У київському «Ательє Карася» експонуються нові роботи Дмитра Кавсана
Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, «Art-Line», спеціально для «Дня»
Коли у строкатому тусовочному натовпі раптово пролунає регіт, від
якого холоне душа, можете навіть не обертатися для розпізнання його джерела.
Звичайно ж, це Кавсан — mad-Dima, художник зі звичками Мефістофеля, несамовитий
цинік і красномовний позер, трудоголік, завзяттю якого може позаздрити
будь-хто з його колег-постмодерністів. Бо пише він часто і багато, вони
ж — вряди-годи, ловлячи привид чергового гранту. Ексцентрик «по жизні»
(якось телевізійники попросили його «просто» пройтися перед камерою, він
миттю роззувся і, трохи підстрибуючи, продефілював бундючною Львівською
площею босоніж), у творчості Кавсан серйозний і копіткий. Принаймні у своїх
талановитих, вражаючих натюрмортах останніх років, що експонуються зараз
у «Ательє Карася» поруч з полотнами Дергачова і Смахтіна, не менш гідними
уваги (але це — предмет особливої розмови).
Знайти себе — нелегкий труд, і Кавсана на цьому шляху доля аж ніяк не
пестила. У його роботах кінця 80-х початку 90-х бринить невблаганне бажання
висловлювання. Але голос поки підлітково нетвердий, басок постійно зривається
на фальцет. Так, у його «Платонічній любові до каменів» (1989) — розіп’ятий
Христос так само потворний, як і людці, котрі забавляються біля нього грою.
Вже були викликані до життя «розтріпи» Голосія, нордичні чудовиська Трубіної,
сади квітучих п’явок Керестея. Вже зароджувалися «тверді TV» Цаголова і
«карти» Соломка. Але mad-Dima продовжував «шукати себе» (адже Кавсан починав
виставлятися одночасно з усією артіллю «Паризької комуни» з 1987 р.). Ті,
до кого успіх прийшов одразу і легко, незабаром відчули мінливість вибору.
Або — як сказав Ройтбурд 1995 року: «Ми всі виросли з коротких штанців
андерграунду. Зараз головне — облаштувати свою територію».
І тут Кавсановою поміччю стали дитячі мрії, помножені на його характер
флібустьєра. «Нормальний митець мріє поїхати до Африки. А він — мріяв і
поїхав. Кавсан — реалізатор мрії, людина дуже енергійна, зі специфічним
розумінням життя, — говорить куратор Євген Карась. — Якщо це французький
замок, то він його всього обмацав, бачив на стінах карби мечів…» «Територія
Кавсана» — під стать гумільовській: тут також ганяють стада зебр і жираф,
кивають вигнутими дзьобами птахи «небачених країн», відкриваються види
східних міст… Невелике уточнення: все це відбувається на задньому плані
його величезних, віртуозно написаних «голландських» натюрмортів з усім
необхідним антуражем. На першому ж плані все спокійно. Але це оманливе
враження. Дійсно, спокоєм тут і не пахне. Зумівши прищепити Схід до Заходу
(раніше у полотнах його миготіли — готичний собор з барельєфом африканських
пик, площа перед Музеєм Людвіга з архаїчною черепахою), Кавсан невидимим
скальпелем розітнув незворушну плоть європейської культури. І виявив там…
Що? Правильно, кубла черв’яків, сиріч — людців. Немов сплуталися сторінки
Свіфта — метушливі ліліпути штурмують цитадель королівства Бробдингнег.
Навала має характер вірусної епідемії (доречно буде згадати, що художник
— син найвідомішого академіка-мікробіолога, лауреата Держпремії). На своїх
суденцях ці «ретровіруси» підпливають до гігантських масивів скатертин,
кружляють навколо блідими ельфами, дряпаються нагору; дехто зривається
і тоне. Але багатьом — ох, як вільно: вудять рибу, грають у шахи, кружляють
у танку… навколо напіврозрізаного лимона. (Кавсан обожнює писати танці
і танцівниць — пригадаємо його «блакитну баядерку» з пеліканом на «Art-Vision»,
його балерин на спеціальній експозиції «Зірки 80-х про зірок балету»).
У великій кількості тут і амурні сцени, залицяння і злягання. Сюрреалізм
Кавсана ненав’язливо інтелектуальний, а уявна непристойність — ширма для
якихось глибших роздумів.
«Мистецтво — страшна річ». Ні, не даремно назвав так Кавсан свою інсталяцію
1995 року на виставці «Чорно-біле». Та й справді, страшна і шалена.
