Літо 1994 року у Криму, «битва за Чорноморський флот» між Росією та Україною в самому розпалі. У Севастополі міжнародний фестиваль, події відбуваються на різних локаціях. Серед них — виставка «Алхімічна капітуляція», організована київським Центром сучасного мистецтва Сороса на військовому кораблі «Славутич». Палуба, трюми, каюти — все судно перетворено на виставковий простір, де роботи шикуються в комплексне висловлювання про непрості часи.

У день відкриття виставки художники Олег Тістол, Микола Маценко та Олександр Харченко за підтримки екіпажу «Славутича» відтворюють «Таємну вечерю» да Вінчі у форматі перформансу, роль Ісуса й апостолів виконують моряки. Вважається, що з «Таємною вечерею» да Вінчі почалася історія епохи Відродження. Цей перформанс теж став знаковим.

Боротьба за стереотипи

Маценко і Тістол разом вчилися в художній школі в Києві, потім у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Також вони співпрацювали, виконуючи замовлення худкомбінату в 1980-х. Після Тістол встиг пожити в Москві у знаменитому сквоті в Фурманному провулку, взяти участь у виставках в Європі, а в 1992 році повернувся до Києва і знову почав працювати з Маценком. Їхній перший спільний проєкт трапився тоді ж у рамках виставки «Косий капонір», другий — на виставці «Дослідження простору» в корпусі Києво-Могилянської академії.

Назва «Нацпром» з’явилася набагато пізніше, і означала вона не тільки об’єднання. «Нацпром» — це ідеологічна програма двох авторів, що базується на їхньому художньому інтересі до національної історії та культури. Ці теми Маценко і Тістол послідовно розвивали як в індивідуальних роботах, так і в колективній творчості. Свою стратегію художники оформили в текст «Полтавська битва», опублікований у журналі про мистецтво «Парта». Пізніше були й інші програмні есе, але в кожному автори проголошували боротьбу за красу національного стереотипу. Так вони розвивали стратегію, ще в кінці 1980-х оформлену Тістолом і Костянтином Реуновим, — тоді в маніфесті «Вольова грань національного постеклетизму» художники проголошували кінець мистецтва.

Пафос маніфестів «Нацпрому» будувався навколо національної історії, точніше її складних та неоднозначних періодів і персоналій. Автори ставили питання про те, хто такі наші історичні герої, що таке героїзм у принципі, які події формують українську національну ідею і що взагалі її формує. У 90-х, в період створення нової державності, ці теми були особливо затребувані.

Пафос маніфестів «Нацпрому» будувався навколо національної історії, точніше її складних та неоднозначних періодів і персоналій.

Програмна робота колективу — це панно «Полтавська битва», що відсилає до важливої ​​події в історії України. Програш Швеції спричинив серйозні геополітичні зміни в тогочасній Європі, перерозподіливши зони впливу на користь Москви і зміцнивши її авторитет у регіоні. У цій роботі автори звернули увагу на теми політичної дружби, союзництва і зради.

Усі до музею

У своїх роботах художники часто зверталися до стилістичних і композиційних повторів, використовували трафарет, що ріднить творчість «Нацпрому» з поп-артом. Наприклад, мотив поцілунку перекочував з роботи Тістола «Возз’єднання» до колективних проєктів. Але якщо в багатьох культурах поцілунок є частиною традицій, пов’язаних з привітанням і прощанням, то в роботах Тістола і Маценка він зовсім не дружелюбний і символізує лукавство. Усе через упевненість у тому, що якими б близькими не були культури «братніх» народів, геополітичний конфлікт між ними і бажання придушити слабшого неминучі.

У своїх роботах художники часто зверталися до стилістичних і композиційних повторів, використовували трафарет.

Одними з найважливіших у творчості «Нацпрому» є його «музейні» проєкти. Наприклад, «Музей Ататюрк» (спільно з Олександром Харченком і Анатолем Степаненком) — інсталяція в рамках виставки «Київська художня зустріч». Робота являла собою умовний зал очікування — простір, в якому були м’які крісла, зелені кімнатні рослини, журнальний столик, спеціальні сферичні світильники авторства Олександра Харченка. На вході — роботи Анатоля Степаненка, а на одній зі стін розташовувалася спільна робота Тістола і Маценка, де вони зобразили вершників, які рушили до горизонту.

Вершники — ще один важливий мотив творчості «Нацпрому», що символізує пошук і постійну битву за ресурси. У цій інсталяції художники хотіли торкнутися теми архетипів і національної історії, що вони і продовжили робити в «Музеї архітектури» і «Проєкті національного музею». У першій роботі автори говорили про українську архітектуру, зокрема про період бароко, і культурну спадщину в цілому. Інсталяція складалася з металевого панно із зображенням поцілунку і чорно-білих фотографій, на яких зафіксовані фронтони будівель у селищі Баришівка Київської області. Це селище у 980—990-х роках заснував князь Володимир Мономах Остерський. Художники винесли фасади і фронтони на перший план, звернувши увагу на те, що ця історія має значення, хоч і залишається непроговореною.

«Проєкт національного музею» вони створили через два роки, у 1998-му, також звернувшись до проблеми національної пам’яті. Цього разу художники зробили кілька панно з учасниками історичних подій, наприклад з польським політичним діячем Юзефом Пілсудським, відомим своєю агресивною політикою щодо українців. Ще один важливий герой, або скоріше антигерой, у роботах «Нацпрому» — російський полководець Олександр Суворов. Ці панно, як і деякі інші роботи художників, були зроблені з паперу. Крихкість матеріалу підкреслювала крихкість самої історії, її схильність до деформації й трансформації під пресом ідеології.

Історія не за підручником

Звертаючись до формату музею у всіх цих роботах, автори хотіли ще більше підкреслити значимість обраних тем. Відсилаючи до важливих дат і подій, що увійшли до шкільних підручників, художники говорять про стереотипність і спрощення сприйняття історії як такої, виводячи на перший план її подвійність і неоднозначність.

Художники говорять про стереотипність і спрощення сприйняття історії як такої, виводячи на перший план її подвійність і неоднозначність.

В інсталяціях «Нацпрому» також є вівтарні мотиви, що дозволяє говорити про близькість з християнською традицією. Для Тістола це порівняння не випадкове, адже у своїй творчості він часто звертається до народної ікони, а також до українського бароко.

При цьому роботи художників сповнені містифікацій. Описуючи їх, мистецтвознавиця Галина Скляренко звернула увагу на гротеск, квазікарнавальність і фольклорну наївність. Завдяки цим прийомам і стилістичним рішенням руїна, про яку говорять художники у своїй творчості, перетворюється на механізм відновлення традиції, осмислення свого минулого і культурної спадщини.