Минуле десятиліття у візуальному мистецтві було справді насиченим. У підбірці творів мистецтва, представлених в Україні протягом 2000-х – роботи тих художників, котрі змінили наш кут зору на сучасне мистецтво.
1. Енді Воргол. «Автопортрет»
Про ретроспективу Енді Воргола, подібну до тої, яка пройшла у київському ЦСМ Сороса (зараз – Культурно-мистецький центр НаУКМА) у другій половині 1990-х, нині в Україні годі й мріяти. Адже ціни на картини Воргола та їхнє страхування стали просто космічні.
Майже двадцять років тому в центрі Сороса українці побачили оригінали портрета Мерлін Монро і славетного автопортрета ЕВ. До речі, ця ретроспектива, мандруючи світом, виставлялася виключно в музеях, і тільки в Україні потрапила до ЦСМ.
2. Йозеф Бойс. «Я люблю Америку і Америка любить мене»
Вперше відео батька постмодерну Йозефа Бойса українці мали нагоду побачити знову-таки завдяки засновниці та першій директорці соросівського центру Марті Кузьмі. У жовтні 2010 року відеодокументації перфомансів навіженого льотчика презентували в нацмузеї в рамках проекту «Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відео-арт 1960-1970-х років».
3. Олег Тістол. «Возз’єднання»
З цього полотна 1988 року починають історію такі формулювання, як «южно-русская волна» та «нове українське бароко». Також саме завдяки Олегу Тістолу ми можемо говорити про «інтелектуальне» та концептуальне мистецтво в Україні.
У «Возз’єднанні» історія України трактується художником як «історія інсинуацій». Картина надзвичайно насичена цитатами та алюзіями: ліхтар зі станції метро «Арсенальна», «яблука на снігу», фрагменти споруди з Подолу у стилі «гетьманського бароко», зламаний хрест, резинова булава.
Картина добряче помандрувала по світовим музеям і, що дуже символічно, в 2004 році опинилась в колекції Віктора Пінчука.
4. Олександр Ройтбурд. «Розіп’ятий Будда»
Персональна виставка Олександра Ройтбурда «Розіп’ятий Будда» (2001) наробила тоді багато галасу – такого в музейному просторі у нас ще не показували. Подія буда безпрецедентною та майже революційною – афішу на дверях музею постійно зривали невдоволені, українські медіа писали тільки про «Розіп’ятого Будду».
Проект в Музеї культурної спадщини пройшов під патронатом Посольства США в Україні, адже Ройтбурд тоді мешкав у Штатах і ще не думав повертатись.
5. «Бренд українське»
Якби цей проект Єжи Онуха відбувся зараз, або кілька років тому – він мав би шалений успіх. Але 2001-го мало хто міг відрефлексувати назву виставки, та й до актуального мистецтва у нас тоді ще ставились з підозрою.
Тарас Полатайко (з 1989 року мешкає у Канаді, 2002-го з подання Єжи Онуха представляв Україну на 25-й Бієнале сучасного мистецтва в Сан-Пауло) посадив у ЦСМ музейну наглядачку, котра вишивала копію роботи італійця Лучіо Фонтани. Бабця працювала півтора місяця, зараз її вишивка – в колекції куратора музею Стедлійк в Амстердамі.
6. Арсен Савадов. Із серії «Кокто»
Безумовно, Савадов – великий і могутній сучасний український художник. Про це свідчить, зокрема, поява неофіційного терміну «постсавадизм» (використовується для означення творчості митців, котрі й досі перебувають під впливом робіт пана Арсена).
Савадівські проекти і серії робіт – як живописні, так і фотографічні – варті того, щоб потрапити в історію. Зокрема «Книга мертвих», «Донбас Шоколад» і «Кокто» (2001) – дивна фотосесія, яка чи не найкраще представляє його бачення світу, котрий пережив Чорнобиль та залишився територією життя.
7. Ілля Чичкан. «Воно»
2000-ні стали роками зіркового злету для Іллі Чичкана. На виставці 2003 року «Закликання Кармапи» він представив прекрасних «Воно-1» і «Воно-2» – тибетських дітей в прикрасах і квітах. Одна з картин цього проекту, що також проходила під назвою «Буддафляй», в 2008 році була продана на аукціоні Phillips de Pury за 80 тисяч доларів.
Зрозуміло, що Чичкан-до-мавп – надзвичайно тонкий художник, котрому не потрібен був епатаж, аби привернути увагу до свого імені.
8. Влада Ралко. Серія «Китайський еротичний щоденник»
«Нульові» відкрили Україні і Владу Ралко. Своєю творчістю ця художниця довела, що мистецтво не ділиться на «жіноче» і «чоловіче». І на відміну від західних мисткинь, які роблять ставку на пост-феміністські ідеї, Ралко відкидає будь-який контекст і репрезентує «чистий арт».
Саме в роботах серії «Китайський еротичний щоденник» (з 2002-го і до сьогодні) були позначені теми, актуальні в її творчості досі: зіткнення з Іншим, упізнавання себе в Іншому, крах звичних міфів та створення власних.
9. Жанна Кадирова. «Діаманти»
Директор центру Сороса Єжи Онух 2006 року відкрив групу Р.Е.П. і, зокрема, Жанну Кадирову. Саме в ЦСМ уперше були представлені її «діаманти» з кахлів. Тепер зрозуміло, що з кахлів можна зробити все, що завгодно – від лавки до пачки цигарок, але тоді ідея ЖК справді «вистрелила». Одразу після цієї виставки Кадировою зацікавилась знаменита московська галерея «Риджина».
10. Олександр Гнилицький. Серія Jurassic Future
2009 року картини легенди контемпорарі Олександра Гнилицького потрапили на дві «етапні» виставні – «Українська Нова хвиля. Мистецтво другої половини 1980-х початку 1990-х років» у Національному художньому музеї Україні та «Рудий ліс» у ПінчукАртЦентрі. Перша перегорнула сторінку 90-х і музеєфікувала те, що потрібно було відділити від процесу актуального. Виставка в центрі Пінчука також увійде в історію. Саме тут ми прощались з Олександром Гнилицьким – художником, на картинах якого зчитується уся наша картина світу 90-х.
