У PinchukArtCentre започаткували дослідницьку платформу, мета якої — створити живий архів українського мистецтва від початку 1980-х років до сьогодення. Команда платформи відвідує майстерні художників, досліджує їхні біографії, минуле й сучасність. Результати досліджень уже можна побачити в бібліотеці PinchukArtCentre.
У межах цього проєкту Vogue.ua та артцентр публікують статті про найцікавіших українських художників. Героями проєкту вже стали Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков, Ілля Ісупов, Олег Тістол і Кирило Проценко. Наступний герой — Олег Голосій.
Олег Голосій — одна з найяскравіших постатей українського мистецтва кінця 1980-х — початку 1990-х років. Його життя і творчість значною мірою пов’язані з історією мистецького сквоту на вулиці Паризької Комуни в Києві.
Багатьох вражали нестримна продуктивність Голосія, що межувала з божевіллям, і неймовірна швидкість, із якою він працював. Чимало людей згадують, що за одну ніч він міг створити кілька величезних живописних полотен.
Крістоф Відеманн, німецький журналіст і куратор виставки «Постанестезія» (Мюнхен, 1992), розповідав, що під час мистецької резиденції, яка передувала виставці, Голосій спочатку нічого не робив — споглядав і спостерігав. А потім, протягом трьох тижнів, створив величезну кількість робіт.
Як куратор, Відеманн хотів показати цю надзвичайну продуктивність: «Я хотів змусити їх [полотна. — Прим. авт.] літати». Цей задум утілився в просторовій інсталяції, що складалася з живописних полотен, які ширяли в повітрі.
Швидкість роботи Голосія та його надзвичайну продуктивність роком раніше відзначив Олег Кулик, який відповідав за експозицію персональної виставки художника «Самостійне мистецтво» в Центральному будинку художника в Москві. Тоді великоформатні картини Голосія розмістили на рухомих конструкціях, які приводили в дію маленькі хлопчики. Картини суцільною стіною рухалися назустріч глядачеві, утворюючи нескінченний потік.
За короткий період активної творчості Голосій створив близько 300 живописних полотен. Можливо, така швидкість письма відображала його прагнення проживати життя якомога інтенсивніше.
Ранній період творчості Голосія (1989–1990 роки) позначений експресивними, динамічними роботами з напруженим колоритом. Монументальне полотно «Жовта кімната» (200 × 420 см) викликає асоціації з картиною Франсіско Гойї «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року».
На картині зображено дивний простір, у який з обох боків входять химерні істоти, ніби завмираючи перед невідомим, не розуміючи того, що відбувається. Саме інтерес до незвіданого, незрозумілого, невивченого й містичного — а отже, до того, що водночас лякає та шалено приваблює, — пронизує всю творчість Голосія.
Цей величний, майже метафізичний вимір його мистецтва — зовсім не іронія. На відміну від багатьох художників Паркомуни, Голосій не робив іронію самоціллю. Мабуть, він був одним із найменш іронічних митців свого покоління. У його роботах відчуваються неймовірна сила, серйозні роздуми й пошуки глибинного сенсу буття.
Самотність, смерть, незвіданість і пошук себе — ключові теми творчості Голосія. На ранньому етапі, як і Валерію Трубіну, художницю та кохану Голосія, його цікавили питання віри. У багатьох роботах він звертався до біблійних сюжетів, у яких шукав відповіді на глибоко особисті запитання й осмислював власні переживання. Серед таких творів — «Сплячі в Гефсиманському саду» (1989), «Страта» (1988), що нагадує іконографію «Розп’яття Христа», та «Благовіст» (1989).
У ранньому автопортреті, написаному невдовзі після повернення з армії 1987 року, зображено молодого чоловіка, ніби затиснутого в межах картини.
Знайомі згадували Голосія як чуйного, але водночас замкнутого, мовчазного й відстороненого. У ньому відчувалася певна відчуженість, ніби він стояв осторонь повсякденної метушні. Було в ньому щось неземне: зі своїм вибіленим волоссям у буденному Києві він здавався прибульцем з іншої планети.
У цьому автопортреті художник ніби спостерігає за навколишньою реальністю, підглядає за нею збоку. Протистояння героя зовнішньому світові — мотив, який часто повторюється у творчості Голосія. Його роботи передають тривогу, яку відчуває людина, залишаючись сам на сам із невідомим.
Роботи Голосія дуже особисті, сповнені роздумів про пошук глибинного сенсу й відкриття власного «я». Вони можуть бути тривожними й безтурботними, конфліктними й надзвичайно елегійними, але завжди позначені передчуттям меланхолії.
«Третій зайвий» (1991) — один із найвиразніших прикладів роздумів художника про смерть і пошук власного «я». У лівій частині картини зображено руку з пістолетом, що стріляє в людину, яка водночас робить постріл у відповідь. Погляд останньої спрямований на глядача, але за нею спостерігає ще хтось — постать, чиї риси розчиняються на тлі картини.
Сцена створює відчуття внутрішнього тремтіння, водночас викликаючи розгубленість, душевне сум’яття й відчуття пошуку — станів, у яких, імовірно, часто перебував сам художник.
«Я є все, але я — це й не я.
Тортури кожного мого «я» — тортури прив’язаностей. Сумнів змушує дивитися в небо».
Говорячи про творчість Олега Голосія, неможливо оминути його трагічну загибель у віці 27 років. Обставини смерті, які досі не з’ясовано повною мірою, закріпили за ним образ романтичного героя, що пішов із життя надто рано, і сприяли подальшій міфологізації його особистості.
Однак мистецька спадщина, що залишилася після нього, свідчить: Голосій був одним із найталановитіших і найщиріших художників свого складного, переломного часу.
