«Дисципліноване бачення» персональна виставка Лади Наконечної

Ця виставка є першою частиною дилогії (разом із «Дисципліноване бачення. Школа» в Дніпровській галереї «Артсвіт»), а також продовженням і розширенням виставки «Фоновий режим» 2018 року. Тоді Лада Наконечна представила комплексну роботу із деконструкції пейзажу «Дорога до колгоспу» (1937) радянського художника-соцреаліста М. Бурачека, що знаходиться в колекції Нацмузею. Тепер, 2021 року, художниця на запрошення НХМУ більш ґрунтовно дослідила ту частину колекції та архіву музею, яка містить період соціалістичного реалізму. 

Перша зала виставки, власне, поєднує етап «Фонового режиму» (робота з серії «Декілька прикладів зі сфери управління» та серія «Перспективне скорочення») і новий етап дослідження, представлений інсталяцією «Очевидні зв’язки». Остання імітує і водночас викривляє класичну музейну схему розвішування картин. До неї увійшли пейзажні роботи 1930 — 1950-х років, включно з оригіналом картини Бурачека, вибудувані художницею в кілька горизонтальних рядів (вирівняних саме за лінією горизонту у кожному з полотен). Наконечна доповнює роботи з музейної колекції власними рисунками — своєрідними продовженнями рамкованих пейзажів. Тим самим пропонує «вийти за рамки» — за рамки стандартного ідеологізованого погляду на «український краєвид». У такий спосіб художниця здійснює жест введення окремих картин у спільне для них поле, тобто підкреслювання їх фрагментованої натури (бо в радянський час побутувала традиція дивитись на них як на окремі довершені твори, в дискурсі шедевру).

Важливим і яскравим елементом у залі є кольорові стрічки, закріплені на стіні при вході. Вони відсилають і до шароварного дівочого віночка — кітчевого символу українськості в СРСР, і до урочистого ритуалу перерізання стрічки, зображеного в роботі з «Декілька прикладів…».

У другій залі ми знову зустрічаємо стрічки, але тут вони є елементом музейного стовпчика, що відділяє експонат від глядача. Так Наконечна нагадує, що інституція (і створені нею дискурсивні рамки) завжди обумовлює погляд, навіть фізично: звідки дивитися і де стояти. Розташовуючи загородження перед голою стіною, художниця здійснює жест брехтівського «відчуження» глядача і пропонує йому критичну позицію щодо ролі художника, твору, інституції, мистецтвознавця. Робить вона це також на прикладі аналізу звітної виставки Євгена Холостенка — молодшого бойчукіста і монументаліста, що трансформувався в соцреалістичного пейзажиста. Орієнтовно 1940 року художник презентує виставку пейзажів, на яку критик Г. Радіонов пише рецензію, звинувачуючи Холостенка в зловживанні кольором слонової кістки, надто блідого для колориту українського ландшафту. Наконечна показує глядачеві текст рецензії і обкладинку каталогу виставки художника. Але оригінали пейзажів Бурачека не збереглися, тож вона відтворює їх у власних рисунках, ховаючи в металеві теки, що нагадують архівні шухляди для зберігання графіки і документів. Глядачі можуть відкривати й закривати ці теки, долучаючись до архівного жесту художниці. У роботі «Пейзажі в кольорі слонової кістки» художниця вміщує дві маленькі репродукції з каталогу у великоформатне фотополотно кольору слонової кістки, що відповідає палітрі Pantone. 

Третя зала виставки переносить нас в сьогодення: тут представлені роботи Наконечної з попередніх років, що водночас апелюють до актуальних подій (війна на Сході України) та до авангардного спадку, що був підважений соцреалізмом та неоакадемізмом (фактичним відтворенням академічних формальних канонів). Серія Merge Visible відсилає до руйнувань через війну на Сході України, коли художниця вирізає у графічному редакторі безпосередні сліди руйнації, що зрештою перетворює фотографії на абстрактні композиції. «Прапори» є камерними кольоровими скляними вітринами, у яких виставлено каміння, сформоване з каміння руїн Редінгського абатства в Англії. Це вказівка Наконечної й на романтичний пейзаж із характерним йому замилуванням руїнами попередніх епох. А кольорове скло надає камінню статус символу та політичного забарвлення, як і кольори прапора держави, що займає (або захоплює) землю. Із цією роботою перегукується відео «Увімкнути червоний», в якому художниця на зеленому тлі розгортає червону тканину і замощує нею весь екран, а потім цифровим редактором зображення регулює колір в зелений чи сірий. Виставка завершується роботою «Прямокутник, що розпилюється»: архівну фотографію Миколи Пимоненка за мольбертом Наконечна заштриховує сірим. Лише поверхню картини художника-реаліста, який багато зображував українське селянство на своїх полотнах, вона перетворює на лайтбокс. Художниця залишає фінал відкритим і ставить три крапки у своєму діалозі з українським мистецтвом минулого, а також із глядачем.