Українське фотографіч­­не мистецтво притягує дедалі більше уваги і посідає гідне місце у світі. Поміж його чільних представників – Роман Пятковка. Цей автор навесні 2013-го виграв чи не найпрестижніший міжнародний конкурс візуальної культури Sony World Photography Awards у номінації «Концептуальна фотографія», підтвердив­­ши свій фаховий статус не тіль­­ки в нашій країні, а й у всьому світі. Його роботи є в колекціях провідних галерей і музеїв Європи, Росії та США, до того ж він один із координаторів об’єд­нання «Українська фотографіч­­на альтернатива» (УФА). Пан Пятковка обрав художнім засобом оголену натуру, і зовсім не з метою дешевого епатажу чи провокації публіки. У більшості своїх проектів та серій фотомитець, якого іноді називають «Тінто Брас від фотографії», використовує ню-образи як призму, крізь яку інтерпретує світ, людські стосунки та соціальні проблеми, чітко відчуваючи межу, що відділяє мистецтво від вульгарності.

Я вивчаю колективне українське, та й світове ті­­ло. Тобто взаємовідносини в соціальному середовищі саме під таким кутом зору. Тому можу гарантувати: якщо мої зображення викликатимуть лише фізичне будження, я не показуватиму їх нікому. Звичайно, творчість побудована на лібідо, і я люблю таких фотографів «із яйцями» незалежно від їхньої статі. Однак це не те саме, що відверта порнографія, яка є прикладною річчю. Вона справді необхідна великій кількості людей для цілком зрозумілих цілей. Її обов’язково потрібно легалізувати, поставивши в чіткі рамки закону. Але фотографувати виключно для збудження сексуальних емоцій особисто мені нецікаво.

Мені подобається зніма­­ти саме в Україні, адже наші люди красивіші, емоційно чіткіші та артистичніші за європейців. Зрозуміло, не лю­б­­­­­лю працювати з професійними моделями, адже в них закладені штампи їхньої професії плюс гламур. Мені цікаві звичайні, реальні жінки та чоловіки в реальних інтер’єрах, реальних ситуаціях, із якими ми живемо реальним життям. Для мене це і є соціальне ню.

Харківська школа фотографії, вихідцем із якої я є, свого часу вивела погану якість фотографії в ранг естетичної категорії. Власне, автором тієї концепції є мій вчи­­тель, найавторитетніший український фотограф Борис Михайлов, який входить у десятку найвпливовіших художників у світі. Ми починали працювати в умовах СРСР, коли не було якісних фотоматеріалів і фотоапаратури. Лишень згадати, якої жахливої якості були єдино доступні плів­­ка та папір «Свема». І тоді ви­­рішили використовувати наші проблеми на благо, тобто стали свідомо погіршувати якість зоб­раження. Наприклад, погано промивали плівку, розфарбовували кадри, робили неправильні віражі, навіть спеціально працювали на простроченому фотоматеріалі. У результаті брутальність фотозображення стала однією з визначальних форм сучасного мистецтва у всьому світі.

Слово «кон’юнктура» даремно має негативне забарвлення. Адже, хоч як це банально прозвучить, розуміння тренду чи навіть, якщо точніше, контексту, є досить важливим для художника. Нині кожний новий день привносить якісь зміни в мистецтво. І якщо митець їх не бачить і не відстежує, не знає, що показується у світових арт-галереях та продається на аукціонах, то ризикує замкнутися в собі. Інша річ, коли людина ставиться до кон’юнк­тури як до ремісництва, тобто коли ти випускаєш ширвжиток, видаючи це за витвір мистецтва за допомогою знання тренду. Підходити до мистецтва з думкою «а що як проскочить?» неприйнятно. Справді, іноді проскакує, навіть гроші капають, але ж це все одно дешевенько, халтурно. Найбільша тупість – намагатися робити «як усі». Все варто пропускати через особисте сприйняття. Роблю зазвичай близько шести-семи проектів за рік, а на публіку виношу щонайбільше половину, адже відчуваю, що решта не вийшла, тож і показувати це немає сенсу.

У Росії мене викреслюють зі списків переможців конкурсу Sony Awards. Річ у тому, що я маю одну стару фотографію, на якій зображена жінка з мішком на голові, що віддалено нагадує «балаклаву», в яких були дівчата з Pussy Riot. І вона використовувалася в моїй серії «Радянське фото», що перемогла. Сама серія є компіляцією з агітпропівських зображень із журналу «Радянське фото», єдиного фотографічного видання в СРСР з 1926 по 1992 рік, та моїх авторських андеграундних світлин то­го часу, за які тоді легко можна було опинитися за ґратами. Влас­­не, за них мене й викликали в КГБ кілька разів. Окрім того, в Росії зараз правлять бал мракобіси, для яких будь-яка оголена натура – табу. Та й узагалі для росіян дуже часто визнати, що українці не гірші за них і можуть так само бути на вершині, як і їхні фотографи, – велика проблема. Хоча російську фотографію я дуже люблю, як і тамтешніх прекрасних фотографів.

МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОЇ ФОТОГРАФІЇ

Українцям, мені здається, замість звичного слова «дай­­­­­те» вкрай необхідно в пер­­шу чергу казати «візьміть». Ад­же тоді ти ж і отримаєш набагато більше. Тому моє покоління мусить допомагати молодому українському мистецтву. Як мені колись допомагали корифеї харківської фотографії. В «Українській фотографічній альтернативі» наразі лише 80 людей. І біль­­шість із них – це талановита молодь. Не можна сказати, що то альтернатива Спілці фотохудожників радянського штибу, адже не можна бути альтернативою напіврозкладеному трупу. Ціка­­во те, що одним із її засновників свого часу був і я, але час розставив усе так, що тепер члени цієї організації виставляються буквально в супермаркетах і коридорах бібліотек.

В Україні майже немає фотоінфраструктури – галерей, що продають світлини, відсутні колекціонери, дуже мало тематичних фестивалів. На щастя, зараз з’являється нова генерація 30-річ­­них арт-дилерів. Нині я готовий максимально поступатися в ціні на свої роботи, аби тільки ті хлопці та дівчата достатньо розвинулися і могли продавати мене тут, на Батьківщині. Треба знищувати цей жахливий стереотип, що справжній художник має п’яний валятися під парканом, нікому не відомий. На щас­­тя, зараз у митців нарешті потихеньку з’я­вляється можливість жити на гроші від продажу своїх робіт.

Фінансова криза дала поштовх новій хвилі арт-фото­графії і в світі, і в Україні. Пригадую, що, здавалося б, у дуже грошовитій середині 2000-х фотографія перебувала в стагнації. Мабуть, це якась сила протидії, але реально останні п’ять років після кризи породили те талановите покоління молодих українських майстрів, яке починає завойовувати своє місце під сонцем зараз. Адже раніше взагалі саме поняття «сучасне мистецтво» в нашій країні асоціювалося тільки з живописом. І хай багато хто любить поскиглити: «Та нічого тут робити, валити треба звідси якомога швидше», я дивлюся з великим оптимізмом на майбутнє української фотографії.

Периферія досить часто дає набагато цікавіші за сто­­личні мистецькі хвилі. На останньому київському «Порт­­­фо­­ліо-Ревю» (щорічна фотогра­фіч­­на толока, де запрошені фотоексперти оцінюють роботи своїх молодших колег. – Ред.) як ревюер я ознайомився із багатьма дуже яскравими роботами з Донецька, Луганська, мого рідного Харкова, Львова тощо. Київ у багатьох моментах буває набагато консервативнішим за Донбас. В останньому на ціле місто буде один цікавий фотограф у виразно ворожому оточенні, то­­му йому дуже важ­­ко. Проте він робитиме щось таке, що в столиці нікому й не снилося.

Харків – місто напруження, де не можна розслабитися. Тут, з одного боку, є колосальний креативний клас студентства та творчої молоді, а з іншого – такий самий величезний, але консервативний клас справжнього пролетаріату. Між цими двома полюсами виникає постійне напруження, яке й ство­­­рює ідеальну мікрофлору для появи нового та футуристичного в усіх видах мистецтва.

УДАРНИЙ УСПІХ

Художник має фігурально вдарити глядача, себто зупинити, здивувати, епатувати йо­го, і тільки потім з’явиться шанс, що той глядач почне думати, дивитися й розшифровувати певну знакову систему, закладену митцем. Цього вчили мене стар­­ші колеги. Саме тому моя еротика соціальна, хоча й приватна, бо це намагання вивчати людську поведінку в суспільстві.

На фотоапараті немає кнопки «шедевр». Для ідіотів, які купили собі цифрову «мильницю», фотографія – це пішов, клацнув і гаразд. Вони вважають, що хороша світлина – та, на якій усе добре видно і щоб якомога яскравіше. Фотографам дуже важко борсатися в цьому неймовірному потоці лайна, який заполонив собою світові фотофоруми, фестивалі та платформи.

Формули успіху художника немає. У мистецтві не може бути так, як у математиці: «а + б + в = ідеально». У цій царині все дуже суб’єктивно й об’єктивно водночас – багато значать і час, коли створювалася робота, і місце, де він працює, і локація, де її було показано публіці. Але жити, не відчуваючи під собою країни, вже не вийде. У творчості сучасного художника має бути правильна пропорція соціального та особистого. Це дуже важливо, адже твоя думка, твій світ важливі саме в контексті якоїсь суспільної проблеми, бо саме так формується міжлюдське й водночас особисте сприйняття якогось явища. Нецікаві художники, які займаються виключно соціальним, – то вже агітка. Так само нецікаве надмірне копирсання в собі.

Наразі панівним трендом у сучасній фотографії є архів. Не в сенсі рулончиків плівки 50-річної давності чи запилених карток із прізвищами, а в сенсі пошуку свого місця в минулому і розуміння завдяки йому свого майбутнього.

Є три слона, на яких має триматися робота художни­­ка. Перший – це ідеологія, інтелектуальний зміст, другий – бажано нова або хоча б пере­ос­­мислена стара формотворчість і потрапляння в загальний контекст, тобто наскільки твоя робота хвилює сучасного глядача. І ось у другому слоні криється третій – візуальне задоволення від роботи навіть не з боку глядача, а з боку самого художника. Бо все ж цвях, забитий у стіну, хоч би який би він був актуальний з погляду сучасного моменту, не викликає бажання дивитися на нього як на красиву річ. Для мене візуальне задоволення – дуже важлива складова, хоча для багатьох митців це й не є актуальним.