Політична ситуація в Україні досі заважає мені дістатися до Києва, щоб особисто провести свої дослідження. Тому я намагаюсь представити себе місцевій художній сцені, роблячи інтерв’ю віддалено, через Skype. Єдині художники, з якими мені вдалося поспілкуватися до теперішнього моменту – Юлія Костерєва та Юрій Кручак. Крім художньої практики, вони також є співзасновниками та творцями платформи Open Place (Відкритий Простір), яка присвячена – відповідно до опису на їх веб-сайті – «розвитку творчих пошуків» і «створенню зв’язків між художнім процесом і різними верствами українського суспільства».

Я розмовляла з Юлею про Open Place. Мене заінтригував характер роботи активістів, заснований на взаємодії і співпраці. Мені цікаво те, як вони залучають навколишні співтовариства до спільної роботи над вирішенням питань місцевого значення. Одна з їхніх робіт, що вразила мене – 7 листопада (дата Жовтневої революції 1917 року). Це – художня інтервенція, яку вони здійснили у Женеві 2009 року. У цій роботі мене заінтригувало використання клітчастих пластикових сумок, які знайомі не тільки у Східній Європі, але і в Західній, як аксесуар біженців та мігрантів. Художники запросили 20 осіб, жителів Женеви, щоб пронести 80 таких сумок, наповнених газетами, по всьому місту, і, у підсумку, прийти до скульптури, розташованої перед Палацом Націй. Сама скульптура називається Зламаний Стілець (Broken Chair), її встановили на підтримку міжнародної угоди про заборону використання касетних бомб. Учасники акції «відремонтували» стілець, використовуючи сумки як штучну опору, «четверту ніжку».

Мета акції – привернути увагу до статусу мігрантів і в Женеві, і в усьому світі. Як стверджують Юрій Кручак і Юлія Костерєва, у Швейцарії у них склалося враження, що їх, художників зі Східної Європи, сприймають, як «варварів». За їхніми уявленнями, це не сильно відрізняється від почуттів більшості мігрантів від того, як їх сприймають місцеві жителі. Клітчасті пластикові сумки використовували через їх знакові асоціації з іноземцями. Дійсно, при переміщеннях по місту вони кидалися в очі, оскільки 80 подібних сумок, дуже великих за розміром, блокували вид на місто з автобуса і заважали оглядати визначні пам’ятки. Зібравши ці сумки у громадському просторі, художники зіштовхували перехожих з реальністю, яку ті не хотіли бачити або брати до уваги. Художники принесли сумки до стільця, щоб відновити його, використовуючи скульптуру як символ «зламаної нації» або союзу. Вони також хотіли показати, що «варвари» можуть щось виправити.

Під час дій з сумками активісти окупували суспільний простір і показали, що це не лише місце для туризму, але і простір для діалогу. Вони також дали місцевим жителям, які брали участь у події, уявлення про те, як відчувати себе небажаним у даному середовищі іноземцем. Юлія розповіла мені, що люди, які брали участь у роботі, здавалося, дійсно відчули це. Після перформансу одна жінка зізналася, що під час ходи «відчувала себе, як Христос».

Аналогічна спільна робота – Суботник. Тут учасники зібралися разом, щоб виконувати садові роботи. Таке завдання часто асоціюється з радянськими часами – ерою суботника, або обов’язкової колективної роботи. За часів Радянського Союзу суботники включали збір урожаю картоплі, прибирання заводу, школи. На суботнику, який організували Юлія та Юрій, учасники садили квіти, відповідно до інструкцій художників. У результаті вийшов невеликий квітковий садок у вигляді портрета Леніна, ініціатора суботників.

Художників привабила ідея колективної роботи, оскільки, як вони заявляють, «коли ви працюєте за гроші, є різниця між тими, хто заробляє більше або менше; коли ви працюєте безкоштовно, всі рівні». Художники вибрали такий вид діяльності через зв’язки з місцевим контекстом, посилаючись на великий квітковий годинник у центрі Женеви, станом якого регулярно опікується особлива служба.

Крім проектів, зроблених у Швейцарії під час мистецької резиденції, Юлія та Юрій з їх платформою Open Place підтримують сучасне мистецтво в Україні. Вони відзначили, що хотіли б створити альтернативу Pinchuk Art Centre, який не завжди працює з українськими реаліями. Юлія та Юрій хотіли б сформувати «більш гнучку структуру, яка може змінюватися і реалізовуватися у багатьох місцях, де б то не було». Вони також хотіли б налагодити зв’язок сучасного мистецтва з широкою громадськістю, а не лише з тими, хто регулярно відвідує мистецькі події. Тому художники свідомо розташували свій простір за межами центру міста.

Перформативні і партисипаторні художні практики не мають давніх традицій в Україні, і, коли я запитала Юлю про джерело їх ідей, вона розповіла про художні обміни, в яких вона і Юрій брали участь у Харкові в 1998 році. Юлія говорила про свободу, яку їм дали для роботи, і про дух співпраці і відкритого обміну, який панував серед учасників з Харкова та Нюрнберга. Після цього художники усвідомили не тільки важливість прямого контакту зі своїми глядачами, а й значення зворотного зв’язку та діалогу.

Як не дивно, Юлія розповіла мені, що вона і Юрій нарікали на те, що українці були неактивні до подій 2013-2014 років. Вона сказала, що вони як художники не хочуть просто створювати «критичне мистецтво», яке тільки показує проблеми і не пропонує шляхів розвитку. Вона, швидше, говорила про розширення прав і можливостей людей збиратися разом, щоб вирішувати проблеми. Якщо просто побиватися через реальні труднощі, це «змушує людей відчувати себе безпорадними», вважає Юля, але, якщо люди «відчувають себе вільними і освіченими, то вони можуть вирішити проблему…». Пізніше вона додала, що «коли люди невільні, вони відчувають себе бідними, неактивними, це змушує їх почуватися гірше». Таким чином, художня практика Юлії та Юрія спрямована на розширення повноважень людей, їх можливостей збиратися разом, щоб вирішувати проблеми.

Художники працювали зі сліпими людьми і з людьми з різними відхиленнями, щоб створити для них більш інклюзивне середовище у суспільстві, де в іншому випадку вони маргіналізуються. [Те, що люди з різними порушеннями позбавлені доступу до місць громадського користування та не інтегровані у повсякденне життя, досить симптоматично для пострадянського простору.] Наприклад, Юлія та Юрій зробили твір мистецтва, з яким сліпі люди можуть взаємодіяти. Однак, перш ніж вони змогли це зробити, їм знадобилося встановити довірливі відносини зі спільнотою. Тому художники створили мапи Києва, щоб замінити старі карти радянської епохи, які використовувалися реабілітаційними центрами міста. Нові мапи відповідали нинішній ситуації у Києві. Потім художники працювали з волонтерами та ходили по місту разом зі сліпими людьми, щоб ті за допомогою нових карт ознайомилися з територіями.

Також Юлія та Юрій створили невеликі скульптури, які можна тримати в одній руці і сприймати на дотик. Пізніше художники зробили інсталяцію, яка дає зрячим людям відчути, як бути сліпим. Так, вони створили особливу сітку: залежно від того, у якому квадраті сітки людина стоїть, лунатимуть різні звуки. Так, гавкіт собаки означає, що людині потрібно перейти на іншу клітину.

Платформа Open Place – прекрасна ініціатива, яка поєднує у собі мистецтво і активізм. Група працює з місцевими громадами, щоб об’єднати митців і громадян, щоб вирішувати проблеми через взаємодію і художню діяльність. Я з нетерпінням чекаю дня, коли зможу відвідати творців платформи особисто.