У «Новій художній галереї», що на вулиці Горького, відкрилася цікава експозиція з дивною назвою «Гума почуттів». Її автор — київський художник Василь ЦАГОЛОВ. Тут не побачиш традиційних для будь-якої виставки картин, полотна приклеєні до стіни пластирем, поцятковані текстами, часом викликають здивування. Неординарна експозиція — незвичайний художник. Наш автор Надія Пригодич зустрілася з творцем цього «дива» і поставила йому кілька запитань.
— Як ви оцінюєте свою виставку у контексті інших подій художнього життя Києва?
— Часом авторські оцінки непривабливі і самовдоволені, тому я утримаюсь від коментарів. Краще судити іншим.
— Я знаю, що ви знайомі з художньою ситуацією в Києві. Які, на ваш погляд, основні тенденції українського живописного мистецтва?
— Мені здається, головне те, що відчайдушно і, гадаю, небезуспішно викорінюється обмежене територією і вузькими художніми проблемами мислення. Інша справа, що претензії, з якими це викорінення відбувається, часто-густо провінційні. Як і сто років тому, сучасний художник несе в народ знання, культуру, роблячи тим самим всім нам велику послугу.
Стосовно тенденцій, то про них, на мій погляд, важко поки говорити. Мені здається, вони перебувають ще в зародковому стані…
— Ця експозиція — перша персональна ваша виставка. До цього ви брали участь тільки в колективних. Чим же викликане таке жорстке обмеження у кількості робіт?
— Моя виставка представлена серією робіт, об’єднаних назвою «Гума почуттів» і авторською концепцією: важливою була трансформація симуляцїйного жесту в акторський. Кількість же картин обмежено доцільна, оскільки мені здавалося, що дев’яти робіт досить, щоб дана серія була самоцінною.
— У глядача, що прийшов на виставку, складається враження про вас як про художника-екстреміста. Ви взагалі турбуєтесь про свій образ?
— Щодо образу я б не хотів, щоб він був статичним; актор не може грати одну й ту ж роль протягом всього життя, інакше він буде нудним.
— Чим викликана рефлексія на масову культуру?
— Просто дуже хотілося відійти від картинної культури і картинної рефлексії. Масова культура і послужила тією здоровою ін’єкцією, яку на мій погляд, необхідно час від часу собі вводити. Потім, це не масова культура у чистому вигляді, це, швидше, пародія на неї.
— Вас не бентежить деяка кінематографічність ваших робіт?
— Справа у тому, що саме таким чином я міг висловити, промовити ідею про чуттєве, іноді інтимне, навіть непривабливе.
— Тексти робіт ви писали самі? Яка література вам зараз найближча?
— Тексти авторські. Читаю не дуже багато, все з однаковим інтересом або з відсутністю такого. Я в цьому, як мені здається, ніяких переваг не віддаю.
— Чи мислите ви свою творчість у світовому художньому контексті?
— Писати картини, фотографувати, робити об’єкти чи багато іншого — означає промовляти щось на тій чи іншій мові; навіть коли це мовчання, то воно залишається, звучить у мові. Мови ж не існує, якщо нею розмовляє одна людина. Мова — завжди комунікація, завжди контекст.
— Ваш міф про «ідеального глядача»?
— Уявляти собі міфічного глядача, так само, як і працювати на нього, мені здається, свого роду зарозумілість, нарцисизм. Мене від цього нудить.
— Що ви думаєте про купівельність своїх робіт?
— Вони не розписні яйця і навіть не картини у традиційному розумінні. І якщо дуже рідко їх купують, я щиро дивуюсь. До того ж, як уже можна було здогадатися, я ніколи не намагаюсь сподобатися і ніскільки не турбуюсь про товарний вигляд, тобто салонність.
— У вас були групові виставки за кордоном: в Данії, США. Як вони прозвучали?
— Виставка в Америці була організована «Новим творчим об’єднанням» і експонувалась у Вашінгтоні і Денвері. На жаль, це була експозиція без поїздки, на ній були представлені найперші і найбільші з моїх робіт. Мені невідомо, наскільки прозвучала ця виставка: Америка багато чого бачила.
У Данію я їздив і в мене від цієї поїздки залишились найкращі спогади. Хоча й були деякі курйози… Виставка була спільною з датчанами, цікава, але не без жорсткої політики, яку визначає внутрішній ринок. Вона не була комерційною, однак справа не в цьому. А в тому, що будь-які акції, включаючи, передусім, некомерційні, впливають на рейтинг того чи іншого художника, що в свою чергу визначає комерційний до нього інтерес. Так що акценти на виставці в Данії не були аж зовсім випадковими.
— Які ж творчі плани?
— Найближчим часом хочу виставити серію сконструйованих фотографій, одна з них представлена на цій виставці.
— Ваші естетичні переваги?
— Мені подобається, мені цікаво все те, у чому не вбачається меркантильне, тому що воно органічно вплітається в семантичне поле тої чи іншої мови твору, разом з ним зчитується… Тобто ті цілі,які мав на меті художник в об’єкті творчості.
— А оточення впливає якимось чином на вашу творчість?
— Ну, взагалі-то, я завжди тримався відособлено і «мене не влаштовувало бути учасником комунальних перемог». За твердженням одного мистецтвознавця, я завжди був архісуб’єктивістом.
— Як справи з меценатством?
— Дуже добре, що в наш час, враховуючи всі його труднощі, про які всі знають і нема сенсу щось казати, знаходяться підприємства, здатні фінансувати виставки. Жаль лише, що їх не дуже багато, адже від них залежить інтенсивність художнього життя і, в деяких випадках, його характер: не завжди це виставки картин і об’єктів, що недорого коштують, інстоляцій, є й те, що вимагає для своєї реалізації великих витрат. Але якраз це і складає громадську думку про фірми-спонсори. Вона — свідчення бездоганної чутливості і фінансового благополуччя.