку, нехай морально застарілу, нехай корумповану, в чому її справедливо звинуватив Ю.Онух, можна зрозуміти — вона обстоює своє право розпоряджатися грішми та приймати рішення, оскільки номінально досі є монопольною професійною художньою організацією. Існувала б в Україні сучасна система художніх інституцій — наше становище в очах світу не виглядало б таким комічним. Утім, не варто переоцінювати власну феноменальність — там, у Венеції, на такі внутрішні конфлікти дивляться крізь пальці — давно звикли. На прес-конференції Гарольда Зеєманна, що відбулася в Римі 29 березня, оголосили список держав-учасниць і склад делегацій. Український склад звучав так: комісар О.Федорук, куратор В.Раєвський, художники І.Подольчак й І.Дюрич. Ох нелегко, споглядаючи цей театр абсурду зі сторони, нічого не переплутати!