Пов'язані виставки
Редакція газети «Культура і життя», опублікувавши мою статтю «Діалог не відбувся» (16.01. 93 р.) під рубрикою «Точка зору», напевно, сподівалася, що порушене в ній питання, яким має бути сучасне українське мистецтво, що починає виходити на європейську арену, викличе полеміку. Адже нині для України це питання має велику питому вагу; більшість розуміє, що не тільки політика та економіка створюють імідж держави, а й великою мірою, а може, навіть й передусім, культура та мистецтво.
Моя стаття привернула пильну увагу мистецтвознавця з Києва Олександра Соловйова, «духовного батька» групи молодих митців, про яких я й писала, і він відгукнувся великою статтею в тій же газеті за 17 квітня — «Захід є Захід, а Схід є Схід». Щоправда, статтю пана Соловйова важко назвати полемічною — стільки там спрощень, нерозуміння самої суті та вагомості порушеної проблематики, а також звинувачень, що я нібито пропоную замінити мистецтво «етнографічною екзотикою та кічем».
Вести «полеміку» на такому рівні чи то з паном Соловйовим, чи з кимось іншим справа, м’яко кажучи, безплідна, бо опонент «грає» без правил, свідомо перекручує значення моїх висловлювань. До того ж обдурює читачів, вмістивши у своїй статті фотографію з першої виставки у «Віллі Штук», а не з другої в галереї на Лотрингенштрасе, щодо якої я мала критичні зауваги. Остап Бендер, якого любить цитувати пан Соловйов, напевно, так би прореагував: «Знаємо ми ці одеські штучки!». Ми з О. Соловйовим справді знаємо, про що йдеться, а читач? Невтаємниченій людині важко зрозуміти, що ж так залило сала за шкіру Олександру Соловйову. Тому я змушена докладніше зупинитися на цьому. Отож, таку гостру реакцію у нього викликала моя думка про те, що відмова від національного коріння та мистецьких традицій українського мистецтва і намагання за всяку ціну «наздогнати» і навіть «випередити» Захід шляхом сліпого мавпування не може принести успіху. В цьому ми ще раз переконалися після мюнхенських виставок «Діалог з Києвом І» та «Діалог з Києвом II. Постамнезія». Щодо цього пан Соловйов має свою, відмінну від моєї думку, і нічого незвичного, цьому, немає, адже суперечки про те, яким має бути українське мистецтво, не нові, їхні коріння сягають початку XX століття, а то й раніше. І сьогодні, в добу розбудови молодої держави, це питання стоїть не менш гостро, ніж майже століття тому. Український народ пережив багато трагічних катаклізмів, над ним проводилися різноманітні експерименти на виживання. Це врешті-решт, мало б навчити нас передусім того, що, відцуравшись рідної мови, відірвавшись від свого коріння та національної культури, людина стає манкуртом, впадає в амнезію. Як це деякою мірою, і сталося з молодими митцями та їхнім теоретиком паном Соловйовим, який стоїть на тій позиції, що «національна своєрідність сьогодні не першочерговий компонент мистецва, щонайменш для Заходу».
По-перше Олександр Соловйов глибоко помиляється, стверджуючи, що Захід не цікавить «національна своєрідність» мистецтва, і доказом того є велике зацікавлення Європи етнографічним мистецтвом країн Африки, Океанії та В’єтнаму. На думку багатьох західних мистецтвознавців, зокрема мюнхенського мистецтвознавця Кристофа Відеманна, організатора виставки «Діалог з Києвом», від певного часу експериментальне сучасне мистецтво перебуває в занепаді, воно втратило зацікавлення з боку глядачів, які шукають таке мистецтво, яке приносило б їм нові, свіжі естетичні враження. І саме таким мистецтвом сьогодні є етнографічне мистецтво Африки, Океанії та В’єтнаму, яке користується все більшою популярністю і швидко здобуває європейські мистецькі ринки. Отож, тут є над чим поміркувати і українським митцям, і теоретикам сучасного мистецтва.
По-друге, Олександр Соловйов не помітив у моїй статті думку про те, що я виступаю за якомога ширше розчинення дверей перед найкращими європейськими традиціями, але при цьому ми не повинні втрачати свого національного індивідуального «я». Зрештою, мої думки, щодо цього збігаються з міркуваннями деяких діячів української культури, висловлених на сторінках газет, журналів та фахової літератури з питань культури. Насторожує той факт, що як тільки лунають їхні стурбовані голоси перестороги щодо наслідків глибокої амнезії, ставиться питання про відродження і розвиток національного мистецтва, відразу, як і на початку віку, звучить хор тих, хто втратив пам’ять та національну свідомість, мовляв, це «шароварщина», хуторянство, низький рівень тощо. На жаль, до такого хору я відношу й звучний голос київського мистецтвознавця як в Україні, так і на Заході О. Соловйова.
Вражає те, з якою легкістю деякі наші співвітчизники вже в силу нових історичних подій туляться до нового багатого західного «пана», дарма, що часом мусять грати роль блазнів. І якщо колись наші невдачі дехто міг виправдати тим, що, мовляв, це вина центру, який вирішує все, то сьогодні роль так званого центру в сфері культури, за мовчазної згоди культурних установ України поволі переходить до Заходу.
Ми вже не раз переконувалися в тому (не тільки на досвіді виставок «Діалог з Києвом», «В тіні серпа і молота» та й останніх Днів України в Баварії, що, коли українську культуру «виводять» на європейський бал західні, не завжди компетентні менеджери, то це здебільшого приносить більше шкоди, ніж зиску Україні, а користуються цим якісь приватні особи. Сам Соловйов підтверджує цю думку зазначаючи, що представник фонду «Шпіль мотор» Кристофер Відеманн, який приїхав до Києва відкривати «терра інкогніта» українського сучасного мистецтва, зробив вибір творів молодих митців, який «…виявився дещо тенденційним і потерпав від анахронізмів трансавангарду». Та що зробиш, певно, хотів сказати київський мистецтвознавець: «Скачи враже, як пан скаже».
Перша виставка «Діалог з Києвом І» відбулася у престижній галереї Мюнхена «Вілла Штук», де тепер, до речі, з успіхом проходить виставка «Авангард і Україна», організована в рамках Днів України у Баварії. Ця виставка відкрила очі західному глядачеві на те, що існує український авангард, який впродовж десятиліть представляли тільки як російський,
І що більшість художників-авангардистів, які в свідомості західного глядача були класиками російського авангарду, базували своє мистецтво на українській народній творчості, трипільській та черняхівській
Для деяких шанувальників мистецтва, За їхніми словами, ця «виставка відкрила мистецьку Україну», про яку вони майже нічого не знали раніше. Чи таке саме враження справили на глядачів Мюнхена і виставки, про які йдеться в моїй статті? На жаль, нічого подібного не сталося.
Перша виставка наших «молодих диких», як назвала їх баварська преса, проходила водночас з іншою виставкою під промовистою назвою «В тіні серпа та молота», яка «здивувала» баварців як підбором творів, так і скандальною історією нелегального продажу 48 картин деякими працівниками Міністерства культури доби міністра Л. Хоролец (розслідуванням цієї справи займається Прокуратура України). Отож, жителі та гості Мюнхена мали нагоду ознайомитися як з творами періоду так званого «розвиненого соціалізму», так і авангарду, базованого на мистецьких течіях Заходу минулих десятиліть.
Яку ж реакцію викликали у баварців ці виставки? Про першу виставку «В тіні серпа та молота» я писала у статті «Ще одна змарнована нагода» («Культура і життя», 7.10.92). Наведу кілька відгуків на виставку «Діалог з Києвом І». Передусім відвідувачів дивувала претензійна назва виставки — «Діалог з Києвом». Кожна назва містить у собі певен код для глядачів. Що ж містить в собі назва цієї виставки? Адже вісім молодих митців, як зазначалося в інформаційному листку, із різних міст України одного мистецького напрямку не можуть вести діалог з німецьким мистецтвом ані від імені митців Києва, ані тим більше, митців України. З цим погодився у розмові зі мною і організатор виставки Кристоф Відеманн.
Я попросила двох мюнхенських мистецтвознавців поділитися своїми враженнями від виставки. Один із них сказав: «Мистецький рівень виставлених творів не заохочує мене відвідати наступну виставку цих митців, яка відбудеться через кілька місяців»; інший так охарактеризував виставку: «Запропонований глядачам рівень, на мою думку, відразу зводить нанівець будь-який діалог, хіба що організатори мали на меті провести діалог між нашими студентами і митцями з України, тоді це інша справа. Якщо це так, то чому назва є такою помпезною?». І справді, рівень виставлених праць , мало чим відрізнявся від експериментальних пошуків студентів різних країн Європи минулих десятиліть. Я, працюючи чимало років у Музеї сучасного мистецтва в Польщі та в Музеї Мунка в Осло, не раз оглядала подібні студентські виставки. Пригадую, як на одній із них в Академіі мистецтва в Осло відомий норвезький мистецтвознавець сказав: «Нехай експериментують, мине час і вони виростуть з цього, талановиті — знайдуть свій індивідуальний шлях в мистецтво, інші залишаться топтатися на місці, переспівуючи все те, що було створено іншими до них і будуть нарікати, що світ їх це розуміє і тому не, визнає». Сподіватимемося, що й наші молоді митці «виростуть» і знайдуть свій шлях у мистецтві. Хай їм щастить у всьому! Та повернемося знову до подій навколо виставок у Мюнхені.
Після закриття виставки у «Віллі штук» художники залишилися на кошт організаторів у Мюнхені ще на три місяці попрацювати, а потім виставити ці праці («Діалог з Києвом II. Постамнезія») вже в іншій галереї, яку престижною назвати важко. Здавалося б, наші митці, проаналізувавши результати попередньої виставки і переконавшись, за словами самого О. Соловйова, що діалог між Заходом і Сходом «…справді дається важко, а інколи і неможливо», мали б поміркувати над тим, що можна показати свого, відмінного від вже насиченого західним мистецтвом ринку протягом десятиліть. Але так не сталося. Думка, що і О. Соловйов, і митці добре розуміли, що можливість діалогу, може відбутися тільки за наявності того самого культурного рівня, а тому вирішили бодай зашокувати глядачів баварської столиці «сміливими» експериментами, які можна віднести до західних мистецьких течій минулих десятиліть. Щоб підсилити «враження» від експонованих творів, до назви виставки додали ще слово-ключ «Постамнезія», що, ймовірно, мало б означати «Повернення пам’яті». Дивом дивуєшся, і коли це молоді митці встигли втратити пам’ять, хіба що вони народилися без неї та без національної свідомості.
Свою «Постамнезію» митці ілюстрували такими «філософськими» творами, як інсталяції, хаотично розставлені меблі, фрагменти людського тіла, посмертна маска баварського короля, що плаває в синій рідині тощо. Очевидно наші митці втратили і міру часу, забули, що сьогодні 90-ті, а не 70-т роки і такими шедеврами важко привернути увагу глядачів. І все ж таки деякі твори «зробили враження». Один із баварських журналістів написав, що коли О. Ройтбурта попросили пояснити, як треба розуміти його твір, що складається з семи частин, і який представляє «парадний портрет» баварського короля, О. Ройтбурт відповів: «А чи не здається вам, що ваш король Людвіг II міг бути баварським Мікі Маусом?».
Кілька моїх баварських знайомих з іронією сказали: «Варто частіше запрошувати українських митців і влаштовувати подібні виставки, може, завдяки ним і ми переосмислимо нашу Історію. А взагалі, дивні звичаї у людей зі Сходу: користуючись гостинністю міста, насміхатися над його історією. Цікаво побачити реакцію киян, якби баварські митці влаштували виставку у Києві, на якій таким чином показали б когось з українських гетьманів?».
Думаю, відповідь на таке питання є однозначною — дуже негативно. Коли я писала про те, що митці втратили міру в експериментуванні, то мала на увазі не тільки їхні експерименти у сфері мистецтва, а й на побутовому- рівні. Один із наших митців, не будемо називати прізвищ, вкрав на вулиці велосипед і був затриманий поліцією; інший, для того, щоб дістатися до телефонного апарату, розбив вікно, ще інший… До того ж надмірне захоплення алкоголем…
Можливо, наші митці вважали, що така форма поведінки є частиною запланованих мистецьких експериментів. Щодо цього організатори мали дещо іншу думку. Я попросила Кристофера Відеманна прокоментувати цю некультурну форму поведінки наших митців, він сказав: «Що зробиш, на жаль, для людей звідти — це нормальне явище», Не знаю, як вам, пане Соловйов, але мені було дуже соромно.
Підсумовуючи написане, я передусім хочу звернутися до митців та мистецтвознавців: поміркуйте над тим, чи варто сьогодні бути східною провінцією західного авангарду, чи не краще, спираючись на надбання та традиції українського мистецтва, осягнення світової культури, шукати власних шляхів та концепцій, бо, копіюючи пройдене Заходом, у кращому випадку заслужимо на те, щоб почути: «Дивіться, ось і вони навчилися робити майже, як ми, двадцять років тому».
І ще одне, митці, які мають амнезію чи навіть постамнезію, можуть як в Україні, так і на Заході репрезентувати тільки себе, але вони не можуть «офіційно» репрезентувати ані мистецтво Києва, ані України. Панове, будьмо скромнішими і в таких випадках, як обговорені вище виставки, репрезентуймо тільки самих себе.